Село не люди - Дашвар Люко (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
– Та зможу, – сама собі.
А Алці ж працювати – не звикати. Піч гарна вийшла. Дах був. Стіни – як залізо. Шибки у вікнах плівкою целофановою позакривала.
– Щоб я здохла, як не перезимую… А зими ж – березень на носі.
Куток собі виборола, за подвір'я взялася.
– Курчат куплю… Порося… Та не пропаду. А там і люди повернуться. Хай і чужі… Із ранку до вечора поралася. На вулицю Імені Леніна не заглядала. А нащо? Тільки відволікатися. Як ніч падала, Алка – разом із нею.
Якось довгу дошку шукала, пішла по шанівських кинутих подвір'ях. Бачить, хтось біля Льонькового ворушиться. Придивилася – Катерина. Підійшла.
– Доброго дня… – І вам доброго, – Катерина їй.
– А що робиш?
– Мамин із татом наказ…
– А… де… – І замовкла Алка.
– Тут вони, – Катерина їй. – Під горою. А під хрестом Ничипориха сидить…
– Сидить?
– Так сталося… – Катерина їй.
– Так це ти геть усе каміння з вулиці зібрала?
– Я… – і пішла далі гору укріплювати.
– Мо', допомоги треба? – Алка їй.
– Дякую дуже… Сама…
– То до побачення.
– Сил вам…
– Дякую… І розійшлися.
Катерина каміння наскладала і до мазанки пішла. Поряд пси скачуть.
Алка – до свого кутка. Аж – гостя в неї.
– Ну, здрастуй, сусідко, – Алка на Расу глянула. – Ти з добром у серці повернулася чи, може, щось дурне задумала?
– Можна, поживу в тебе? – Раїса з клунків підвелася.
Худа, чорна. І всміхається так, ніби соромиться.
– Поживи трохи, але ж свою хату роби.
– Робитиму…
– Катерина тут, – Алка їй.
– Знаю, – відповіла Раїса. – Не бійся… Зло вітром розвіяло.
– От і добре, сусідко, – Алка чайника на пічку поставила. – Зараз я тебе нагодую.
На ранок усі три біля постаменту зустрілися. Алка – насторожена. То на Катерину, то на Раїсу зиркає. У будь-яку мить розбороняти готова.
Раїса повітря набрала:
– Знаю… Романа мого любила.
– Чого ж – «любила»,.. І зараз люблю. І любитиму, аж поки на небесах не стрінемося.
Алка задихнулася, кудись убік дивиться, аби сліз не показувати.
Раїса всміхнулася сумно. А Катерина – далі:
– Вибачайте нас із дядьком Романом, тітка Раїса. Оце як говорю з ним, він усе просить: «Перекажи Раїсі, що менш за все хотів її скривдити… Хороша вона». Із небес Катерині татків голос: «От яка ти, доню! Хіба Роман так казав?.. Казав – «хороша вона, та не моя», а ти перекрутила».
Раїса щось мовити хотіла, та Катерина – голову догори:
– Не можна всього казати. Бог розсердиться. І пішла далі каміння збирати. Обернулася:
– Могла б вам допомогти, якщо треба?
– Раїсі хату тре' допомогти злампічити, – сказала Алка.
– Добре. Допоможу.
Наприкінці теплого березня Ігор Богданович Крупка став сіпати Дениса – поїхали на курган та й поїхали!
– Хай земля прогріється, – Денис йому. – Так рвешся, ніби там загін археологів уже копирсається.
– А ти, брате, розслабився! – нервував Ігор. – Що знають двоє, то знають усі.
Зібралися.
– Хоч би людей не було, – Денис.
– Хоч би… – Ігор.
До батька перед експедицією забіг:
– Тату, відкриваю тобі таємницю.
– Какую? – байдужим голосом запитав професор.
– Я знайшов унікальний курган… Це тобі не манго!
– Да как ты смеешь! – вилупив очі професор. – Ты – не патриот! Тебя испоганила твоя московская юность… – І дитинство, – нагадав Ігор. – То про курган розказати?
– Расскажи своей матери, – відрубав професор.
Крупка-молодший почухав лисину і пішов.
До Килимівки дісталися без пригод. Заночували в Марусі зі Степаном. Акордеон слухали. Денис поїв хазяїв коньяком і все співчутливо кивав головою, коли Маруся розповідала про пожежу в Шанівці.
– Отже, нікого не лишилося? – спитав. – Померло село…
– Чого? Є люди…
– Невже? – вразився Ігор.
– Так. Дві жіночки й дівчинка. – І що ж вони там утрьох роблять? Це ж… ані даху над головою, ні світла… Узагалі нічого.
– Земля під ногами є? Є, – сказав Степан. – А решта – наживне.
– Я так і знав! Так і знав! – нервував Крупка-молодший, коли наступного дня вони їхали Денисовим джипом прямісінько до Шанівки.
– Та чого ти переймаєшся? – дивувався Денис. – Це навіть добре, що є робочі руки. Наймемо тих жінок… Та й зупинитися десь треба…
Джип доїхав до краю села. Став. Денис із Ігором вийшли.
– Твою мать… – прошепотів Денис, дивлячися на веселу зелену травицю, що лізла з усіх усюдів, на перші квіти на зруйнованих подвір'ях… – Яка ж це сила – природа! Яке ж божественне, яке ж неймовірно, відчайдушно красиве це згарище, це покинуте людьми місце… Симфонія… Царина забуття… Долина монстрів…
– Техніка розриву! – нагадав Ігор і показав на двох жінок, що разом тягли вулицею Імені Леніна важкий мішок. Одна – велика, мов гора, друга – худа і чорна, мов те згарище.
– А ось і аборигени! – плюнув Денис. Перший до жінок поспішив.
– Доброго дня, – привітався. – А скажіть, чи нема тут хати вцілілої? Ми вчені, будемо курган вивчати.
– Та пам'ятаємо ми вас, – Алка. – Восени були. А хат цілих нема.
– У вас велика машина, – підказала Раїса. – У ній можете ночувати…
– Та якось… – Денис плечима знизав.
– «Якось» краще, ніж «ніяк»… – Алка йому. Ігор озирнувся. Мазанку на пагорбі помітив.
– А он хата ціла…
– Мазанка? – перепитала Алка. – Ні, панове, вам туди не можна.
– Чому?
– Катерина там живе.
– Катерина? – Ігор пожвавішав. – Чи не Льонькина з Дариною донька?
– Вона…
– От і чудово! Катерина нам допоможе. Вона ж дівчина вдячна. Як у Києві гостювала, так я її приймав, мов королеву…
Тепер її черга.
– Ну, ну… – сказала Алка. – Йдіть… І джип загуркотів до пагорба.
Алка озирнулася навкруги, сказала Раїсі:
– Сусідко, а давай на постамент квіти у вазі поставимо.
– У мене на подвір'ї ваза валяється. Велика, глиняна, – Раїса.
– А квітів онде повно! Чуєш? Гарне село в нас буде, сусідко.
– Гарне, – усміхнулася й Раїса.
Джип зупинився біля мазанки, а вийти Денис із Ігором не можуть. Собаки, як дурні, прямісінько у вікна скачуть. Денис приспустив скло, гукнув:
– Гей, Катерина! Гостей зустрічай! Та псів віджени…
Тихо від мазанки. А у віконці свічка горить. Золото, а не свічка. Денис до Ігора:
– Ану, ти поклич… Може, спить чи…
– Невдячні люди, – скривився Ігор. – Як до Києва, то майже пішки прибігла, а як до неї…
– У тебе ще буде змога дати урок ввічливості. Гукни її. Ігор подався до вікна ближче:
– Катя! Катерина! Це я! Ігор Богданович Крупка… Ти в мене цієї зими гостювала… Катя!
Двері рипнули.
– От зараза! Удома була! – Денис тихо.
Пси замовкли, побігли до дверей. На порозі Катерина стала.
– Вийти можна? – запитав Денис і на псів показує.
– Виходьте… – і псам: – Біжіть за мазанку. Пси хвостами крутнули, дременули за хату. Із осторогою гості виходили. Усе оберталися. А Катерина з місця не зрушила – так і стояла на порозі, як укопана.
– Та ти гостям не рада? Га, Катерина? – обережно запитав Ігор.
Підійшов ближче: от ніби та сама дівчинка перед ним, що й до Києва приїжджала, а ніби й інша.
– Та ви ж не в гості, – мовила врешті. Чоловіки знітилися.
– Ну, звичайно, не просто в гості… Ми люди ділові та зайняті. Нам прохолоджуватися нема коли. Це в селі люди можуть собі дозволити півдня пісень співати. А в нас – ритм, напруга, – Денис спробував приховати роздратування. -У нас тут справа важлива. Державна.
– Нема у вас тут справ, – спокійно відказала дівчина. Ігор вухам не повірив:
– Ти як розмовляєш?! Що з тобою, Катя?
Дівчина – ані тіні розгубленості. У бік кургану подивилася:
– Не пустить вас курган. Дарма час згаяли.
– А ти… – Денис очима – кліп, кліп… – Звідки?
– Чекай, – Ігор Катерининого плеча торкнувся. – Катя… ти все не так зрозуміла. Курган – то наші справи. Ми до тебе по інше. Можна, ми в тебе зупинимося? Ну, пам'ятаєш? Як восени. Гарно було. Пісень співали. Усе село сходилося… І батьки твої… А вони де?
