Село не люди - Дашвар Люко (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗

Чисто як дядько Роман біля копи. Отакий увесь чорний на постамента шанівського заскочив. «Тоді буду пам'ятником!» – гукає. Катерина розсміялася: «Ти теж чудний, Сашку!» – «А ще хто?» – Сашко їй. «Одне цуценя…» – відказує. «Бач ти яка! З цуценям мене рівняєш…»

– Яке ж ти цуценя… – прошепотіла. Ганя руку Катерині на лоба поклала:

– Ой, Петю…

– Не скигли, мати. Довеземо. – Петро Іванович учепився в кермо і поправив окуляри. – Де наша не пропадала…

Хата Кочубеїв географічно у селі крайня. А як за добробутом міряти, то центральна. Цегляна трикімнатна домівка, літня кухня, загородка для свиней кам'яна, та ще й із підігрівом.

Город – сорок соток, і жоден шматочок землі не гуляє. А ще садочок чималий. Коптильня, де півсела свинячі окороки коптить до золотого кольору. Самогонний апарат – знову ж таки: хто хоче, хай грішми за все платить, а Кочубеї – перваком. Хазяї. О пів на четверту – підйом, і до темряви – не розгинаючись.

Доня зі столиці прискаче:

– Мамо! Тату! Та киньте вже ви те хазяйство, їй-бо! Скільки можна?

– Як це? – Петро Іванович супить брови. – А їсти що будеш? Ананаси?

– Та є все у місті. Заробляю непогано. Вам допомогти зможу…

– Та тепер зможеш… – Петро Іванович їй.

Донька ображається:

– Годі вже мене попрікати.

– Не попрікаю. Факти констатую. Вивчили тебе? Вивчили. І не ми, а свині, яких кололи щороку, аби за твоє навчання заплатити… І квартирку купили… Теж – свині… І корова. І город. Занедбали б хазяйство – світила б голим задом і досі.

Донька бурчала, але домашній харч жувала справно. Ніколи не відмовлялася. Та й допомагала, чим могла. Картоплю копати щороку приїжджала.

Катерина лежала на свіжій постелі в малій кімнатці, де колись росла Кочубеєва донька. Марила. Ганя розтирала їй ноги самогонкою. Баба Свиридова, яку викликали терміново, шепотіла молитви й уливала Катерині до рота гіркий трав'яний узвар.

– Скільки ж біди… Наче показилися люди… – шепотіла баба Свиридова. – Де ви цю дитину знайшли?

– Отак простісінько обабіч шляху валялася, – відшепотіла Ганя. – Щось мені у ній таке рідне… Сама не знаю. Може, коса. Зараз дівки – геть усі чисто пофарбовані та обскубані, а ця… Чуєте, бабо? А може, до лікарні її доправити?

– Та відходимо, не бійся, Ганя.

– А страшно. Раптом помре…

– Не помре, – пообіцяла баба Свиридова.

На третій день Катерина пила з мисочки, що її тримала перед нею Ганя, міцний бульйон. Заговорила.

– Де я?

Гані від серця відлягло.

– Між добрі люди, дитино. Не бійся. Ми тебе не скривдимо. Як звешся?

– Катериною…

– От і добре. Лежи поки… Слаба зовсім.

Катерина спробувала підвести голову, зоглядітися.

– Де я? – спитала знов. Перед очима попливло. – А собачати біля мене не було? І хлопчика малого… Рочків шести…

– Ні, дитино. Не було.

Катерина задихнулася, з переляком зиркнула на Ганю. Заблагала:

– Де я?!

Ганя перелякалася. Знову послала Петра Івановича по бабу Свиридову.

– Бабо, вона не при собі…

– Минеться, – баба Свиридова нахилилася до дівчини. – Ой, яка ж у тебе коса гарна.

– Однаково… – прошепотіла Катерина. – Їсти хочеш?

– Однаково…

– А що хочеш?

– Де я? – прошепотіла Катерина.

Кочубеї більш як місяць над дівчиною трусилися. Ганя навіть запропонувала:

– Чуєш, Петре… Хай би одужала і в нас лишилася. Така дитина світла…

– А раптом її шукає хтось? – запитав Петро Іванович.

Уже й Новий Рік із Різдвом Христовим віддзвонили, січневі холоди розмалювали шибки, а Катерина все квола і квола.

Трохи по хаті поблукає – та до постелі. Віддихається – і знову на ноги пнеться:

– Тітко Ганя, може, вам щось зробити треба?..

Ганя дуже дивувалася.

– Та що ти, Катрусю, все до роботи рвешся? Одужай спершу.

Під кінець січня Катерина на добрих харчах та при доброму слові вже справно могла цілий день біля Гані порпатися. І в один із таких днів Ганя наважилася завести з дівчам розмову про її колишнє життя.

– Катруся! Чуєш мене?

– Чую…

– Ти сама звідки? – Із Шанівки… У нас село красиве, хоч і мале. Дуже туди хочу.

– А як у Києві опинилася?

– Так мама веліла…

Згадала Катерина мамку свою золоту – і завмерла. Як сказати? Про Романа, про Сашка, про тітку Раю, про Залусківського… -…Мама веліла одного родича провідати. А я… заблукала. Маля безпритульне мене за Київ вивело. Песика мого вкрало. А песик за мною біг… Під машину втрапив… Оце я його поночі поховати хтіла, та змерзла геть. Якби не ви… Померла б…

– Матір Божа! І буває ж таке! А що ж мама твоя тебе у таку путь одну налагодила? Може, мамка з татком п'ють, а ти з відчаю втекла?

– Ні, – Катерина мамку згадала, посміхнулася. – У мене мама – золота. Їй-богу! От так хочу, щоб колись ви з нею познайомилися! І татко добрий. Дуже добрий…

– Додому хочеш?

– Ой як хочу! Ніколи ще так довго без мами з татом не була. Ще й пальто нове роздерла. Така шкода!

– Оте рожеве? – спитала Ганя.

– Так. Тільки-но купили… Нове було.

– Негодяще стало, – призналася Ганя. – Хотіла під свиню підкласти, та не годиться. Скляне якесь…

– От і маєш! – зітхнула Катерина. – Нема в чому й додому доїхати.

– Дарма зітхаєш. Ми тобі одежину знайдемо.

– Правда? Ой, тітко Ганя! Ви теж – золота. Як моя мама…

Ганя підхопилася.

– На кухні ж…

Сльози ховала. Так прикипіла до дівчини, хоч ріж.

У кінці січня Петро Іванович і Ганя збирали Катерину в путь. Бо вже й дня не могла всидіти, аби не перепитати:

– Дядьку Петро, тітко Ганя! Коли вже можна буде додому?

– Хіба погано тобі в нас? Хоч би до тепла добула, – краялося Ганине серце.

– За мамою скучила… За татком… Та й на могилку сходити хочу.

– На яку могилку? І – Роман перед очима. «Мовчи… Мовчи…»

– До рідних… – відказала.

Кочубеї здалися. Ганя витягла з шафи доньчин справний кожушок. У крамниці купили Катерині фетрові чоботи з хутром усередині. Вдягли – нізащо не змерзне.

Петро Іванович довго шукав на мапі Шанівку, та не знайшов. Аж Катерині спало на думку:

– Ви Килимівку шукайте. Килимівка точно є. А наша мала Шанівка – поруч.

Килимівка на мапі України існувала. Петро Іванович розсудив:

– Треба до Києва повертатися. Брати квитка на автобус аж до Харкова.

– Нащо? – Катерина йому.

– Якраз через твою Килимівку їде, – пояснив Петро Іванович.

Так і зробили.

Ганя теж поїхала до столиці – Катерину проводжати. Розчулилася, сльози ллються:

– Ти ж дивися, дитино! Як щось не так, одразу до нас повертайся. Онде я тобі на папірчику все чисто записала. І адресу нашу, і прізвище. І телефон доньчин. Не губися більше.

– Нічого поганого не станеться, тітко Ганя, – Катерина на шию Гані кинулася. – Я вас дуже люблю… Оце додому повернуся і маму вмовлю, щоб до вас у гості з'їздити. Можна?

– Чекатимемо… – сказав Петро Іванович.

Катерина махала їм крізь вікно з автобуса, аж поки дві постаті не зникли. Ніби й не було.

Дорога рівна. Мотор гуде. В автобусі Пугачова співає. Катерина заплющила очі. Заснула. Прокинулася вже надвечір. Водій її за плече сіпає:

– Прокинься! Килимівка… У тебе квиток тільки до Килимівки.

– Добре, добре… Зараз…

Пакунок з Ганиними наїдками підхопила. З автобусу вийшла. Озирнулася.

– Як же довго мене тут не було!

Темно. У килимівських хатах де-не-де ледь жевріє світло. І жодної живої душі на вулиці.

– Либонь, знову електрику відключили? – прошепотіла Катерина. – Чи в когось із килимівських переночувати, чи додому пхатися? – задумалася.

Зметикувала: «Поночі краще до Шанівки дійти. А раптом сусіди ще злі та знову будуть соромити? Ні, поночі краще…

Тихенько додому прокрадуся».

Від крайньої хати – голоси. Зупинилася, чогось посміхнулася… Це ж радість яка! Знову вдома… Онде килимівські сваряться… Усе – як завжди.