Село не люди - Дашвар Люко (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
Ніби побачила баба, як Шанівка вигоріла, на постіль лягла, руки на грудях склала і прошепотіла: «От і смерть». Та разом із постіллю – на небеса. І Рудий із Чубчиком – за нею. Дивиться Катерина – аж точно! Нема постелі. Лавка довга лишилася, на ній Катерина і вмощується щоночі. А постелі… Катерина картинку розгляділа та давай гукати:
– Бабо Килино! Прийдіть іще до мене…
Баба у відповідь:
– От ти яка примхлива! Нащо мене ганяєш? Чи, мої думаєш, легко мені через усі світи до тебе мчати?
– Вибачайте дуже… – Катерина їй. – Розпитати хотіла…
Мої знаєте щось про мамку з татком… Баба головою захитала.
– Не тре' мене питати. Хіба не зрозуміла? Сама усе чисто побачиш.
– Про мамку з татком?
– Про всіх… Та обережно мені, дитино. Людям не завше тре' знати, що на них чекає.
– Чому?
– Господь розсердиться.
– Мовчати буду… – Катерина їй. – Навіки… Баба Килина розсміялася:
– Усе в тебе – навіки. Кохання, обіцянки…
– А хіба можна інакше?
– Зрозумієш, – і баба Килина зникла.
Катерина чимдуж очі силила. Про мамку з татком дізнатися хтіла. Дуже.
А замість них посеред ночі Роман прийшов. Очі сині сяють, лице зовсім не обгоріле.
– Русалонько…
– Дядьку Романе! Сонце ви моє золоте! І поговорити з вами зможу?
– Зможеш, Русалонько.
– Чи сумуєте за мною?
– Сумую, Русалонько. Та годі про це. Інше хотів сказати.
Те, що за життя не встиг.
– Нащо слова? Ви мене не словами звабили. Душу відкрили. – І не жалкую. Чуєш? Не шкодую і не каюся, що любив і люблю тебе. – І я не шкодую. А тепер… Це ж свято яке – говорити з вами.
– Спи, люба. Відпочинь… Іще поговоримо. Я до тебе часто приходитиму… – дядько Роман усміхнувся – і не стало його.
Ночі за дві Сашко навідався.
– Катя, я не ревную, – сказав. – І добре, – зраділа Катерина. – Бо ти мені дуже близький до серця. Як брат. Сашко посміхнувся, Катерина поцікавилася:
– Ти теж зможеш до мене приходити?
– Звичайно, – відповів Сашко. – Ми тут усі, кого ти знала, по черзі до тебе збираємося.
– По черзі? – Катерині смішно стало. – Овва! Так кажеш, ніби вже й черга велика…
– Оце Ничипориха пхалася поперед інших…
– Ничипориха? Вона померла? – Катерина заціпеніла.
– Померла… Чого б їй не померти? Стара баба, хоч і крутилася, як дзиґа. Під хрестом біля вашого корівника… сидить.
Навіть у могилі лежати не випало. Та нічо'… Ми Ничипориху не скоро до тебе пустимо.
– Чому?
– Таж із батьками спершу поговори…
Катерина прокинулася серед ночі – піт чоло заливає. У фетрові чобітки – Ганин подарунок – ускочила. Кожуха вхопила. До Шанівки побігла. Падала, підхоплювалася, знову падала, бо від сліз дороги не бачила.
– Мамо! Мамо золота! Скажи, що Сашка бреше! Скажи… Люба моя! Таточку!
До двору розбитого добігла. Хрест біля корівника хитається.
– Мамо! Матусю! Таточку! – зашепотіла. І – страшно… Мороз під кожухом ворушиться.
Аж із-під купи каміння – голоси.
– Та ви живі тут! – жахнулася.
Темно. Вітер гуде, а Катерина знай каміння відкидає:
– Потерпіть мені… Потерпіть, золоті мої… – голова обертом, обертом.
Просто на каміння і впала.
Аж – по голові мама рукою водить:
– Доню, я тут…
– Мамо моя золота… Ти жива? Так я і знала. Сашка хоч і добрий хлопець, але ж – брехуняка!
– Добрий хлопець. Добрий… – мама їй. І татко поруч став. Тверезий. Зовсім тверезий. І не тхне від нього зовсім.
– Ти хоч ліфчика носиш? – усміхнувся.
– От би тобі, Льончику, всі жіночі секрети знати! – мамка всміхається. – Краще скажи дитині головне, що вона знати повинна.
– Сама скажи, – татко пручається.
– Та кажіть уже, бо серце вистрибує, – Катерина їм.
Мамка посмішки не лишає, нахилилася до доньки ближче:
– Не тре', люба, каміння розкидати.
– Чому?
– Тут наш останній притулок і захисток. Обійнялися… Добре нам, доню. Хата рідна… Село рідне… Земля рідна… А тепер і ти поруч. Із часом каміння щільніше ляже… А ти ще зверху поклади…
– Нащо?
– Курган буде, доню. Колись дівча самотнє затужить, на курган вилізе… А з кургану ж… -…Цілий світ, – Катерина їй.
Довго мовчали.
– Розумна в нас донька, Дарка! – подав голос татко.
– То ви… померли? – наважилася Катерина.
– Померли, доню… Та так красно померли, – мамка їй. – Обійнялися, у кімнатці твоїй тепло було. Аж пашіло. Поснули… Хіба не гарно?
– То й мене до себе беріть, – заплакала Катерина. – Килина на небесах, і дядько Роман, і Сашка, і ви з татком. Навіть Ничипорисі випало. Чим я гірша?
– Дурна в нас донька, Дарка! – сказав татко. А мамка розсміялася:
– Тобі, Льончику, все не так!
Та доньці:
– Не мені, люба, віжки натягувати. На все є Бог. Дав життя – дякуй. Забере до себе – не сумуй. Чуєш? І зараз – не сумуй. Ми з татком тут… поряд… На сторожі будемо. – І говоритиму з вами? І бачити вас буду? – Катерина мамці.
– Звісно, люба. Ти в нас тепер не тільки очима бачиш.
То доля.
По голові Катерині – холод: то мамка руку відняла. І – тануть, тануть обоє. І мамка. І татко.
Катерина з каміння підвестися силкується, голова болить. Ніч ніби ще темнішою стала.
– Мамо! Таточку! Де ви? Чи привиділося?
– Тут ми, люба… Не хвилюйся. Катерина голову опустила.
– Мамо! Мамо золота… Скажи… А чи татко знає…
– Про Романа? – татко їй.
Тихо так, ледь чутно:
– Знаю…
– Ти, таточку, на мене не сердься… – Катерина йому.
– Хитра в нас донька, Дарка! – почулося серед каміння.
– Льончику! Льончику! Та скажи ж дитині, що не сердишся.
Бач, як засумувала, – вітерцем над камінням.
– Сама скажи! Ти ж у нас язиката…
– Таж дитина тебе питає…
– Звісно, не серджуся…
Алка Залусківська довго до Килининої мазанки збиралася. Сумніви заїли. Страх брав. Та врешті втрапила якось у Килимівку ранком, день – попереду…
– Піду, – вирішила.
Та – через поле навпростець. Рідну згорілу Шанівку обійти не змогла. Спочатку – туди. Добрьохала, край вулиці Імені Леніна стала.
– Та що ж тут коїться?! – переляк у голосі. А Алка ж – не боязка жінка.
Пішла вулицею імені Леніна.
– Та що ж це? Що?
Шанівська вулиця чистою стала, мов корова її вилизала. Ні тобі камінця, ні гілки, ні розшматованого одягу, який кидали шанівці, коли бігли з рідного села світ за очі. Від зруйнованих хат – тільки стіни. А замість Льонькиної з Дариною хати – велика купа каміння. Не купа – гора. Поруч із горою – хрест.
– Оце ніби хтось із усієї Шанівки сюди каміння позносив, – уразилася Алка.
Озирнулася.
– Е-ге-гей! Є тут хто живий?
Тихо. Від Льонькиного й Дарчиного двору худий пес виліз. – І що ти тут стережеш, бідолахо?! – прошепотіла Алка. Скільки до Килининої мазанки йшла, стільки стояла перед очима та гора, хрест і чиста порожня вулиця…
– Шанівка моя рідненька… – ледь утримала сльозу.
Біля Килининої мазанки крутилися двійко молодих собак. Алку побачили – загарчали, проте не рвуться. Стоять, розглядають.
– Таки не брехала Маруся, – прошепотіла Алка. Та – голосно: – Баба Килина! Вийдіть, чи що?
Двері мазанки рипнули. Алку страх узяв. «Та що це я? Ніби ніколи Килину не бачила?!» – сама на себе дивувалася.
– Баба Килина! Мо', зайти дозволите? – гукнула.
Двері відчинилися ширше. З мазанки хтось покликав псів.
Вони крутнулися і зникли у хаті.
– Та ні… Щось воно… – розгубилася Алка. – А раптом там не баба Килина, а якісь злодюжки від зими ховаються. А я сама до них простісінько в лапи… Не піду.
Але ж – довго йшла! А збиралася ще довше. І цікавість розбирає.
– Хай тільки хто спробує мене займати! – вирішила і – до мазанки.
Увійшла. Трав'яний дух із ніг збиває. У темному кутку дівча сидить. Коса довга. Аж до п'ят. Пси поруч крутяться. А від столу, де свічка і при дні горить, сяйво золотаве.
