Нова стара баба - Денисенко Лариса (лучшие книги .txt) 📗
Частина восьма
Розмірковування Міри
Ранки рідко бувають добрими. Частіше за все вони, наче зголоднілі за ніч собаки, хапають за голі п’яти обеззброєних, ще застиглих в обіймах сну людей, змушуючи їх пожвавлювати свої рухи, вмиватися, вдягатися, вливати в себе каву, чай або сік і вирушати на роботу, де так само треба вливати в себе каву, сік і намагатися працювати. Я ж вирушила не на роботу, я з тих щасливців, яким не потрібно вранці нікуди поспішати, просто почовгала на кухню. Там панувала тиша, я причаїлася за дверима, вслухаючись у неї. Тому що абсолютна тиша буває лише в оповіданнях, а в житті абсолютна тиша настає тільки тоді, коли тобі надзвичайно лячно.
На кухні уже товклися Рудий та Еріка. Якщо не бачити, чим вони займаються, уявляється досить мирна картина. Рудому, який завжди встає спозаранку, оскільки не любить поспішати на роботу, не до вподоби похапцем заковтувати їжу та питво водночас. Мабуть, зараз він сидів за столом, наминав яєчню з беконом, запивав цю страву кавою, смакував ранкове життя, а також гортав тижневик «Дзеркало тижня», інших вітчизняних газет Рудий не визнавав. Він зазвичай швендяє із кутка у куток, умикає телевізор, радіоприймач, музичний центр і насолоджується звуками, що наповнюють квартиру. Сьогодні все ж таки панувала відносна тиша, повітря було насичене гіркуватим запахом кави. Еріка, мабуть, сиділа на підвіконні, курила й мовчала.
– У нас не палять, скільки можна тобі про це нагадувати? – розпочав балачку Рудий.
Еріка не відповідала. Невже кинула цигарку? Сумнівно.
Я увійшла.
– Доброго ранку, сестро, – привітався Рудий, відкинувши газету на стіл.
– Привіт! Також не спиться? – питає Еріка.
– Привіт, я виспалася, як не дивно. Чи є трохи кави?
– Авжеж, – енергійно відповідає Рудий, підхоплюється, щоб налити кави в моє улюблене горнятко.
Потім він прикінчує яєчню, я п’ю каву, Еріка щось наспівує собі під ніс.
– Чи не час тобі на роботу? – питаю у Рудого, тому що у кухні висить напружене мовчання, яке мене нервує.
Еріка мовчить (її тихі співи звучать захисним фоном), наче її немає, наче вона фігура у музеї мадам Тюссо.
– Зараз-зараз, – відмахується від моїх слів, як від набридливих комашок, Рудий. – Еріко, я можу в тебе щось спитати?
Так, почалося.
– Авжеж, Руді, залюбки тобі відповім.
Еріка говорить із Рудим спеціальним гидотним голосом, зі мною вона так ніколи не поводиться.
– А чи не скажеш ти нам, люба Еріко, чим ти займаєшся? Я маю на увазі, ким і де ти працюєш, я уточнюю своє запитання, щоб не почути твою люб’язну відповідь, що ти сидиш на підвіконні й тобі не дають палити.
Еріка зістрибує з підвіконня.
– Розумієш, я займаюсь індивідуальною трудовою діяльністю.
Рудий, як мені здається, кидає оком на венеційську ляльку.
– А, цілком зрозуміло. Знайомишся з іноземцями, у яких розглядаєш фотокартки. – Рудий робить наголос на слові «фотокартки», це болісна для нього тема, до того ж Еріка щось таке встругнула з фотокартками, Рудий не каже, що саме. Навіщо я їй розповіла про цю проблему мого брата? – Прогулюєшся біля готелів. Я одного не розумію: якщо ти працюєш, люба, то скажи мені: коли? Кожного вечора я бачу тебе у нас, ти така незмінна, як ось цей стіл. – Рудий стукає по столу, хоч би не забився, він такий запальний, коли з’ясовує стосунки. – Що сталося? Може, чимось допомогти? Може, із кимось поговорити?
Рудий розпочав знущання.
Еріка насвистує якусь пісеньку, вона любить насвистувати чи наспівувати пісні.
– Це що ти свистиш, це що, Belle?
Рудий відволікається, він намагається впізнати мотив. У Рудого непоганий слух. Еріка починає співати йому прямо в обличчя:
– Стій, не кидай мене, моя мріє схибнута, лайно з хлопця робить врода молода, і після смерті я не матиму спокою, я душу дияволу віддам за ніч із тобою.
– Українська версія мюзиклу? Несподівано. Цікаво-цікаво. То ти ще й перекладачка? – Рудий, здається, трохи вражений.
– Авжеж, кмітливий ти хлопець, Рудий. За ніч із тобою, я, звісно, душу дияволу не віддам, бо ти хропеш, як супер-бізон. Душу не віддам, не кажучи вже про гроші. Але твоє запитання я не забула. – Еріка перестала співати. – Розумієш, я не працюю вечорами темними, бо відмінили усі вечорниці, тому що у нас карантин. Ну, я маю на увазі, що у наш час, добу поширення СНІДу, різне трапляється: не встигнеш оком кліпнути, як причепиться якась хвороба. Це страшне, життя стало таким небезпечним, але ти не хвилюйся, тобі нема чого хвилюватися. Коли я п’ю з твоїх горнят, то потім їх мию, ну, не завжди, а тільки тоді, якщо не забуду. Рушники твої взагалі рідко хапаю, звісно, що й таке буває.
Усе ж вони варті одне одного. Еріка та Рудий.
Рудий скидає зі столу своє горнятко, підхоплюється, каже, що вже півгодини, як він має бути на знімальному майданчику, й біжить до дверей. Еріка вирушає за ним.
– Може, подати щось, нічого не забув, Руді? – У неї лагідний голос, такий солодкий, наче слина після льодяників.
Рудий хапає куртку й хутко вибігає за двері.
– А де прощальний поцілунок? – удавано обурюється Еріка.
– Пішла ти під три чорти! – лунає за дверима.
– О, це слова справжнього чоловіка. Біжи, біжи, запізнишся на репетицію, козел, – радісно відгукується Еріка.
– Чому ви з Рудим не можете нормально спілкуватися? – Уже вкотре я порушую цю тему. Тему їхніх стосунків.
Еріка саме почала готувати нам сніданок, вона зітхає.
– Ой летіли в день осінній дикі гуси до самотньої верби, там, де двоє – там весілля, а де троє – перші ягоди журби, – проспівала і замовкла.
От і думай, Міро, що вона мала на увазі. Дивна пісня, дивна Еріка, щось із цією піснею не те, щось і з Ерікою не те. Але ще щось, щось вагоміше й дуже обачне, стримує мене від запитання: «Що ти мала на увазі, коли заспівала мені цю пісню, Еріко»? Щось мене стримує, смикає за рукав, гальмує.
– Ти не хвилюйся, урешті-решт, усе налагодиться, так не буде завжди, завжди ніколи нічого не буває. У цьому світі мало сталих речей.
– Таких сталих, як моя сліпота?
– Таких, так. Таких сталих речей мало. Усе минеться. Усе минає, минеться й це.
Еріка кудись пішла. Я не стала допитуватись, куди саме. Мені не можна влазити у кожний закапелок її життя, у неї воно було до мене, є своє життя зараз і буде незалежно від того, чекатиму я її в якомусь закапелку чи ні. Хоча мене лякає думка, що у мене може не бути Еріки, що її може не бути в моєму житті. Дивно, за кілька днів ми дуже зблизилися, я розповідала їй такі речі, про які не говорила нікому, навіть Рудому, навіть мамі. Адже Рудий, мама, батько – це найближчі для мене люди, котрим я можу розказати майже все, за винятком дуже особистісних речей або дитячих дурниць, за які трохи соромно. «Майже все» – це багато, насправді це дуже багато. Еріці я розповіла більше, ніж «майже все», щось поміж «майже всім» та «всім». Я переконана: «все» не розповідаєш навіть собі.
Простіше розповісти «все» про когось, от як я розповіла Еріці про Рудого. Так, але Рудий уб’є мене, точніше, захоче вбити, коли дізнається, що Еріці відомо про його дивацтва. Він уже почав мене підозрювати. Та борони Боже!
Із цією думкою я пішла з кухні, щоб зайнятися творчістю, з’явилося натхнення написати пісню, я іноді пишу пісні.
Еріка повернулася і вже щось розставляла на підвіконні, щось важкувате. Щось у кількості п’яти штук (сьогодні я зловживаю словом «щось», та біс із ним).
– Гей, сонна царівно, чим займаєшся?
Я чую, як Еріка перевіряє кімнати, чи є Рудий, чи його немає.
– Пишу пісню, чекай, майже вже дописала, а що ти принесла та ще й у такій кількості? – запитую у неї.
– Пісню? Отже, ти пишеш пісні? Це цікаво, а які? Ті, що я чула на узвозі?
Я посміхнулася.
– Не пам’ятаю, що саме тоді співала. Того дня, тієї хвилини я могла співати будь-що, могла своє, могла народне, могла виконувати щось авторське. Я пишу пісні, які схожі на народні.
