Перше Правило Чарівника - Гудкайнд Террі (бесплатные серии книг TXT) 📗
— Іди своєю дорогою, хлопче, — зі сталлю в голосі повторив ватажок. В синіх очах бандита розгорявся вогонь люті. — Останній раз пропоную!
Річард проковтнув слину. Намагаючись говорити спокійно і впевнено, відповів:
— Ми підемо удвох.
Його серце стислося від страху: кров шалено застукала в скронях.
— Не сьогодні, — зауважив ватажок.
Все було сказано, і він витягнув з-за пояса зловісно поблискуючий кривий кинджал. Другий бандит мовчки витягнув з піхов короткий меч. Недобре усміхнувшись, він злегка провів лезом по своєму могутньому передпліччю — клинок зафарбувався кров'ю. Ззаду теж почувся дзенькіт сталі. Страх паралізував Річарда. Події розвивалися дуже стрімко, не залишаючи втікачам ні єдиного шансу. Жодного!
Всі троє на частку секунди завмерли, і раптом бандит, видавши войовничий клич, рушив прямо на нього. Річард здригнувся від думки, що ці четверо готові на все. Володар короткого меча наближався. Тут же Річард почув і чийсь ривок за спиною — інші двоє напали на незнайомку.
І раптом, в ту саму мить, коли меч, спрямований в юнака, вже майже торкнувся його грудей, повітря струсонув найсильніший, громоподібний, хоча й беззвучний, удар. Сила його була така, що страшна біль пронизала кожну клітинку тіла Річарда, біль зметнулася стовпом, і тут же її немов вітром здуло.
Нападник теж відчув біль і, продовжуючи летіти на Річарда, на мить відволікся, глянувши йому за спину. Цієї миті Річарду виявилося достатньо. Він різко впав на спину і ногами зіштовхнув противника з обриву. Так і не випустивши з руки непотрібної тепер зброї, бандит упав навзнак на гостре каміння і залишився лежати на ньому з широко розкритими, здивованими очима.
Тим часом один з тих, що були позаду, теж полетів зі скелі, пронизаний кинджалом. Річард не вірив своїм очам. Але не встиг він схаменутися, як на нього кинувся ватажок, явно не залишивши наміру у що б то не стало прорватися до незнайомки. Він вдарив Річарда кулаком в сонячне сплетіння і відкинув до гранітної стіни. Задихнувшись від болю, юнак врізався головою в граніт. Свідомість зникала. Всіма силами намагаючись утримати її, він чіплявся за одну думку, що залишилася — ні в якому разі не допустити, щоб головоріз добрався до мети.
Річард сам не зрозумів, звідки у ньоговзялися сили. Здоровою рукою він вчепився в ватажка і рвонув його на себе. Сині очі противника загорілися такою лютою ненавистю, що Річарду стало страшно, як ніколи в житті. Він зрозумів, що це кінець. Відточений клинок кривого кинджала сліпучо блиснув на сонці і по широкій дузі невблаганно кинувся йому в груди.
І тут, незрозуміло звідки, між ними виник останній з четвірки, озброєний закривавленим мечем, і завдав ватажкові смертельного удару в живіт, а потім сам, не помітивши в запалі сутички краю обриву, звалився в прірву разом зі своєю жертвою. І ще довго в повітрі чулося відлуння його передсмертного крику.
Раптово настала тиша. Приголомшений Річард довго дивився на краєць обриву, боячись озирнутися і побачити свою недавню супутницю мертвою і понівеченою. Нарешті він примусив себе повернути голову. Здивуванню його не було меж: жива і неушкоджена, незнайомка сиділа, втомлено прихилившись до гранітної стіни скелі. Вона дивилася кудись удалину порожнім, відсутнім поглядом. Вони знову були одні.
Річард опустився поруч з нею притулившись до гарячого валуна. Голова розколювалася від отриманого удару. Він ні про що не запитував — головне, з дівчиною нічого не трапилося. Його переповнювали суперечливі почуття, і говорити поки що не хотілося. Вона, мабуть, відчувала те ж саме.
Незнайомка помітила у себе на долоні кров і машинально витерла її об камінь, додавши ще одну пляму до тих, що вже червоніли на скелі. Річарду стало погано.
Він все не міг повірити, що вони живі. Як їм вдалося вижити? Це здавалося чудом. Що сталося? І що означав беззвучний грім? А біль, що пронизав все тіло? Він ніколи не відчував нічого схожого. Згадавши свої відчуття, Річард здригнувся. Як би там не було, те все зробила незнайомка. Створивши щось з напалими на них головорізами, вона врятувала і себе, і Річарда. Спосіб виходив за рамки його розуміння, але зараз він і не відчував особливого бажання вникати в цю загадку.
Незнайомка повернула голову.
— Я навіть не знаю, як тебе звати. Давно хотіла запитати, але не можна було розмовляти. — Вона махнула рукою, показуючи кудись вниз, в прірву. — Я так боялася… Я не хотіла, щоб нас виявили.
Річарду здалося, що вона ось-ось розридається, але, подивившись на неї уважніше, він зрозумів, що помилився. А в нього ридання і справді підступали до горла. Він мовчки кивнув і сказав:
— Мене звати Річард Сайфер.
Незнайомка вдивлялася в його обличчя. Легкий вітерець грав каштановими пасмами її волосся. Вона посміхнулася.
— Мало хто зважився б залишитися зі мною.
Голос дівчини діяв заворожуюче, в її очах знову заблищали смарагдові іскорки. У Річарда перехопило подих.
— Ти виняткова особистість, Річард Сайфер.
Він відчув, що червоніє. Вона відвела погляд, відкинула волосся, що впало на обличчя, і зробила вигляд, ніби нічого не помітила.
— Я… — Вона хотіла сказати щось, але в останній момент передумала. Потім знову глянула на нього. — А мене звуть Келен, Келен Амнелл.
Річард довго дивився їй в очі.
— Ти теж дивовижна людина, Келен Амнелл. Мало хто зміг би триматися, як ти.
Келен нітрохи не зніяковіла, а подарувала Річарду ще одну, особливу посмішку — Так, не розтискаючи губ, посміхаються люди, посвячені в таємницю, відому їм одним.
Річард потер болісний набряк на потилиці, перевіряючи заодно, чи немає там крові. Як не дивно, крові не було. Знову намагаючись зрозуміти, що сталося під час сутички, він глянув на дівчину. Що вона зробила і як? Спочатку пролунав страшний беззвучний грім, і Річарду вдалося зіштовхнути першого противника у прірву. В цей час інший нападник, який перебував за спиною Річарда, ні з того ні з сього вразив кинджалом свого ж спільника, потім убив ватажка і загинув сам.
— Келен, друже мій, поясни, якщо можеш, як сталося, що ми залишилися в живих, а ті четверо загинули?
Вона подивилася на Річарда з погано прихованим подивом.
— Ти це серйозно?
— Що серйозно? — Вона зам'ялася.
— Назвав мене другом.
Річард знизав плечима.
— Звичайно. Ти ж сама сказала, що я не кинув тебе в біді. Так поступають справжні друзі, хіба ні? — І він усміхнувся.
Келен опустила очі.
— Не знаю. — Вона мовчки потеребила рукав сукні. — У мене ніколи не було друзів. Хіба що сестра… — Її голос якось дивно зірвався.
— Значить, тепер вони з'явилися, — бадьоро заявив Річард. — В кінці кінців, ми ледь викрутилися з цієї халепи. Ми захищали один одного як друзі і врятувалися.
Келен мовчки кивнула. Річард задумався, дивлячись на розкинутий внизу Мисливський ліс. Він завжди відчував себе там, як вдома. Крони дерев, освітлені теплим осіннім сонцем, слабо тремтіли на вітрі. Його погляд ковзнув вліво і знову наткнувся на зловісні бурі плями. Гинучі дерева самотньо стояли в оточенні зелених побратимів. До тих пір, поки він сьогодні вранці не побачив своїми очима лозу, йому і в голову не приходило, що це зло поширюється по лісах, спускаючись з прикордонних відрогів. У своїх прогулянках Річард рідко забрідав так близько до кордону, і то або під час полювання, або коли шлях його лежав по Соколині стежці. Кордон — смерть. Кажуть, той, хто посміє його перейти, поплатиться не тільки життям, а й душу свою втратить. Правоохоронці кордону пильно стежили за тим, щоб хто-небудь ненароком не забрідав в небезпечну зону.
Річард, не повертаючи голови, зиркнув на Келен.
— Ну, а як бути з другою частиною питання? Як нам вдалося залишитися в живих?
— Я думаю, нам допомогли добрі духи, — не дивлячись на нього, відповіла Келен.
Річард не повірив, але не став допитуватися правди, хоча йому дуже хотілося її знати. Не в його правилах було випитувати чужі секрети. Батько навчив його поважати право інших людей зберігати таємниці. Свого часу дівчина, якщо вважатиме за потрібне, сама довіриться йому. А наполягати він не буде.
