24:33:42 - Денисенко Лариса (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗

Лариса Денисенко

i)

ii)

Iсторiя клятої Шу про те, як вона вперше приїхала до США

iii)

Одна iсторiя про мою матiр

Iсторiя про те, як Марлен своїм писком заробив десять тисяч євро

iv)

Одна iсторiя про мою матiр

v)

Iсторiя про те, як менi вперше зробили шлюбну пропозицiю

vi)

Iсторiя про моє мiнiмiзовано цензуроване спiлкування з особою жiночої статi, старшою за мене

vii)

Один випадок з мого дитинства

viii)

Одна неприємна дитяча iсторiя Шу

ix)

х)

Оповiдання Аделiни, яке вона присвятила Максу

Одна доросла iсторiя Шу про родиннi цiнностi

хi)

Iсторiя Шу про професора Б. Ж-П.

хii)

Iсторiя Шу про французьке кохання та походження смугастого светрика

хiii)

хiv)

Невеличка iсторiя Шу про перше весiлля в її життi

Невеличка iсторiя Гаель Рейчел Бiнвель про свого батька

Спасибо, что скачали книгу в бесплатной электронной библиотеке Royallib.ru

Все книги автора

Эта же книга в других форматах

Приятного чтения!

Лариса Денисенко

24:33:42

i)

Зi своїм майбутнiм чоловiком я познайомилася в аеропорту мiста Париж. I ця зустрiч була зовсiм не романтичним знайомством. Випадково-полiтично-дiловим. От яким воно було. Коли розповiдаєш про те, що хтось зустрiв своє кохання чи просто познайомився в Парижi, автоматично починаєш думати про рiзноманiтну романтичну маячню - поцiлунки на Ейфелевiй вежi, обiйми пiд час вештання Єлисейськими полями, кавування пiд мелодiї танго у виконаннi акордеонiстiв тощо. Втiм, Париж не винний в тому, що кожне друге людське створiння сприймає його як мiсто романтичних знайомств, постiйного дарування валентинок, нiжного кохання та нестримного сексу. Можливо, Париж цього всього зовсiм не схвалює, а вважає себе брутальним цинiком, естетом та людиноненависником, тiльки нiхто в мiст про це не питає. У людей, втiм, також. Якщо дехто вважає вас наволоччю, тюхтiєм чи розумником - вiн буде i далi так вважати, поки ви не утнете щось неймовiрне.

Але я продовжую. Важко вiднайти якусь романтику в чоловiковi, який бiльш за все був схожий на клоуна. Принаймнi я не настiльки жалiслива. Клоунiв я терпiти не можу з дитинства. Мама часто менi пригадує, як вона одного разу зводила мене до цирку, коли я мала шiсть рокiв. Я спокiйно сидiла протягом вистави, дивилася на собачок, якi стрибають, на акробатiв, якi крутилися в повiтрi, як риба на гачку (волосiнь надзвичайно подiбна на канат страховки) i не падали, а менi стало цiкаво, що буває, коли вони падають, от якщо рибу зриваєш з гачка, вона почувається недобре. Ну, i на клоунiв. Були там два розмальованих жлоби, вдягнутi в яскравi комбiнезони, напханi ватою, вони постiйно реготали, шпиняли одне одного, i, судячи з усього, їм було неймовiрно весело. Вони мордували одне одного та кепкували з цього. За такi штуки нашi сварливi батьки хапали нас за рученята та тягли по домiвках, де деякi з нас дiставали ременем. А тут всi аплодували та смiялися, менi не хотiлося долучатися до загальних веселощiв. У клоунiв я нiчим не жбурляла тiльки тому, що в мене нiчого придатного з собою не було, в маминiй сумцi також - я перевiряла. Шкода, але як я могла знати, що треба захопити кiлька камiнцiв чи бульбоплодiв? Однак свого шансу я не прогавила.

Коли на аренi з'явився iлюзiонiст, - це така людина, яка дивує всесвiт тим, що в його рукавах живе рiзноманiтна текстильна гидота, - i почав волати: "Я можу втiлити всi вашi бажання та фантазiї, пiдходьте, нумо, не соромтеся, замовляйте, зараз будуть вiдбуватися дива!" - я пiдiйшла, i в мiкрофон попросила: "А чи не могли б ви убити клоунiв?" Йому не вiдразу вдалося змiнити вираз обличчя на кiлерський, мабуть, не часто йому замовляли вбивства, спiвчуваю, тривалий час вираз його обличчя залишався солодко-розчуленим, бо вiн звик до того, що дiтям слiд бути лагiдними, на таких, як я, вiн не сподiвався. Коли опанував себе, то грайливо спитав мене: "Яких клоунiв, дитинко?" Я сказала, що нещодавно їх бачила, i залюбки йому покажу. Пiсля того мама схопила мене за руку та потягла до гардеробу. Як завжди в таких випадках, вона мене обожувала. Шепотiла: "О, Господи, о, Господи. За що, о, Господи?" Ми з Господом мовчали. Ми не розумiли цих запитань. В той день я була в червоному iндiйському светрику. Зараз його вдягли на мого iграшкового синього слона. Цей слон - мiй однолiток, вiн старiє i, мабуть, мерзне. Старi iграшки збиваються, можна зiскоблювати з них балабушки; те саме вiдбувається з людьми, варто лише придивитися. Коли я дивлюся на свого слона в червоному светрику, менi здається, що я була карликом. Слон не дiстає до моїх колiн. Мама, звiсно, це заперечує.

На його щоках, коли вiн посмiхався (а посмiхався вiн постiйно), проглядалися ямочки. Я не схвалюю ямочки на чоловiчих щоках, ще ямку на пiдборiддi я б пережила, але не це. Бiльш того - цi ямки мене дратували. От якi ж ми дивнi люди: чого взагалi мене має дратувати зовнiшнiсть сторонньої людини? Тим не менш, це дуже дратувало, що аж вiдгукувалося у переднiх зубах. Чомусь будь-яка моя дратiвливiсть вiдчувається переднiми зубами. Ще в нього було задовге сивувате волосся, котре смiшно стирчало з-поза шиї. I нiс червоного кольору. Ну, це мене дратувало менш за все (хоча виглядало як типовий клоунський атрибут), тому що я знала, що летiти з Вашингтона до Парижа - а саме таким маршрутом i вiн, i я летiли - i не наклюкатися, дуже важко. Сиве волосся, чорне пальто, цi клятi ямочки, а ще (ну, авжеж!) дурнуватий помаранчевий шалик. В мене був такий самий. Ми зустрiлися в той час, коли революцiйнi вогнища палали не тiльки в душах людей, а ще й на самих людях - такими от шаликами.

Саме через цей шалик вiн до мене пiдiйшов. I саме через цей шалик я посмiхнулася йому, незважаючи на втому. Не дуже кортить посмiхатися ямчастому чоловiку, якщо ти близько шести годин почувалася зародком аеропортiвського крихiтного фотеля. А до того кiлька годин почувалася трохи бiльшим зародком фотеля в лiтаку. А ще й цi ямки! Врештi-решт, подумала тодi я, не сам же вiн їх викопував, хтось йому залишив це неподобство у спадок. Не можна вiдповiдати за тих, хто риє ями ближнiм, чи не так? Саме через цей шалик та нашi переконання ми й почали розмовляти. Жвава дискусiя про полiтику, рiшучiсть, нацiональну свiдомiсть, недолугiсть лiдерiв, нестерпнiсть того, що було, та надiї на свiтле майбутнє. На той момент я обговорювала це все з ентузiазмом, хоча через мою роботу ця тема в'язла в моїх зубах, наче медовi стiльники. Я - професiйний перекладач i поверталася з конференцiї, пiд час якої допомагала нашим демократам донести американцям всю силу наших громадянських намiрiв, щоб американцi їх таки зрозумiли.

Саме через цей шалик, а ще через те, що нашi брати-румуни також обрали помаранчевий колiр як символ боротьби з iснуючим у них полiтичним режимом, ми стали в чергу прикрашених шаликами людей, яка поступово привела нас до ворiт, що вiдкривали нам шлях до старовинного мiста Бухарест, куди ми б залюбки злiтали, але не цього разу. I саме через цей шалик ми прогавили лiтак, який без нас, полiтизованих невдах, полетiв на Батькiвщину десятьма хвилинами ранiше. Звiсно, в цьому винний не шалик i не наша неуважнiсть, в такому перебiгу подiй була винна компанiя "Ер Франсе", тому що знахабнiлi спiвробiтники цiєї компанiї плювати хотiли на те, встигають чи не встигають пасажири, змученi перельотом через океан, заскочити на борт лiтака; вони проiгнорували необхiднiсть зазначати напрям на спецiально встановлених для цього монiторах, а тим бiльш не вважали за потрiбне вигукувати нашi дивнi для будь-якого француза прiзвища. Якось та буде. Хто сумує в Парижi, мiстi кохання? Мабуть, приблизно так вони думали. Хоча вони про нас нiчого такого не думали. А ще їх мало цiкавило, що в нас немає вiдповiдної вiзи, особисто в мене в кишенi нудьгують 50 євро, i як на цi грошi можна примудритися купити собi квиток на iнший лiтак чи заночувати в готелi? Треба бути надзвичайно талановитою людиною, можливо, тим пацифiстичним iлюзiонiстом з цирку мого дитинства. Але аж нiяк не мною.