Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Гудкайнд Террі (полные книги .TXT) 📗
Те, що ніхто не вірить, коли він говорить про Келен, змушувало його відчувати себе абсолютно самотнім. Перш йому ніколи не доводилося опинятися в ситуації, коли люди, віддані йому, щиро за нього переживаючі, тим не менш не вірили його словам, приймаючи їх за якусь гру уяви. Це було лякаюче-безпорадне почуття — відчувати, що оточуючі приймають його за людину, яка повністю втратила зв'язок з реальністю.
Але все ж це не так лякало, як турбота про Келен, незнання того, що з нею трапилося.
Він просто не уявляв, що робити, щоб знайти її. Він лише розумів, що йому потрібна допомога. Він не знав, до кого звернутися, та й чи є хтось, хто зможе допомогти. Але в одному він був твердо впевнений — він не заспокоїться, поки не отримає таку допомогу.
Постоявши ще трохи, Річард повернувся до готелю. Джаміля вже прибирала пил та шматки штукатурки на нижній площадці сходів.
Вона спостерегла, як він входить. — Ви повинні заплатити за все.
— Про що це ти?
Ручкою мітли вона вказала наверх. — За всі руйнування. Я бачила, що там діється. Ви повинні заплатити за ремонт.
Річард був спантеличений. — Але це зробив не я.
— Це — ваша вина.
— Моя вина? Я був у своїй кімнаті. Не я зруйнував все це, і не знаю, чому це відбулося.
— Ви і та жінка були єдиними мешканцями у верхніх кімнатах. Коли ви їх зайняли, кімнати були в порядку. Тепер вони зруйновані. Їх ремонт обійдеться дуже дорого. Не я зробила це, чому тоді я повинна ремонтувати їх за свій рахунок? Кімнати зруйновані з вашої вини, тому ви повинні врахувати ще й втрату оплати за ці кімнати, поки їх будуть ремонтувати.
Вона зажадала оплати, навіть не поцікавившись станом Кари, без єдиного слова жалю про те, що з нею трапилося.
— Я скажу Іцхаку, щоб вирахував потрібну суму з того, що він мені винен. — Річард пильно дивився на жінку. — А тепер, якщо дозволите…
Тильною стороною руки він відсунув її, проходячи в темний хол. Вона ображено глянула, повертаючись до свого заняття. Не знаючи, куди подітися, він повільно крокував взад-вперед по холу. Джаміля вже закінчила прибирати перший поверх і зайнялася іншими справами, а він все продовжував ходити з кутка в куток.
Нарешті, він сів, притулившись спиною до стіни поряд з дверима в кімнату Ніккі. Він не знав, що робити, куди піти. Він хотів бачити Кару.
Опустивши підборіддя на кисть руки, упершись ліктем у коліно, він обдумував те, що сказала Джаміля.
У чомусь вона права. Це щось приходило за ним. Всього цього не сталося б, якби там не було його. Якби ще хтось був поранений або убитий, насправді винен був би він, Річард. Він винен у тому, що накликав небезпеку на інших. Якби не він, Кара не постраждала б.
Не можна звинувачувати постраждалих, зупинив він себе. Винен Джеган і ті, хто працює на нього. Це Джеган наказав створити звіра, який полює за Річардом. Кара всього лише опинилася у нього на шляху, вона намагалася захистити його від того, що створили Джеган і Сестри Тьми.
А ще люди Віктора, вбиті кілька днів тому… Річард не міг не відчувати жахливу тяжкість провини за їхню загибель.
І все ж те, що зруйнувало готель, не завдало йому шкоди. Воно зникло не закінчивши свою зловісну роботу, і Річард не розумів чому так вийшло. І чому воно увійшло таким несподіваним шляхом — руйнуючи стіни? Зрештою, воно ж вийшло через вікно, то що заважало йому таким же чином проникнути в будівлю? Що б це не було, воно прямувало прямо в його кімнату. Але якби воно увійшло в вікно, воно могло б перемогти його ще до того, як він би зрозумів, що відбувається. Те, що вбило людей Віктора вело себе зовсім по-іншому. Адже Кара не була розірвана на шматки, хоча теж серйозно постраждала.
Він почав сумніватися, що це була істота, яка погубила загін Віктора. А що, якщо Джеган створив не одну істоту, а більше? Що, якщо Сестри Тьми породили цілу армію створінь, щоб полювати на нього? Питання кружляли в голові, але розум не був здатний дати відповіді на жодне з них.
Річард підскочив, коли Ніккі торкнула його плече, і тоді зрозумів, що, мабуть, заснув.
— Що? — Запитав він, протираючи очі. — Котра година? Скільки…
— Минуло кілька годин, — втомлено відповіла Ніккі тихим голосом. — Зараз північ.
Повний надії, Річард піднявся на ноги. — Як Кара зараз? Ти її вилікувала?
Здавалося, Ніккі дивилася на нього цілу вічність. Нескінченно дивлячись в очі Ніккі, Річард відчував, що його серце стукає десь у горлі.
— Річард, — нарешті мовила вона настільки м'яко і співчутливо, що його подих завмер. — Кара не може…
Річард заплющив очі, щоб переконати себе, що неправильно зрозумів слова Ніккі.
— Я не зрозумів, — він відкашлявся. — Що ти хочеш сказати?
Ніккі м'яко взяла його за руку. — Я думаю, ти повинен побачити її, поки вона ще з нами. Річард схопив її за плечі. — Про що ти говориш?
— Річард… — Ніккі пильно дивилася в підлогу. — Кара не може… Вона вмирає. Вона не… Річард спробував відсунутися від чаклунки, але його спина вперлася в стіну. — Чому? Що з нею відбувається?
— Я точно не знаю. Її торкнулося щось, що… що наповнило її смертю. Я не знаю, як тобі пояснити, тому що я дійсно не знаю від чого вона вмирає. Я лише знаю, що це руйнує її тіло і з кожною миттю вона все далі відходить від нас.
— Але Кара сильна. Вона буде боротися. Вона повинна.
Ніккі струснула головою. — Ні, Річард, не буде. Не хочу давати тобі ніякої надії. Вона вмирає. Думаю, вона навіть, можливо, бажає смерті.
Річард відступив від стіни. — Що? Це божевілля. У неї немає причин бажати смерті.
— Тобі легко говорити, Річард. Ти не можеш знати, через що вона пройшла. Ти не можеш знати причин цього. Можливо вона занадто сильно страждає. Можливо вона не може більше виносити цю біль, і тільки хоче, щоб усе швидше закінчилося.
— Не заради себе. Кара зробить все, щоб залишитися в живих і захищати мене.
Ніккі облизнула пересохлі губи, поки він втішаюче обіймав її.
Ступнувши до дверей він озирнувся на чарівницю. — Ніккі, ти можеш її врятувати. Ти знаєш, як це зробити.
— Краще б тобі побачити її перш ніж…
— Ти повинна щось зробити. Повинна.
Ніккі обхопила себе руками. Її очі, наповнені сльозами дивилися в нікуди.
— Присягаюся тобі, Річард, я перепробувала все, що тільки могла придумати. Нічого не допомогло. Смерть вже забрала її душу, вона так далеко, що я не можу до неї добратися. Вона дихає, але й тільки. Її серце слабшає і майже зупинилося. Все її тіло немов припиняє жити, вона ніби вислизає. Я навіть не впевнена, що вона все ще жива, в тому сенсі, як ми це розуміємо. Її тут утримує лише тоненька нитка, але ця нитка не протримається довго.
— Але не можна ж… — Він не міг підібрати слів, щоб висловити горе, навалившись на нього.
— Річард, прошу тебе, — прошепотіла Ніккі, — піди до неї, ти повинен побачити її, перш ніж вона піде назавжди. Поки у тебе ще є така можливість. Якщо не встигнеш, ти все життя будеш ненавидіти себе.
Коли Ніккі вела його в кімнату, Річард немов заціпенів. Цього не може бути. Тільки не це. Це ж Кара. Вона немов сонце, вона не може померти. Вона була… Вона — його друг. Вона не може померти.
18
Слабке світло двох ламп не могло як слід освітити похмуру кімнату. Та, що поменше, стояла в кутку стола, ніби зіщулившись у присутності смерті. Друга, відкидаючи неясні тіні, стояла на нічному столику, поруч був приготований стакан і вологий рушник. Кара була укрита парчевим покривалом з розкішною золотою бахромою. Її руки безвольно лежали поверх ковдри, один з кутів якого, звісившись до підлоги, потрапив у невелику калюжку біля ліжка.
Кара не була схожа на себе. Вона виглядала як труп. Навіть в золотистому світлі лампи її обличчя було попелястого кольору. Вона дихала так тихо, що Річард було вирішив, що вона вже не дихає зовсім.
Він і сам насилу міг дихнути. Він відчував, як тремтять коліна. У горлі стояв клубок, який, здавалося, ось-ось задушить його. Він готовий був на колінах благати її прокинутися.
