Кровна мста - Яріш Ярослав (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
– Я піду до них.
– Ми з тобою, – підтримав Сокол, і собі вилазячи на коня.
Бурий також рушив до вороного, але волхв стримав його, взявши за руку.
– Тобі вже нема чого там робити. Хіба що хочеш знову побачити Ратка Воротича.
Бурий зблід.
– Я сам піду, – наказав Волос. – А ви до весі добирайтеся.
– Та як же? – спробував заперечити Сокол, але Волос тільки рукою махнув і погнав коня назад.
– Як же нам ту весь шукати? – спитав Сокол невідомо кого, і вони з Бурим обернулися до волхва. Того не було – раптом кудись пропав.
– Дивина, – сказав про себе Бурий і перехрестився на всякий випадок.
– Їдьмо яром, а там видно буде, – вирішив Сокол і рушив першим, оминаючи конем коріння-руки.
Сонце вже закотилося за обід, а вони все ще їхали пущею.
– Заблудилисьмо, – втомлено мовив Бурий.
– Не бійся, я бував ще не в таких глухих пущах, не з таких лісів виходив, – відповів Сокол.
– Треба було з Волосом їхати… – продовжував Бурий.
– Чув же, що сказав старий? Нема нам чого там робити, Воротичі самі всю роботу зроблять. А я б уже і своїм зубам роботу дав. Ану поглянь там, у саквах, може, щось із запасів зосталося?
– Зосталося. Та тілько їсти будемо, як на ніч станемо, а тепер треба далі рухатися.
– Що, вовків страхаєшся?
– А то, тільки двоногих.
– Не бійся, Бурий, Воротичі нас уже не дістануть, занадто далеко ми зайшли, та й у них роботи зараз вельми много – не до нас.
Бурий сторожко оглянувся по сторонах.
– Та знаю. Тільки мені чогось постійно здається, що Раткові очі пильнують за мною.
Лише Бурий встиг сказати ці слова, як раптом із ліщини вискочила якась постать, могутня рука схопила Бурого за одяг і стягла враз із коня. Іще падаючи на землю, Бурий встиг кинути погляд і впізнати того, хто напав, – Ратко Воротич. У ту ж мить з іншого боку вискочив Будимир і ударом довбні вибив із сідла Сокола.
Бурому від падіння забило памороки, і коли він прочуняв, то Воротичі вже встигли зловити їхніх коней, прив’язати до дерева та обеззброїти Сокола, що так і не приходив до тями.
– О, прочуняв. Щось ти там, у своїй Тмутаракані, став вельми ніжним, Буричу. Я погладив тебе легенько, а ти вже й тяму втратив, – криво посміхнувся Ратко.
– Аби тебе так ціле життя об землю било, Воротичу, як ти мене кинув, – прогарчав Бурий, тримаючись за голову.
– Життя моє довге буде, а твоє – не дуже. Даремно хотів утекти єси від мене. Та ще в моєму лісі. Від Морани, Буричу, не втечеш і виру їй не даш.
Бурий враз згадав про варягів.
– Чого-сте не пішли варягів бити?
– А там і без нас раду дадуть. Ми ж за тобою пішли: як вовк до рук сам прийшов, то випускати його вже негоже. Чи ти думав, що разом із Каніцаром обдурили Ратка Воротича? Дурні.
Бурий сплюнув на землю.
– Це ти дурний єси, Ратку. Зовсім уже ошалів і голову втратив через свою чорну ненависть. Там Воротичі твої гинуть від мечів варязьких, а ти по лісі ганяєшся за своїми примарами…
– І буду ганятися, – перебив його Ратко. – Бо ніхто, чуєш, ніхто не сміє вбивати безкарно Воротичів!
Обоє замовкли. Бурий поглянув у бік Сокола – той усе ще лежав без руху.
– За нього не бійся – відлежиться й очуняє. Ми його не рушимо, – сказав Ратко.
– Чого ж мене іще не вбив єси, на що чекаєш?
– У бою згинеш, як вой, – дам тобі таку ласку, – відповів Ратко і підвівся. – Досить язиками чесати – он лежить топір твій, а он щит. Бери і захищайся.
Вибору не було: Бурий підвівся і підібрав свою зброю. Ратко вже стояв готовий і тільки чекав на свого супротивника. Бурий узяв щит, покрутив у руці топором.
– Готовий єси з Мораною зустрітися?! – гукнув Ратко, грізно насуваючись.
– Готов єсмь, – якось приречено відповів Бурий.
У Ратка був топір, якого Бурому підняти було б важко. Зате Воротич раз у раз легко підіймав його над головою і щосили бив ним свого супротивника. Добре, якщо Бурому вдавалося відхилитися і страшна зброя пролітала біля голови. Гірше було, коли топорище врізалося в Бурого щит. Воя тоді аж відкидало, але він все ж стояв поки що на ногах. Його удари у відповідь були слабшими і тільки лишали подряпини на Ратковому щиті. Зате щит Бурого вже тріщав. Здавалося: ще один удар – і він розсиплеться, а вже тоді точно смерть.
Будимир зблизився до місця сутички, як тільки міг, близько і суворо спостерігав за нею, заклавши руки за спину. Бурий враз подумав, що навіть якщо станеться диво і він переможе Ратка, то Будимир все одно доб’є його, і та смерть буде жорстокою.
Тим часом Ратко насідав усе більше. Після чергового удару Бурий не втримався на ногах і впав.
– Вставай, Буричу, бийся.
У безнадії Бурий закричав, підхопився і щосили вдарив своїм топором. Ратко підставив щит, а натомість вдарив сам. Тоді ще раз і ще. Щит Бурого тріснув і почав розлітатися, а на додачу Ратко ще й вдарив ногою супротивника в живіт. Бурий знову впав.
– Вставай, собачий сину, не дай бити лежачого, – знову наказав Ратко, але Бурому більше нічого не хотілося, тільки скоріше покінчити зі всім тим.
Сили більше не було. Важко дихаючи, він спробував підводитися, але втомлені руки й ноги не хотіли слухати його.
– Гей, Соколе, бережи Галку, – прохрипів Бурий, оглядаючись на свого побратима, що продовжував лежати.
Від тих слів Сокол враз очуняв, підвівся, струсив головою і раптом побачив Бурого і Ратка.
– Ти що? – гаркнув вой, відразу ж хотів вихопити меча, але його на місці не було – хтось забрав усю зброю, навіть ніж.
Люто крикнувши, Сокол кинувся до Бурого. Будимир обернувся і став йому на дорозі. Він враз схопив Сокола за груди, струснув добряче, а тоді підняв над собою і щосили кинув у ліщину, аж загуло.
Ратко бачив це, і вони вдвох зареготали на півлісу. Брати тільки не зауважили одного: коли Будимир трусив Сокола, той непомітно витяг ножа у богатиря з-за пояса. Ратко уже хотів було повернутися до Бурого, як Сокол виліз із ліщини.
– Гей, бурмило, зарано тішишся! – гукнув Сокол і швидким рухом кинув ножа.
Будимир так і не зрозумів, що з ним робиться, – богатир перестав сміятися і взяв себе за горло. Кров так і цебеніла – ніж засів наглухо. Будимир великими очима дивився спершу на Сокола, потім повернувся до брата, погляди їх перетнулися. І тут Будимир впав, розкинувши руки.
Ратко зблід, а тоді заричав, розмахнувся. Бурий пірнув під цей удар, а тоді вдарив сам навідліг. Топорище глухо ввійшло Раткові поміж ребра, так що Воротич аж застогнав страшно. Він обернувся до Бурого, а той враз аж загарчав, відчувши тепер свою перевагу. Нова сила враз влилася у його м’язи і сухожилля. Бурий налетів і вдарив, Ратко прикрився щитом. Хотів відповісти на удар, але правиця вже не слухалася його, не могла вже підняти топора. Бурий побачив це і став насідати все сильніше, Ратко відбивався щитом і відходив. Він задкував усе далі і далі, доки не зачепився за труп брата і не впав навзнак. Бурий тут же був над ним, недовго думаючи, вдарив. Ратко відхилився, і топор розорав землю. Вдарив удруге – і знову Ратко уник смерті, вихопив лівицею свого ножа. І тут пішов третій удар. Ратко викинув вперед руку з ножем, розпанахавши Бурому бік, але в цю ж мить сокира опустилася на голову Воротича і розплющила її.
Бурий впав поруч із Ратком, тримаючись за поранений бік. Сокол став над побитими Воротичами.
– Глянь, які богатирі. Скільки ж то вони могли степовиків у землю положити, чи ромеїв, чи інших ворогів землі руської! А так пішли зі світу ні за псячу шкуру.
Сокол поглянув на Бурого, що намагався затулити рану.
– Поможи мені, брате.
Сокол підійшов до Бурого, розпоров ножем його сорочку і поглянув на дірку в боці.
– І страшніше бувало, – сказав, приклав до рани рядно і перев’язав поясом.
Тоді допоміг Бурому підвестися і повів до коней. Бурому стало легше – добре, що такий друг є поруч, тепер не пропадуть.
Середич удруге
Боярин Середич умів домагатися того, чого хотів. Завжди вмів, але тільки не в цій подорожі. Чомусь усе тепер вивалюється йому з рук, не слухається. Молоді вої почали підносити голови, особливо Лука, і не бажали коритися. Навіть Турик – і той роги показував. Та нічого, тепер усе буде по-іншому.
