Нова стара баба - Денисенко Лариса (лучшие книги .txt) 📗
Із цими словами Рудий чалапає до своєї кімнати. Він що, закохується в Еріку? Чому його хвилює її жіноча доля? Оце так!
Частина дев’ята
Розмірковування Еріка
Сьогодні я прокинувся з думкою, що маю щось зробити для Міри. Певна річ, щось приємне, незвичайне, цікаве. Може, кудись її повести, щось показати? Поки що мені важко уявити, куди саме ми підемо, – ось у чому проблема. День начебто видався непоганий. Погода не те, щоб весела, однак грайлива. Отже, що любить Міра? Куди водять порядних дівчат порядні хлопці? Не вести ж її вранці до театру чи філармонії. Хоча це порядно й інтелігентно. Але ж ранкові вистави, мабуть, бувають лише у Театрі юного глядача («Малюк і Карлсон» – у кращому разі) та в Ляльковому театрі («Вінні Пух та всі-всі-всі», мені довелося це бачити, було весело, однак я не впевнений, що це сподобається Мірі). А чи можуть у філармонії в ранковий час виспівуватися дитячі хори, такі як «Сонечко», чи як там тепер називаються дитячі хори? «Струмочок», «Криниченька», «Лелека». Хоча так, здається, нині називаються цукерки. «Схопи цукерку сьогодення – “Лелеку”. Непогане гасло, еге ж?
Чи, може, запропонувати їй походити церквами? Так і запропонувати: «Міро, як ти дивишся на те, щоб ми сьогодні повешталися київськими церквами?» До речі, на вулиці Лютеранській, наприклад, я побачив цікаву церкву, я тоді ще подумав, що вона протестантська, але досі ні до кого не прискіпався з цим питанням, просто бракувало часу. Треба когось розпитати: вгадав я чи ні? У костелі можна послухати орган. Мені подобається орган, хоча я його трохи боюся. Трохи. Але він величний. Небагато у наш час залишилося таких величних речей, як орган. Майже нічого не залишилося. Орган, крейсер «Аврора», перший київський трамвай і таке інше. Можна було б згадати хмарочоси. Однак хмарочосам у наш час не дуже щастить. Ні, мушу визнати, що пропонувати гуляти церквами не найкраща думка, Міра ще подумає, що я ненормальна. Учора якось незручно з її тигром вийшло, але це його провина: не треба було на мене так дивитися. Я гостро реагую на погляди.
Міра до мене придивляється, вона дуже допитлива. Міра така ж цікава, як синиці. Вона нагадує мені синицю, котра заглядає у вікно. «Гей, чоловіче, ти чому не вивісив мені трохи сала? Чи ти сам його з’їв, ненажеро?» Я дуже люблю синиць, тому що вони симпатичні пташки. По-перше, вони маленькі. По-друге, їхнє пір’ячко на животі жовтого кольору, а я люблю жовтий колір, бо він теплий і радісний. Від нього трохи теплішає на душі, а взимку, коли частіше помічаєш синиць, це ще приємніше. Теплий жовтий колір. По-третє, це справжні українські пташки, а я – патріот.
Ви спитаєте, чому синиці справжні українські пташки? Чому не горобці, чому не ворони, не голуби, хай їм трясця тим голубам? То я вам відповім. А яка ще пташка так приязно ставиться до сала? Я жодної такої не знаю. А вони їдять сало, вони чекають на сало, вони захоплюються ним. Може, вони навіть співають оди салу, я не знаю, тому що кепсько розбираюся у мові синиць. Я від них у захваті, бо синиці – правильні пташки.
Міра – жінка, але вона трохи не схожа на тих жінок, із котрими я зустрічався, яких домагався, із якими пробував жити разом. Не те що б краща чи гірша, просто вона інша. Можливо, це через те, що нічого не бачить. Чого вже там, я ніколи не зустрічався зі сліпими дівчатами. Хоча деякі, із ким мав справу, не бачили далі свого носа, якого щодня з любов’ю розглядали у дзеркалі. Міра не може побачити себе у дзеркалі. Але вона здатна бачити багато інших речей, тих, на які люди, що годинами можуть розглядати себе у дзеркалі, ніколи не звертають уваги.
Я інколи згадую тих дівчат, із котрими був близьким. Не постійно, але час від часу. Жінки інтригували мене змалку. Вони входили у моє життя, починаючи з дитячого садка. Тоді я надавав перевагу брюнеткам, білявок вважав плаксійками, які не підходять на роль мужніх і мудрих індіанських скво, а над руденькими кепкував. «Руда, руда, конопата, вбила діда лопатою». Не найдотепніший жарт, але що було, те було, хоча й загуло.
Я не любив білявок і руденьких, бо мені, жвавому хлопчикові з яскравою фантазією, конче потрібні були саме скво, із якими завжди міг би погратися в індіанців, піратів, розвідників, шпигунів і таке інше. Які б поділяли мої захоплення й не верещали, коли здирали об асфальт коліна. Моєю улюбленою подружкою у той час було в’єтнамське дівча на ім’я Лю. Не треба бути медіумом, аби зрозуміти, що Лю брюнетка. Пам’ятаю, мама не була в захваті від Лю, тому що казала своїм подругам: «Ви бачили цю дівчинку? Ви бачили, які в неї очі та шкіра? Звісно, що Гемінґвей також любив екзотичні штучки, але для мого сина це трохи занадто. Я сподіваюся, у нього зміняться смаки. Ці вузькі очі, звідки у сина пристрасть до таких невиразних вузьких очей?»
Мама мала рацію, смаки у мене справді змінилися. Бо ще в школі мені почали подобатися пухкенькі білявки. Треба вміти визнавати, любити й поважати свої дитячі примхи, смаки, пріоритети й потреби. Років у чотирнадцять, а може, й раніше, у мене з’явилася потреба когось помацати. До того ж помацати хотілося щось м’яке, піддатливе, щось таке, до чого приємно торкнутися, що втішно потримати в руці. Мацати щось тверде зовсім не хотілося, бо якби хотілося, то я міг би помацати парту, стола, стовп, дерево чи якусь залізяку.
Тверді речі мене не вабили. Якби хотілося чогось твердого, то можна було б зайти до ванної кімнати й мацати там спочатку м’якувате, а потім твердіше й так далі. Своє, власне, яке завжди з тобою, як свято у Гемінґвея. Я маю на увазі займатися тим, від чого, за словами моєї бабусі, у хлопчиків стають волохатими долоні. До речі, щось я не бачив хлопчиків із волохатими долонями, це ж треба, які всі у нас сором’язливі, про мастурбацію як таку пишуть лише письменники та лікарі-сексопатологи, а вони знані збоченці. Усе інше чоловіче населення країни, виходить, ніколи у своєму житті не зачинялося у ванних кімнатах, туалетах, ніколи не мацало оте, що спочатку досить м’яке, а потім стає твердим. Ти бач, які ми всі витримані та терплячі.
Не можу ж я підозрювати свою бабусю в брехні. А чоловіків із волохатими долонями я не зустрічав, ось із волохатою спиною – скільки завгодно. Боже, який це жах, бідні люди. А з волохатими долонями я бачив лише потвору в кінострічці «Красуня та Чудовисько» (росіяни це чомусь називають «Аленький цветочек»). Ну, із ним усе якраз зрозуміло, жило собі самотиною, жінок не було, поки не з’явилася та Настя (чи Олена, чи Маруся?). Та й щодо неї у сексуальному плані ще невідомо: вийшло в нього щось чи ні. Казка це замовчує. Отже, до появи Насті Чудовисько могло наодинці ще й не таке собі дозволяти. Треба ж було чимось заповнювати вільний час.
Отож, мені кортіло когось мацати й мені подобалися пухкі білявки. І першою моєю жінкою стала офіціантка Людмила, старша за мене. Не знаю, скільки їй було років, але думаю, що далеко за двадцять. Для мене, п’ятнадцятирічного капітана, вона здавалася недосяжною мрією. Гонориста білявка, яка завжди високо зачісувала своє волосся. Людмила була схожа на смачний кондитерський виріб. На торт. Висока, пишна, солодка. Вона ввижалася солодкою. А ще в неї були димчасті очі. Я їй сподобався, чи, може, їй захотілося відчути, як це буває з молодими хлопцями, такими, які ще нічого не вміють. Такими, у яких ще молоко на губах не висохло. Та і взагалі про подібну пригоду (переспала з таким свіжим хлопцем!) можна потім розповідати подружкам всеньке життя. Оближіться.
Коли я скотився з Людмили, знесилений, не розуміючи, щасливий я чи ні, чи було мені добре і як узагалі все відбулося, – першою моєю думкою стало таке: невже п’ятнадцятирічний капітан із роману Жуля Верна так і не спробував місіс (як там її, забув, у неї ще була дитина й дядечко, котрий любив комах, ну, може, не любив, любити – це трохи інша гама почуттів, але постійно за цими комахами ганявся), яку він протягом усього роману супроводжував? Невже він ніколи не хотів її, а вона не хотіла його? Не може такого бути, хитрун Жуль просто не побажав про це розповідати, можна сказати, навмисно приховав найцікавішу сторінку життя п’ятнадцятирічного капітана, я вже не кажу про цю місіс. Утім, хай те залишається на його жуль-вернівській совісті. Більшість дитячих письменників саме так поводяться з дітьми. Пишуть свої твори, а потім старанно прибирають усі натяки на секс. Марні старання – діти вміють читати між рядків.
