Село не люди - Дашвар Люко (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
– Суки! – прошепотів Залусківський. – Я їм землю просто так не віддам.
– Ваня… Не заводься! Страшні люди! Їй-бо, страшні… Живцем спалять, а землю однаково заберуть…
– Я за землю сам кого хоч спалю! – зайшовся люттю Залусківський. – До своїх піду, до шанівських. Мене село підтримає. Кожен підтвердить, що пай мені віддав!
– Ну дивися, Ваня… Я тебе попередив.
Нечитайло вислизнув із хати Залусківського, а Іван так і лишився у коридорі сидіти.
Скільки так сидів – хтозна. Схаменувся, як Алка у коридор вийшла. Ну, чисто на базар зібралася – валіза, пакунки, пакуночки.
– Куди? – люто.
– Додому. До Шанівки.
– Та хоч під три чорти! – зметнувся, до Алки сіпається. – Звідки ти, сучка, знала, що мою землю забрати хочуть?
– Твою?! – розсміялася Алка. – Ех ти, чума ходяча!
– Звідки? – аж затрясся.
– Катя сказала…
– Яка ще Катя, дурна ти корово! – Залусківський за звичкою язика не втримав. Алка – лясь! Аж перекинувся.
Підскочив, та знову до Алки:
– Яка ще Катя?!
– Льонькина та Даринкина.
– А ця ще звідки…
– У мазанці живе… Мудра стала. Старошкіра. Геть усе чисто знає.
– Придушу малу гадюку! – заверещав.
Алка його за грудки вхопила:
– Оце знай, Ваня… Катерину зачепиш – уб'ю. Якби не вона, я б з тобою, пердуне невдячний, до скону мучилася!
– Та що ж вона тобі такого зробила?
– Виплакатися дала… І чаю.
– Щоб ви всі повиздихали, курви шанівські! – затрясся Залусківський. – Їдь, їдь… Однаково будеш без землі у своїй Шанівці бабратися!
– Подивимося, – відповіла Алка.
Розсміялася.
Та так дзвінко, що навіть Залусківський подумав: Господи, яка ж красива у нього дружина… була.
Того ж дня Залусківський рвонув у Килимівку. Та – до Тамарки.
– Тамара! А ходи-но сюди, голубко, – двері ногою відчинив.
Федька з Тамаркою та Федькова сестра, яка братові із сім'єю кімнату у своєму домі виділила, якраз обідати сідали.
– Тобі треба, ти й ходи, – незвично різко відказала Тамарка.
– Поговорити тре'… – знизив оберти Залусківський.
– Тут говори, – Тамарка йому. – У мене від сім'ї таємниць немає.
– Невже?! – аж підскочив Залусківський. – А як зі мною тягалася, твій Федір теж знає?
– Знає, що тягалася. Знає, що від біди…
– Це ж від якої біди? – зовсім ошаленів Залусківський.
– Ти чого прийшов? – встав із-за столу Федько.
Залусківський ледь утримав лють.
– Оце прийшов у твоєї сучки запитати… – Залусківський нахилився над Тамаркою. – А скажи, Тамарочка! Оце як ти в мене вчора гроші за паї брала, то вже знала, що є люди…
– Ваня! – усміхнулася Тамарка. – Я на цих людей працюю.
– Що?! – Залусківський аж сів. – Що ти кажеш?! Значить, ти вчора гроші взяла за ті паї, які у мене завтра відібрати спробують?
– Чого там «спробують», – хмикнула Тамарка. – Відберуть. Люди серйозні. Слава Богу, що відберуть. Хоч відкараскаюся від тебе! Устромляй тепер – хоч корові в зад! А до мене і не наближайся. Я тепер, Ваня, під таким захистом, що тобі й не снилося…
– Гроші віддай, – прохрипів Залусківський.
– Чи ти здурів? – розсміялася Тамарка. – Іди, Ваня… Їй-бо, іди від біди.
Залусківський до Тамарки був кинувся, та Федька не дрімав. Луснув Івана по голові кулаком – той і поплив.
Федька Залусківського надвір і вивів. – Іди, Іване. Як будеш проти нас із Тамарою якісь оборудки планувати, то згадай: я твого сина виховую. Хочеш лишити Тарасика без мамки й батька?
– Щоб ви усі повиздихали! – крикнув Залусківський. – Іди, Іване… – повторив Федька і повернув до хати.
Того вечора непохитний Іван Залусківський повернувся до порожньої хати в райцентрі та вперше напився без компанії. Сів до столу, поставив перед собою пластикову каністру із самогонкою і похмуро прикладався, доки вона не спорожніла.
Килимівка гула. Килимівські не могли повірити: у мазанці баби Килини віщує мала Катька із Шанівки?..
– Та це ж просто сміх! – казали.
– У це повірити неможливо! – додавали. – І чого це неможливо? – обурювалася Людка, найкраща подруга Катеринина. Оце так мріяла до міста перебратися, а батьки застрягли у Килимівці – хоч плач.
– Бо тільки старі – мудрі, а вона мала і дурна! – казали килимівські.
– Тре' сходити, провідати, – Людка їм.
– А не боїшся? Кажуть, собак розвела – отару!
– Ага! – сміялася Людка. – А дві кози ту отару стережуть…
Коли Людка таки зібралася до Катерини, Сергій причепився. – І я піду…
– Е-е-е, – Людка йому. – Ти що в Катерини забув? Чи, мо', закохався?
– От дурна… – Сергій почервонів. Удвох пішли.
Людка – хоробріша. Під мазанкою стала. На собак не зважати намагається.
– Катя! Це я, Люда… Чуєш? Чого ти там сховалася?
Катерина на поріг вийшла:
– Не кричи. Псів налякаєш, а вони потім тебе…
– Що?.. – настрахалася Людка.
– Налякають, – відказала Катерина. – Заходь… Людка вскочила, озирається:
– Ух ти! Та тут… – і, як звикла, руками – до книжок, до трав, до свічок. Катерина двері відчинила: – Іди, Люда…
– Та ти що? – Людка розгубилася. На подругу дивиться – впізнати не може. – Чуєш, Катька! Яка ти чудна стала… Чого ти тут закопалася? Хочеш, я батьків попрошу, щоб ти в нас пожила? До школи разом будемо… А які в мене журнали є… – Іди, Люда… – повторила Катерина.
– А правду кажуть, що ти лікувати можеш, як баба Кили-на? – Людка до дверей – задки, задки, а язика не втримає.
– Прощавай, мабуть… – сказала Катерина.
– Та ти що?! – Людці на голову не налазить. – Ми ж подруги… Хіба ні?
– Зайнята я… – Катерина їй. – А ти на мене не ображайся. Добре, Люда?
– Чекай! Я тобі про шанівських розказати хотіла… – І так знаю.
– Звідки?
– Прощавай… – і Катерина зачинила двері перед самісіньким Людчиним носом.
За розваленою фермою на Людку чекав Сергій.
– Ну що? – запитав. – Справді, Катька?
– Катька, – відповіла геть спантеличена Людка. – У неї щось із головою… не теє. Сказала «прощавай» і вигнала мене.
– Як хочеш, почекай, – Сергій підвівся.
– Ти куди?
– Та до Катьки сходжу…
– Тебе вона взагалі втришия вижене.
– Хай, – відповів і пішов до мазанки.
Псів не було. Де ділися? Двері мазанки тихо відчинилися. Катерина вийшла на поріг. Гукнула:
– Де ти, Сергій?
«Людка сказала», – подумав. Із-за дерева вийшов.
– Привіт…
– Заходь, – І пішла у мазанку.
Сергій сів на край довгої лави біля столу. Катерина у чашку гарячого чаю налила.
– Випий…
Сергій насупився, чашку відсунув.
– Катька… Знаєш, я Сашкові заздрю… Промовчала. Чайник поставила. Сіла напроти. -…Він хоч заради тебе на ту дурню пішов, а я так… для понту.
Насупився ще дужче, на Катерину глянув – мовчить. І лице таке спокійне… Аж страх. Розсміявся.
– А я тепер дівок трахати не можу!
– А любити? – прошепотіла.
– Я ж кажу – не можу! Член не піднімається…
– А ти серцем спробуй…
– Трахати?
– Кохати…
– А-а-а, знущаєшся…
– Ні…
– Кажуть, допомогти можеш. Правда?
– Тобі – ні.
– Бо це я, чи просто не можеш?
– Ти не хочеш допомоги…
– Катька, ти мене ненавидиш?
– Ні… Ти випий цей чай. Я його для тебе приготувала. Знала, що прийдеш. – І що мені од того чаю буде?
– Добро…
– Нащо мені добро? Мені – аби член стирчав. Допоможи… Я тобі багато заплатити можу. Мамка оце Залусківському шанівські паї продала, а я в неї трохи грошиків стьобнув…
– Сергій, – Катерина подивилася хлопцеві в очі, – Сашкові привіт од тебе передати?
– Та ти здуріла?!
Підхопився, чашку з чаєм перекинув – і до дверей:
– Катька! Ти відьма…
Промовчала. Сергій – за двері, Катерина голову до небес підняла.
– Сам бачиш… – мовила. Зверху – ледь відчутний вітерець.
Алка Залусківська на тиждень раніше за Раїсу в Шанівку повернулася. Перші три дні горілкою грілася і все пічку лампічила у покинутому будинку край балки.
