Нова стара баба - Денисенко Лариса (лучшие книги .txt) 📗
– То поясни мені, чому в Рудого немає закордонного паспорта? – прошу я.
Виявляється, що Рудий перейнявся культом вуду ще за часів школярства. Ти бач, який вимогливий у нього розум, це ж треба було знайти у ті часи інформацію про вуду.
– Він такий. Він знайшов, – не без гордості каже Міра. – Він не вступив до комсомолу тільки через те, що потрібно було здавати фотокартки, а Рудий не був упевнений, що ці фотографії потраплять у добрі руки.
– Кому тепер потрібний комсомол? Він нічого не втратив, – кажу я.
Міра погоджується, що член комсомолу це не те саме, що член Академії при Каліфорнійському університеті.
– Але ж тоді були інші часи, – зауважує вона.
Я погоджуюсь, так, часи були інші. Але ж минулося? Міра киває. Минулося.
– Зі вступом до комсомолу це був прикрий випадок, не більше. Гірше було з отриманням паспорта громадянина СРСР, – продовжує свою розповідь Міра.
Можу собі уявити, як параноїк Рудий поставився до того факту, що він має здати фотокартки, одна з яких зберігатиметься в архіві МВС. А дозволити собі таку розкіш, як не отримати паспорта, він не міг. Бо немає паспорта – немає людини. Я так і уявив, як його підкинуло. «Трясця вам, а не фотокартку!» – ось що подумав Рудий. «Дзуськи! Зі мною ці витівки не пройдуть!» – ось таке ще подумав Рудий. Ти диви, а я його можу уявити більш-менш привабливою людинкою. Цікаво. Я посміхнувся сам до себе.
– Довелося йому здавати фотокартки, не було іншого виходу, це не класна групова віньєтка, знімки для якої можна проігнорувати. Паспорт – він і в Африці паспорт. До того ж мама на нього тиснула, не розуміла, навіть давала лупки. Відтоді він постійно бачить жахливі сни, де фігурує його архівна фотокартка. – Міра до чогось прислухається, може, відчуває, що я посміхаюсь сам до себе. – Ти посміхаєшся? – наважується спитати вона.
Я аж здригаюся від несподіванки, від влучності її здогаду. Як вона тонко все відчуває.
– Так, – зізнаюся.
Вона теж посміхається. От ми вже і сміємося вголос. Разом.
– Тепер розумієш, чому у нього немає закордонного паспорта?
Так, я все розумію.
– А як щодо посвідчень?
– Він краде свої фотокартки у всіх відділах охорони і кадрів, а коли співробітники цих органів похоплюються, то каже, що ненормальні прихильники його таланту постійно викрадають його фотокартки, тому він відмовляється за власний рахунок поповнювати чиїсь архіви.
Ми знову регочемо.
– Але наша мати не здається, вона хоче висмикнути Рудого до Канади, може, у неї щось вийде, мама у нас боєць, – каже Міра.
– Так, – погоджуюся крізь сльози сміху я.
– Те саме з ім’ям. Рудий вірить, що ім’я перебуває у безпосередньому зв’язку з особою. Не можна всім казати, як тебе звуть, щоб нікому не спало на думку маніпулювати тобою через ім’я. Тому більшість знайомих називає його Рудий, не згадуючи про ім’я. Можливо, що дехто взагалі забув, як звати мого брата.
– А він, е-е-е-е-е, часом не збирається повбивати тих рідкісних щасливців, котрі знають, як його звати? – виривається у мене.
– Ну, що ти таке кажеш, Еріко. Як тобі таке спало на думку?
Міра, виявляється, уміє сердитися. Так кумедно зводить брови. Я знизую плечима. Не буду ж я їй казати, що в мене великі сумніви щодо глузду Рудого.
– Та це я так, бовкнула, не подумавши, – заспокоюю я Міру, не хочу, щоб вона засмучувалася через моє ставлення до послідовника Довженка.
– Та зрозуміло, що ти не навмисне, – відгукується Міра.
Так, я знаний майстер прикидатися. Якби ти знала, Міро, Міро.
– Ти знаєш, – вона торкається моєї руки так довірливо, що крає мені серце, моє брехливе серце.
– У тебе все гаразд із гормонами? – несподівано питає вона.
Принаймні я приготувався вислухати чергову таємницю Рудого, а не таке безпардонне запитання.
– А що таке? – відступаю я про всяк випадок. Може, потягло чоловічим кремом для гоління? Ти бач, який у неї нюх.
– Ти не образишся?
Яка ж вона делікатна, як цей… як його, імпортний рекламний відбілювач, що «делікатно очистить вашу найтонкішу білизну».
– Ні, що ти. Ми ж подруги, – нагадую я їй про нашу близькість.
– У тебе дуже волохаті руки, – нарешті каже Міра.
Ну що ж, Еріку, вперед, бреши, ти ж так це любиш!
– Справа в тому, – починаю свої побрехеньки (пальці за спиною хрестом), – що я раніше зовсім нічого не знала про те, що коли виголити волосся, то воно починає сильніше рости й стає густішим. Ну от. І одного разу я вирішила собі поголити руки, тобто зробити їх такими гладенькими, як ноги після епіляції, розумієш? – Міра шепоче, що розуміє. – Я ж не знала, що цього краще не робити. Потім мені сказали, що це велика помилка, однак було вже пізно, на руках виросло ось таке волохате волосся. Не голити ж постійно руки? Бо якщо голити, то воно буде колоситися ще рясніше. Знаєш, як я через це страждаю? – Міра відразу почала вибачатися за те, що вона акцентувала свою увагу на моїх волохатих руках. – Та нічого, ми ж подруги, – втішаю я Міру.
Який класний девіз: «Та нічого, ми ж подруги». Цим можна виправдовувати будь-які ганебні вчинки, образливі слова та інше неподобство. От жінки!
Уже глибока ніч. А Рудого все немає. Ти бач, який вразливий. Подумаєш, висипали йому на голову попіл, знав би він, скільки й чого висипали на мене. Теж мені, цяця. Міра запропонувала випити ще по чашці кави.
– Кава на мене не діє, від неї у мене не буває безсоння, а у тебе?
Я теж кажу, що у мене не буває безсоння від кави. Міра прикушує губу. Так, із кожним днем ми час від часу помічаємо, що в нас є щось спільне. У нас багато спільного. Це – приємно.
– А ще в Рудого є одна ідея фікс. – Міра прибирає зі столу, ми вирішили готуватися до сну й не чекати Рудого.
– Яка? – Ця новенька «полуничка» щодо її брата змусила мене прибрати позу мисливського собаки.
– Він непокоїться через те, що міг потрапити на плівку до когось випадкового, наприклад туриста, вони ж блукають містом і все фотографують, і, відповідно, можуть сфотографувати Рудого. А тоді покажуть свої фотокартки ще комусь із поганою енергетикою, і цей хтось помітить Рудого і щось не те зробить.
От Рудий запалює вогні! От же ж запальний хлопчак! Це ж треба до такого дійти у своїй параної. Боже, як мені кортить щось встругнути, використовуючи ці його побоювання. Аж руки сверблять. Ернесте, чи чуєш, га, Старигане? Це ж наша людина. Еге-гей, Рудий – цілком наша людина. Мені стало страшенно весело. «Фотография девять на двенадцать с наивной подписью на п-а-а-мять» (Ірина Алєгрова, така собі білявка).
Коли я вовтузився у ліжку, намагаючись заснути, і прокручував цей день (а він же був такий чудовий, цей день), мене також навідала ідея. Ідея фікс. І я написав Рудому записку, таку собі невеличку цидулочку, яка б мала трохи його підбадьорити, адже у нього сьогодні був важкий день, та і взагалі.
Ось такою була моя записка до Рудого: «Слухай. Я несподівано згадала, де тебе бачила. Мене постійно мучила думка, що я тебе десь бачила, і сьогодні я згадала, де саме. Ти не повіриш. Я бачила тебе на фотокартці у таких собі австралійців, які не без дивацтв. Наприклад, за свійську тварину у них вважається скелет рідкісної риби. Вони недовго мешкали у місті, завзяті туристи. Розумієш? Цікавляться архітектурою, пам’ятками давнини. І на знімку, де розкинувся Ватутінський парк, я і побачила твою постать. Я не могла помилитися, бо бачила на тобі той самий одяг, який ти носиш тепер, до того ж добре тебе запам’ятала, ти ж такий красунчик. Не знаю, чому тобі про це кажу, просто мені здалося, що у цьому є якийсь містичний збіг. Правда? Це так прикольно. Добраніч, вибач за попіл. Еріка».
Ви б чули, як він ричав, наче тигр, наче лев. Кепські його справи, не береже себе хлопець, зовсім не береже, почуття гумору розгубив, сердешний. Найнеприємнішим було те, що він учинив галас о п’ятій ранку. Де можна вештатися цілу ніч, якщо ти порядна людина? Я впевнений, що ми з Рудим приречені бути товаришами-нерозлийвода, їй-бо.
