Нова стара баба - Денисенко Лариса (лучшие книги .txt) 📗
– Тим самим займаються Ігор Поклад та Юрій Рибчинський, як мені здається. «Ой летіли дикі гуси» та «Чарівна скрипка» стилізовані під народні пісні, багато хто думає, що вони і є народними.
Виявляється, Еріка добре освідомлена щодо пісенної творчості.
– А ти чимало чого знаєш про пісенну творчість, – вимовляю вголос свою думку.
– Так, цікавлюся трохи, – каже Еріка. – То ти мені заспіваєш свою нову пісню?
І я заспівала Еріці свою нову пісню. Це було вперше, коли мою нову пісню хтось почув раніше за Рудого. Ось вона:
– Гарна пісня, дуже гарна пісня, слова мелодійні, – каже Еріка. – А ти талановита, як на мене, ти дуже талановита. – Еріка проспівує перші рядки пісні. – Чудово.
– А ти коли-небудь писала пісні?
– Ні, – відповідає Еріка. – Майже ніколи не писала, утім, я їх завжди запам’ятовую, будь-які пісні. Мені достатньо почути один раз пісню, і вона засідає у моїй голові.
– До цього також треба мати хист, – кажу я. – А невже ти ніколи не писала пісень? Мені здається, у тебе мало б вийти.
Еріка замислилася.
– Ні, по-перше, я не знаю нотної грамоти, тому писати музику не змогла б, а по-друге, вірші у мене також виходять дуже специфічні. Останнього вірша я написала ще у школі, підготувала його на шкільний вечір, то мене мало з піонерів не турнули.
Еріка поринула в спогади. Я люблю, коли вона це робить. Розповіла, що то був вечір, присвячений творчості Агнії Барто.
– Наша класна керівниця сказала, що ми мусимо вибрати такі вірші, які б розтлумачували велич піонерії та комсомолу й оспівували їхню важливість для кожної молодої людини, народженої у СРСР. Вірші мали бути ідейними.
Еріка зовсім забула про поетичний вечір, але їй про це нагадали, до того ж попередили, що вона мусить на вечорі виступити. Саме тоді вона зрозуміла, що книжки Агнії Барто у неї немає, у сусідів так само немає, а вечір невблаганно насувається. Треба було щось робити, Еріка не любила зазнавати поразок. Безвиході не буває. Тому вона вирішила власноруч написати вірша й видати його за поезію видатної дитячої письменниці Агнії Барто.
«Та хто ж знає усі вірші поетів? Ніхто цього не знає, тому ніхто й не помітить. Головне, щоб вірш був ідейним», – практично так розмірковувала Еріка. Ще вона думала, що скласти вірш – невелика праця, багато хто їх пише, то й вона зможе. Вірш вийшов приблизно таким (Еріка не пам’ятає дослівно, багато збігло часу, тож тут наводиться лише той фрагмент, який вона запам’ятала):
Після врочистого декламування цього вірша Еріці було скрутно, її цькували всі: мати, яку терміново викликали до школи, вчителі (особливо обурювалася вчителька російської мови та літератури), директор, одна особа з таємничого «райвно», а також піонерські лідери та комсомольське керівництво їхнього навчального закладу.
– Як ти взагалі додумалася таке написати? – крізь сміх спитала я в Еріки.
– Не знаю, – відверто відповіла вона. – Коли я його написала, мені здалося, що у мене вийшло щось близьке до шедевра. Дуже близьке. Щось таке, як писав Володимир Маяковський, соціально гостре. І я пишалася цим віршем. Але після скандалу припинила свої творчі муки.
– Жаль. Щось у тому віршику було. Тобі варто продовжувати писати, вдосконалюватись, – сказала я.
Еріка пообіцяла подумати над цим. Я їй нагадала, що обіцянки-цяцянки.
– Але ми трохи відволіклися. То що ти розставила на підвіконні?
– Розумієш, Міро, у мене змалечку хворі нирки, тому я мушу застосовувати деякі профілактичні заходи.
– Ти принесла до хати профілактичні заходи? – Мене чомусь злякали слова «профілактичні заходи», п’ять профілактичних заходів на моєму підвіконні – це наче жахливий сон.
– Певною мірою, – сказала Еріка. І почала співати: – «И Родина щедро поила меня берёзовым соком, берёзовым соком».
– Щось не розумію, – сказала я.
Еріка зробила ще одну спробу, наче змінила платівку:
– «Я в весеннем лесу пил берёзовый сок, с ненаглядной певуньей в стогу ночевал». Ну? – вимогливо звернулася вона до мене. – Хвилина пішла! Утім, не буду вдаватися до тортур. Це – березовий сік, я мушу його пити, до речі, він корисний для всіх, ти також можеш його пити. – Еріка трохи замислилася. – Навіть Рудий може його пити, хоч я не впевнена, що це йому допоможе.
– То тепер у нас наставлено банок із березовим соком? – я вимагала уточнень.
– Еге ж. П’ять банок, я купила його у селян ще навесні, він зберігався в одному місці, а зараз я вирішила, що сік тут нікому не завадить.
– Авжеж, не завадить, – сказала я, розмірковуючи над тим, як відреагує Рудий на п’ять банок із березовим соком, що примостилися на його улюбленому кухонному підвіконні. Думаю, він розлютиться. Думаю, що він ще і як розлютиться!
Увечері нам зателефонувала мама.
– Привіт, повітруля! Ну, скажи мені, ти вже з кимось зустрічаєшся? А Рудий? Він із кимось почав зустрічатися?
Мама була у своєму репертуарі. Завжди розпитує про таке. Традиційне перше запитання. Мама цим розігрівається. Цікаво, як би вона відреагувала на те, що з нами живе Еріка. Кому б вона її приписала: мені чи Рудому? Що б їй здалося природнішим: те, що я лесбіянка, чи те, що Рудий зустрічається зі шльондрою. Щось мені підказує, що мама може повірити геть усьому, краще її не перевіряти, а то накличеш на свою дупу пригод.
Я відповіла, що Рудий сумує за Едною, тому ні з ким не зустрічається, а зараз він на роботі, знімає якийсь серіал про правоохоронні органи. А якби був удома, то із задоволенням відповів би мамі на всі запитання. Щодо себе я обмежилася словами: «У мене нічого нового».
Мама сказала, що, на її думку, вона заслуговує на більшу відвертість.
– Я ж ваша мати, я маю знати про вас усе.
Якраз сьогодні я думала про межі саме цього «усе». Утім, мама продовжувала говорити:
