Село не люди - Дашвар Люко (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗

– Біжімо… Та цуценяти не забудь…

– Не забуду, не забуду… – з ніг падає, із землянки дереться. Мопсик поруч крутиться.

Вискочили. І з гори – комітьголов. Під горою сіли, озирнулися. Нема нікого…

– Дякую тобі дуже, Вітя, ти мене врятував…

– Здалася ти мені! – кинув Вітька. – Я цуценя рятував, бо воно аж під Сірого в купу залізло. Боявся, задушать.

– Однаково – спасибі, – Катерина сльози втирає. Пальто роздерте до тіла прикладає. Рукава відшматували, падлюки…

Де голку з ниткою взяти? Ет, мама лаятиметься. Дуже лаятиметься. А татко скаже:

– Краще б вугілля на зиму купили…

Під пальто руку запустила – як розридається!

– Ти чого? – маля їй.

– Гроші… Усі гроші вкрали!

– У тебе гроші були? – Вітька смішно плеснув долоньками, захитав головою. – От яка ти дурна! Яка дурна… Треба було мені одразу сказати. Я б так сховав – ніхто б не знайшов…

– Звідки ж я знала?..

– Нічого ти не знаєш! Як мала. Годі вже ревти, бо довго тут сидіти не можна. Знайдуть…

– А куди? Куди? Як із міста вибратися?

– Пішли…

– А ти?.. – Із тобою піду. Мені тепер повертатися не можна.

Через міст перейшли та все прямо, прямо…

– Дай цуценя понесу, – попросило маля.

– Бери… – Катерина віддала мопсика. Одразу стало ще холодніше. Ноги в ґумових чоботях – як дерево.

– Мо', десь погріємося? Іти не можу…

– Давай погріємося, – маля завернуло до під'їзду житлового будинку. – Скоро їдальня буде…

– Як це?

– Для бомжів їдальня. Вони дітям завжди без черги суп наливають.

– То давай не грітися… Пішли, пішли…

Біля дверей зачиненої благодійної їдальні трусилися од холоду десятки зо два безпритульних.

– Бомжари! Коли харч даватимуть? – вигукнуло маля. Сірий брудний натовп ворухнувся.

– З'їж свого собаку! – кинув облізлий чоловік років тридцяти.

– Годі малих чіпати, – прошамкотіла молода, але беззуба жінка. До Катерини з Вітьком: – Обіцяли скоро відчинити. Ставайте, не бійтеся.

– А чого б це ми боялися?! – вигукнуло маля й подерлося просто до віконця їдальні.

За годину ситі – розм'якли.

– Розкажи про свою Шанівку…

– Ти розкажи. Такий малий… Чого з дому втік?

– Били… Мамка до хати не пускала, поки гривень п'ять не покажу, а люди жадібні. Не дають…

– А де твій дім?

– Тут, у Києві… На Солом'янці.

– Це де?

– А-а-а-а! – маля махнуло рукою. – Мені твій цуцик подобається. Такий чудний!

– Так я його Чудним і назвала.

– Дай мені…

– Не можу. Він мені як рідний став. Розмовляю з ним.

– А ти зі мною говори…

– Та не можу віддати. Він же не іграшка. Він живий. За мною біг… Із теплої хати втік.

Маля насупилося, мопсика з рук не випустило.

– Добре, хоч понесу… Візьмеш мене із собою у своє село.

– Ходімо. Там добре… З кургану світ видно. У хаті тепло. Мамка борщу наварить і все гукає: «Спішіть, поки гарячий!»

– Тебе мамка з хати не гнала?

– Що ти! Вона у мене золота… І татко.

– Чого ж утекла?

– Не від них…

Катерина чогось злякалася, розгубилася. «Як це? – подумала. – Я ж про дядька Романа сьогодні – і не згадала…»

Маля зітхнуло, штурхонуло Катерину в плече:

– Ходімо! Скоро темно буде. Хоч би за місто вибратися…

До ранньої зимової темряви Катерина з Вітьком устигли дістатися тільки до кінцевої станції метро «Лісова».

– Це нічого… – розсудило маля. – Звідси сільські дядьки додому їдуть, може, хто й підбере.

– А чого вони звідси додому їдуть? – спитала Катерина.

– Харч продадуть і їдуть…

Метро обійшли. Вітька командував.

– На трасу треба…

Ледь дісталися. Темно. Машини багнюкою ляпають.

– Однаково хтось зупиниться. Махай! Махай! Вони на тьолок швидше клюють… – маля. – А я відійду…

Катерина руку виставила, махає щосили. Стомилася – рука відпадає.

Обернулася – нема Вітька. Зник разом із мопсиком.

– От хитрюща дитина, – прошепотіла. – І що мені тепер робити?

Пішла дорогою від міста. У пальтечко рожеве скляне кутається.

Аж за спиною гальма – як заверещать! Грюк!..

Відскочила. Обернулася: стоїть авто розкішне поперек дороги, у нього ще одне врізалося. А під колесами… мопсеня тіпається. І Вітько навколішках до нього повзе. Та й кричить – дорослі дядьки з автомобілів підійти не наважаться:

– Сука! Сука! – маля до мопсика доповзло, тремтить. – Що ж ти наробив, сука! Я ж тебе, бля, просив… Я ж тебе, бля, умовляв… Не біжи ти від мене! Як же я без тебе, бля, буду… Не помирай… Не помирай…

Катерина скрутилася край дороги. Ворухнутися не може. Очі мокрі заплющила.

– Бідне цуценя…

Аж – геп! Здригнулася, очі розплющила – цуценя поряд. Мертве. Дядьки його з дороги відкинули, Вітька за комір – і давай між собою лаятися.

– Куди ти дивився?!

– А ти чого відстань не тримав?

– Ти у всьому винуватий.

– Ні, ти…

Катерина простягнула руку. Мопсеня було ще тепле.

По-собачому холодної зимової ночі Катерина колупала гілкою мерзлу землю в лісочку край дороги. Чудного поховати хтіла. Та де там! Хоч зігрілася, так старалася. Прикидала цуценя снігом і гілками, пішла до дороги.

– Вибачай, Чудний… Помру, як зараз не зігріюся… – ледь змогла вимовити.

На ранок обмерзлу дівчину в роздертому рожевому скляному пальті знайшли край дороги пенсіонери Кочубеї. Старим «москвичем» їхали, поверталися від доньки зі столиці. Легко їхали. А чого б не легко? Півсвині, сотню яєць, двох курей, три літри сметани й мішок картоплі приперли рідній дитині, а назад – порожні. Петро Іванович Кочубей хоч і мав мінус три в окулярах, ще й за кермо вчепився, а рожеве пальто край дороги помітив. Зупинив «москвича».

– Мати, чуєш? – гукнув дружині.

Та сопе собі, спить. Довіряє чоловікові. Не боїться.

– Ганя, а ну піди глянь… – розбуркав.

– Куди це? – спросоння.

– А онде рожева ганчірка гарна! Свині підстелимо…

Ганя очі продерла, з «москвича» вилізла. Хазяєчка. Мо' комусь щось непотрібне, а Ганя йому раду дасть. Підійшла.

– Матір Божа! Петю, Петю… Тут дівча змерзле у пальті!

Петро Іванович зопрів за мить. До Катерини кинувся.

– Зараз трусону… Мої жива?

Катерина оченята ледь розплющила:

– Помо…жіть…

Ганя – у сльози. Петро Іванович згадав, як у флоті служив п'ятдесят років тому.

– А ну геть мені оці нюні! – гаркнув. – Тягнімо її до машини.

Ухопили за пальто вдвох. До «москвича» доперли, а як у салон затягти – не втямлять. Лежить дівча, мов неживе. З півгодини борсалися. Аж Петро Іванович згадав про пляшку горілки іноземної, яку щедра доня батькам у подарунок дала.

– Ганя, давай горілку!

– Шкода, – відказала хазяйновита Ганя.

– Та ти що, мати, сказилася?! – гримнув Петро Іванович. Горілкою Катерині лице обтер, до рота влив. Закашлялася.

– Ну, тепер довеземо… – на заднє сидіння затягли.

– А куди? – Ганя вмостилася поряд із чоловіком та все на Катерину обертається.

А та хитається. Синя…

– До нас найближче, – постановив Петро Іванович.

– Тре' буде бабку Свиридову гукнути, – зметикувала Ганя. Петро Іванович на спідометра зазвичай не дивився. П'ятдесят кілометрів на годину – ось межа. А тут як натисне…

«Москвич» здивувався, але полетів… Ганя шию скрутила – усе до Катерини оберталася.

– Потерпи, доню. Потерпи… Зараз приїдемо.

Катерина дивилася крізь Ганю. Перед очима – дядько Роман усміхнений, руку простягає: «Ходи до мене, Русалонько!

Ходи, бо так скучив, що серце розривається…» Раптом Сашко – звідки й узявся. Батька відштовхує, кипить: «Я з Катериною одружуся оце через рік. Як паспорт буде…» Роман йому свого паспорта показує. Розкрив, а на фото паспортному – лиця не видно. Обгоріле. Чорне. «А я вже паспорта маю… – Роман синові. – Оце Залусківський трохи фотокарточку зіпсував. Та – однаково!» Сашко у сльози: «Тату, дай мені свого паспорта! Я з Катериною одружуся…» Роман паспорта закрив, до кишені сховав: «Бач ти який, сину! Чого це я тобі свого паспорта віддаватиму?» Катерина до них усміхається, косу довгу руками мне: «Та годі вам! Мені хоч без паспорта, хоч із паспортом… Однаково дядька Романа люблю…» Сашко почорнів.