Село не люди - Дашвар Люко (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗

– Шалена! Шалена новина! Друже мій, ти повернув мені смак життя! Я не можу дочекатися тепла… Денис іще налив – тепла додалося.

– Я твій боржник, – сказав Денис.

– Не розумію…

– Зараз зрозумієш, – Денис витяг зі шкіряного портфеля компакт-диск. – Сі-ді маєш?

Поставили. Крупка-молодший почув надто знайомий голос… -…І тому сьогодні ми маємо говорити про село. Не тільки під час посівної чи жнив згадувати. Кожного дня! Чому?

Тому що село – не люди… Село – це скарбниця нації, берегиня її традицій і найсвятішого, що у нас є, – землі української!.. Сьогодні я звертаюся до всіх тих, кому небайдужа доля села…

Денис зупинив запис.

– Далі нецікаво…

– Що це?

– Плагіат, брате! – Денис ізнову налив. – Готував для свого депутата довідку про культурний розвиток села, згадав твої міркування про село… Пам'ятаєш, як човгали до Шанівки, я черевики зіпсував, а ти філософував? То я твої слова й використав. Депутатові сподобалося, твої цитати далі наверх пішли, а оце днями… – Денис розсміявся, -…слухаю нашого вельмишановного… – Денис звів очі до стелі, -… і що чую? Та це ж наша спільна творчість. Твої думки в моїй обробці. Так що я перед тобою у боргу.

– Аби до кургану не лізли! – гарячково відповів Ігор.

– Не полізуть, будь певен! Випиймо? – Денис ізнову потягнувся до пляшки. – Я тепер часто в столиці буватиму.

– Живи в мене, – попросив Крупка-молодший. – Після того, як мене обікрали…

– А я й дивлюся, колекція твоя – мов шагренева шкіра…

Зіщулилася.

– Не питай… Скіфська пектораль – у жидівських лапах! Занепад! Нема моралі! Нема відвертості. Нема довіри… – Крупку-молодшого понесло. – Якби ти не приїхав, брате, я би точно з вікна стрибнув.

– Брате… Ми їм усім іще, бля, покажемо, – завірив п'яний Денис.

А Крупка-молодший запитав – ні в тин ні в ворота:

– Чи ти тепер пісень не збираєш?..

– Брате, тепер я сам – пісня! – відповів Денис і впав із дивана.

На підлозі й заснув. Точнісінько як Льонько із Шанівки, який пити міг де завгодно, а спати завжди до хати приповзав.

Про світло у віконці Килининої мазанки Іван Залусківський дізнався наприкінці лютого від дружини. Хоча мешкали тепер Залусківські у райцентрі, Алка час від часу навідувалася до Килимівки. Усе мріяла вмовити голозадих шанівців навесні до згорілого села повернутися. Та чим більше часу спливало, тим більш неохоче шанівці велися на розмови про відбудову Шанівки. Та й лишилося їх у Килимівці – з десяток: Тамарка-кіоскерша із синами та чоловіком Федькою, Людчині батьки з дочкою, які так до міста й не дісталися, та три старі баби, котрі ніяк не могли дочекатися, щоби килимівська сільська рада їх до інтернату випхала.

Не в собі доживала вік у Килимівці й Раїса. Її пригріла вчителька Маруся з чоловіком Степаном. Та вже дуже бідкалися, що погодилися. Раїса повсякчас намагалася вирвати у Степана акордеон:

– Співати будемо… – сміялася.

А іншим від того сміху – дрижаки по спині.

– Мо' до божевільних Раю приписати? – радила килимівська фельдшерка Віра. – А що? Побігаю, довідки позбираю…

– Та шкода ж… А як отямиться? – відказувала Маруся.

– Ти б від такого отямилася? – питала фельдшерка.

– Болячку б тобі на язик! Що за чортівню кажеш?! – лякалася Маруся.

– То до Килини її відведи. Баба знатна… Мо', й вилікує, – сказала фельдшерка.

– До Килини? – Маруся брови – дугою. – Що верзеш?

Не лишилося нікого у Шанівці. Казали, Льонька з Даркою та Ничипориха бідували були там, але нині вже й тих нема. І, головне, які паскудні люди! Виїхали тихцем… Нікому ні слова. Льонька, зараза, весь час до нас ходив… То йому свиню заколоти поможи, то корову в нього купи… А ми ж жаліли…

– Кажу тобі, веди Райку до Килини! Тиждень тому ввечері, як електрику відключили, ходила я ото селом…

– Чого? – поцікавилася Маруся.

– А чоловіка шукала. Пив десь, сволота. Хіба не з твоїм Степаном? – повело фельдшерку у звичне русло.

– Ми, Віра, зараз не про чоловіків, а про Раїсу, – нагадала Маруся.

– Та ото ж! Темно… Дивлюся, а біля розваленої шанівської ферми на пагорбі- щось світиться. Придивилася… Так і є! У вікні Килининої мазанки світло горить.

– Оце такої! – не повірила Маруся. – А де ж баба швендяла весь час після пожежі?

– Не знаю, – фельдшерка почухала носа. – Килина – норовиста баба.

Маруся кілька вечорів поспіль приставляла до даху своєї хати драбину і лізла наверх. Вдивлялася у пагорб біля шанівської ферми.

– Щось світиться… – шепотіла. І за кілька днів вирішила сходити до Килининої мазанки. Спочатку без Раїси.

День видався – сяйво. Свіжий сніг шанівські чорні стіни вкрив, сухі бур'яни – й ті білі. Маруся до ферми допленталася, зупинилася.

– От вибрала ж баба собі місцину… Доки дійдеш – уже хворий! Із димаря мазанки ледь помітно курилося. – Грієш, бабо, старі кістки, – сказала Маруся і поперла до мазанки. І до тину хиткого не дійшла – з-за мазанки вилетіли двійко цуценят. Маруся подумала – бавляться, руку простягла, а мале та руде – як хватоне!

– Ах ти ж гадюка! – Маруся ледь устигла руку зберегти. Відбігла далеченько, закричала: – Килина! Баба Килина! Ви мене чуєте? Килина! Це я, Маруся, вчителька з Килимівки.

Вийдіть, будь ласочка, на хвилинку! Зайти не можу… Такі у вас собачата дурні…

За віконцем мазанки ворухнулася біла фіраночка. Промайнуло щось…

Маруся очі напружила. Ну, точно! Ходить баба по хаті.

– Бабо Килино! Та вийдіть же, дуже прошу…

Фіранка сіпнулася ще раз і завмерла.

Маруся хвилин двадцять гукала. У відповідь тільки дурні цуценята казилися.

Ні з чим повернулася до села, і поповзли Килимівкою чутки.

– Бач, як баба загордилася, – обурювалася фельдшерка. – Теж мені докториха…

– Чуєте, баби! А, мо', вона сама хвора… вийти не може, а собаки не пропускають, – вигадав Марусин Степан.

– Ой-ой! Таке ляпнув! – зметнулася фельдшерка. – Та де їй хворіти, як вона сама кого завгодно вилікує!

– Таж і вона не вічна, – буркнув Степан, акордеона в Раїси вирвав і пішов геть.

Алка Залусківська від Марусі й дізналася, що в Килининій мазанці жевріє життя. Іванові розповіла.

– Що за чортівня?! – роздратувався Залусківський. – Мені б там… нікого не було.

– Чого? – Алка насупилася. – Я у Шанівці народилася, все життя прожила, поки ти, підлото, село на Льоньку з Даркою не підбурив… – І вітер я підкупив! – кинув Залусківський. – І дмухав ув обидві щоки, щоб село згоріло…

– Мовчи, – порадила Алка. – Мені твої плани давно поперек горлянки стоять. Що ж це ти, Ваня, все вимудровуєш, як людей обдурити! – І нічого не вимудровую! Землю докупи збираю. Хіба погано?

– А люди?

– Дурна ти зовсім, жінко! Великий лан усім вигідний. А люди… Люди – зайві мені поки що. Та й скільки їх треба? У двадцять першому столітті живемо. От іще шанівські паї у клятої Тамарки викуплю – і… – І що?

– А продам, жінко! Охочі є. Горілчані королі й пивні барони.

– А хліб?

– А по хліб, жінко, до держави звертайся. Нащось же нам потрібна держава!

– До Шанівки хочу… – сказала Алка. – До Килини піду. Поради попрошу.

– Порадь, щоб забиралася світ за очі.

Розмови з дорогими, коханими – розкіш. Спочатку вони приходили до Катерини уві сні. Першою баба Килина навідалася.

– У коморі – картопля і смалець, – роз'яснила все чисто. – Траву заварюй. До весни не охлянеш, а там…

– А книжки ваші, бабо, можна читати? – спиталася Катерина.

– А ти їх і не торкалася? – здивувалася Килина.

– Не сміла…

– Ти тут тепер за хазяйку, – усміхнулася Килина. – Спочатку сама вилікуєшся, потім – іншим допоможеш. Доля…

– Бабо, я щаслива, – Катерина їй.

– Знаю… – і зникла.

А Катерині – картинка кольорова про бабу Килину. Про смерть її. Та нестрашна зовсім картинка. Світла, аж золота.