Село не люди - Дашвар Люко (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
– Куди?! – почула – і жахнулася. Та це ж Тамарчин голос! Кіоскерки шанівської.
– Відчепися, мати! – Сергій.
Катерина до паркану прилипла:
– Що ж ти, сучий сину, робиш? Хочеш стати таким, як батько? Очі залив, то хоч дома сиди! – Тамарка кричала так завзято, що килимівські пси почали підбріхувати.
– Сама сиди! – темна постать, хитаючися, пройшла повз Катерину. Дмухнуло перегаром.
«Чого це Тамарка із Сергієм у Килимівці? – ніяк не могла збагнути Катерина. – Мо', по товар їздили та й вирішили у Килимівці заночувати…»
– Таж не було цього раніше, – прошепотіла. – Чи запитати?..
А Тамарка тим часом до хати по ліхтарик злітала і вже дибає слідком за Сергієм:
– Куди ж ти подівся, сину?!
Катерина – бігти. «У мами все чисто і розпитаю. І Людка розбазікає – що було і чого не було». За Килимівку вискочила. Стала.
– Ох і темна ж ніч…
Довго йшла. Ніч ніяк не кінчалася.
– Та як це? Хоч би вогник один… От кляті начальники!
Електрику відключили – геть нічого не видно. Ніби й нема зовсім Шанівки.
Посеред шляху стала, з Ганиної торбинки термос із гарячим чаєм витягла.
– Якби не ви, тітко Ганя…
Повеселішала. Знову пішла. Мала б уже й Шанівка бути… Знов стала. Розсудила:
– Отак і стоятиму, поки не стане видно. Бо оце заблукаю, як та дурна корова.
Ніч у відповідь – посірішала. Онде курган… Катерина вдивлялася перед себе. Повільно, наче на фотопапері, проявився спочатку білий постамент, потім – серед білого снігу – чорні стіни згорілих шанівських хат без дахів.
– Що ж це? – ледь не впала. – Мамо… Мамо…
Зірвалася, побігла до батьківського двору.
З-за розваленої хати вискочив голодний пес, дременув геть.
Хрест під коров'ячою загородкою хитається. І тільки у Катерининій кімнаті – стіни вцілілі, шибка у вікні не вибита, а замість даху – солома гнила, дашки та гілля.
Катерина торкнулася дверей своєї кімнати:
– Мамо… Мамо…
Двері не піддавалися. Катерина штовхонула їх боком і ледь устигла відскочити. Стіни та стріха повалилися всередину кімнати. Тільки пилюка та попіл здійнялися до небес.
– Мамо! – закричала. – Мамо золота! Де ти?!
Та сама собі:
– А за курганом! За курганом! Там же веліла чекати…
До кургану – бігла. Від кургану – ледь ноги переставляла.
– Мамо! Мамо, відгукнися! – ридала. – Не кидай мене… Не кидай, золота моя…
Знову – до батьківського двору. Згарищем довго блукала. Що шукала? Сама не відала.
Раптом – щось червоне серед уламків каміння під дверима. Нахилилася – червона кулька з маминого коралового намиста. Підхопила, кульку цілує…
– Мамо золота, та де ж ви з татком? Де? …Уже поночі побрьохала до Килининої мазанки. Порожньо. Знайшла свічку, запалила. Бачить – у кутку двійко цуценят носами крутять. – І Килина пропала геть, – прошепотіла.
Цуценят підхопила:
– Зараз щось придумаю.
Пічку розтопила. Цуценят Ганиним харчем нагодувала.
– Отут і буду маму з татом чекати. Нікуди більше не піду.
Та на ранок ноги до села понесли, бо думка страшна у голові засіла:
– А як під хрестом – мама з татом?
Силкувалася землю під хрестом розкопати. Мопсика згадала.
– Тре' тепла чекати… А може, нічого розкопувати й не доведеться. Мо' мама з татом повернуться. А чого ж? Я втекла… Хата вигоріла… Мабуть, мене по усіх світах шукають? А як інакше? Так і є. Поживу в Килининій мазанці… Однаково порожня… А там і мама з татом повернуться. А як інакше?
Не може ж село зовсім пропасти? Не бува такого.
Новий рік для Ігора Богдановича Крупки розпочався з боягузької спроби самогубства. Професорське дитя обдивилося залишки колекції, які за допомогою міліції вдалося видерти в Жанночки, і вирішило:
– Я цього не переживу!
По мотузку до батьків попхався.
– Игорь! Я воодушевлен! Я просто летаю! – батько-професор зустрів сина пафосно.
– Тільки з вікна не вистрибуй, льотчику! – порадив Крупка-молодший.
Батько образився.
– Украина на пути к выздоровлению! – оголосив.
– Да? І що сталося? – запитав Ігор.
– Манго! – засяяв професор. – Я вижу манговые плантации в Винницкой области. Или под Одессой. Я вычислил… Я рассчитал. Все равно наше ленивое село не желает пахать и сеять. Ты посмотри телевизор. Всюду бурьяны! А в селе – только пьянь и голь! Но мы…
– Без мене! – відкараскався Крупка-молодший.
– Ты отказываешься участвовать в эпохальном проекте? В агрозадаче, которая выдернет Украину из нищеты?!
– Це вже буде не Україна, тату, – сказав Ігор.
– А что? – здивувався професор.
– Манголія… – виплюнув син. – Краще скажи: є у вас міцна мотузка?
– Спроси у своей матери! – ще дужче образився професор і зачинився у кабінеті.
Тася куховарила.
– Мамо, я на Катерину дарма погане подумав, – довірився матері Ігор.
– Да? – здивувалася Тася. – А я своими глазами видела, как она перед твоим отцом голой задницей крутила… Мерзавка! Тася зітхнула.
– Но без ее помощи, Игоречек, мне так тяжело… Ты же знаешь папу… Кроме манго, его не интересует ничего. Мусор не вынесет. Это, видите ли, оскорбляет его.
– Мамо, дай мені мотузку, – попросив син.
– Зачем?
– Треба…
– Купи… – порадила мати.
Крупка-молодший подумки вилаявся й пішов геть. Удома ніхто не чекав. Удома не було не те що живої душі – навіть мотузки.
– Я можу кинутися з вікна вниз, – знайшов вихід. Зрадів. Нащо вішатися? Це так неестетично! Краще – як сокіл! Із неба об землю.
Порівняння зігріло. Крупка-молодший пішов швидше. Дорогою купив у супермаркеті ковбаси, пельменів, шматок червоної риби й свіжого хліба.
– Наїмся перед стрибком! – замість «перед смертю». Пельмені зварив, ковбасу і рибу порізав, хліба відламав.
– Чогось не вистачає?
Поліз до шафки, витяг пляшку кагору.
– Ну, будьте люди… – келих підняв, випити не встиг.
Телефон задзеленчав.
– Кандидат історичних наук Крупка біля апарату, – вагомо так.
– Та знаю я, що ти кандидат! – розсміявся Денис на іншому кінці дроту.
Крупка почув той сміх – і розвезло його, ніби пляшка вже порожня, а сам Крупка – хмільний до гикавки.
– Денисе, ти де?
– У Києві.
– Скоріш до мене.
– От прямо і скоріш! – знову розвеселився Денис.
– Чуєш, приїжджай, бо з вікна виплигну.
– Серйозно?
– Цілком.
– А ти заповіт склав? Чи записку з останнім словом?
– Не подумав…
– Ну, то поки не плигай нікуди. Сиди й пиши… Скоро буду…
Денис приїхав за півгодини з цілим арсеналом засобів швидкої допомоги при нападах депресії у представників інтелігенції. З ящиком коньяку.
За півгодини, що знадобилися для спорожнення двох перших пляшок, Крупка-молодший вирішив іще пожити. Денис намалював перед ним новий шлях, і цей шлях здався Ігорові вельми спокусливим.
Денис почав із гарної новини:
– Шанівка згоріла…
– Не може бути! – здивувався Крупка-молодший. – Я точно знаю, що ні…
– Звідки?
– У мене кілька днів жила дочка Льоньки й Дарини. Тих селян, у яких ми зупинялися…
– Значить, це після її від'їзду сталося…
– Та не може бути! Не може… Щоб усе село…
– А що там того села… – Денис просяяв. – Його й раніше на мапі не було, а тепер…
– Тепер до кургану зовсім доріжка заросте, – зметикував Ігор. Колекціонерський свербіж повернувся. Не може Денисові повірити. – Але звідки ти знаєш? Денис налив, із кишені посвідчення витяг:
– Брате, я тепер велика людина…
Крупка-молодший розгорнув документ.
– Помічник-консультант народного депутата? Я думав, принаймні радник Президента… Тих помічників – як вошей…
– Брате, нічого ти не розумієш! – Денис випив. – Можу будь-кому будь-яке запитання поставити… Від імені свого депутата, звичайно, – хитро всміхнувся. – І хай тільки спробують не відповісти! -І? – І я запитав… Про перспективи розвитку малих сіл. Зокрема Шанівки… І дістав відповідь. Села такого нема! Воно згоріло, держава не бачить сенсу витрачати гроші на його відбудову… Курган біля Шанівки до переліку об'єктів історично-культурної спадщини України… не входить. Прекрасна новина?
