Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно TXT) 📗
– Максимум пильності, Додо, – напучував його Скорич. – Не забувай про гірку долю земляка. Запам'ятовуй усе і попередь напарника.
– Ми ще в Тбілісі підготували його. Хлопець перевірений, кмітливий. Не підведе, – запевнив нас Гветадзе.
– Можливо, хтось набиватиметься на знайомство. Заводь, – сказав Махов. – Поки ти без грошей, доти у безпеці. До нас не приходь. Арсена вже вистежили двічі. Краще дзвони. А зустрічатись зі всіма пересторогами.
– А де Івардава? – поцікавився Додо.
– У готелі «Якір». Чекає, коли ми зловимо вбивцю.
– Головне, нічим не викажи себе, – попередив майор.
– І придивляйся до бородатих чоловіків і чорноволосих дівчат, – додав я.
Гветадзе білозубо посміхнувся.
– Генацвале, все розіграю як по нотах, – пообіцяв Додо. – Я ж чотири роки займався в драмгуртку. Які ролі!.. – театрально закотив очі.
Невдовзі ми з ним попрощалися. Він сів у дворі в «уазик» і поїхав, щоб десь зійти на вулиці, а там тролейбусом дістатися ринку. Пересторога не зайва. Додо наче викликав вогонь на себе… Сподівалися, його поява прискорить розшук убивць і ми відвернемо наступні злочини. Правильно зауважив Махов – поки не здійме вклад з ощадкнижки, доти ніщо не загрожуватиме колезі з Грузії. А тоді ми вже постараємося підстрахувати Гветадзе. Цікаво, як надалі розгорнуться події?
– Чи клюнуть вони після Белішвілі? – вголос міркував я. – Минуло небагато часу.
– Повинні. Надто велика спокуса, – переконливо заперечив Скорич.
– І вони надто впевнені, що ми ніколи не натрапимо на їх слід, – мовив Махов. – Вчора знову дзвонив якийсь молодик матері Шалапухи й питав, чи скоро випустять Богдана і Вадима. Вона сказала, мовляв, через два тижні відбудеться суд. Так що, Арсене, вони обов'язково спробують поживитися мандариновими грішми.
Я все це знав і розумів, але хотілося розвіяти сумніви.
– Якщо Страпатий у місті, може, залучимо його до пошуку давніх знайомих? – запропонував я. – Звичайно, під наглядом оперативників. А раптом упізнає Тягуна або Баглая?
– А він погодиться? – Дмитро Юхимович пильно глянув на мене, ніби запитував самого шевця. – І чи не зникне після цього дзвінка? Чому не зайшов, якщо тут?
На це відповіді у мене не; було. Я згадав зустріч зі Страпатим, нашу розмову…
– Сподіваюсь. У нього свої рахунки з Баглаєм. По-друге, Страпатий тепер зовсім інша людина. От чого він приїхав сюди? – мучило мене запитання.
– Так, загадка. А фронтове братерство перекувало не одного штрафника, – погодився майор. – У нашій батареї служив… – Задзвонив внутрішній телефон, і він узяв трубку, зосереджено слухав. У мене майнула думка – напевне, прийшов Страпатий. – Добре, Гришо, хтось із наших під'їде. – Дмитро Юхимович обвів мене і Гліба стурбованим поглядом. – На турбазі «Сосни» стався нещасний випадок. Може, гайнеш, Арсене?
Ми перевіряли всі значні події.
49.
Нашим «уазиком», з Миколою Бунчуком, я вирушив на турбазу, на якій, до речі, ще не був.
– Скільки кілометрів? – запитав у сержанта.
– Від центру міста дванадцять.
Я зиркнув на годинник – 19.40. На вулицях багато перехожих. Денна спека поволі спадала. Червоне вичахле сонце зависло над обрієм, і на шибках вікон горішніх поверхів палахкотіли рожеві відблиски. Якось по-особливому відчувалося настання сутінків, мов перед сходом сонця: довга мить тривожного очікування великого таїнства…
Скоро вирвалися з асфальто-кам'яного лабіринту міста на околицю. Обабіч дороги мигтіли акації. «Уазик» наче впірнув у солодкуваті хвилі білого цвіту. Чомусь не хотілося думати про зло, що чинилося на землі, а згадувати приємне і мріяти, як у дитинстві, коли з товаришами, накупавшись, вибирався на берег, лягав горілиць на теплий, ніби черінь, пісок і задивлявся у бездонну блакить неба.
Ліворуч, метрів за п'ятсот від шляху, тягнувся лиман. Він укритий, наче лускою, рожевими брижами. На видноколі застиг, здрібнений відстанню, пароплав. А попереду, мов з лиману, виростали дерева. Спочатку верхівки, потім крони, стовбури, й серед поля постав сосновий гай.
Поминули криту, розцяцьковану мозаїчними квітами автобусну зупинку з кількома пасажирами. За нею – бруківка до гаю, обгородженого невисоким бетонним парканом. Між голими і жовтими, наче віск, стовбурами сосен виднілися будинки і автобуси, миготіли постаті людей. Чулася весела музика. Збоку на майданчику стояв «уазик» оперативної групи. Ми зупинилися поряд.
– Давно приїхали? – запитав у водія «уазика».
– Тільки що.
– Куди пішли товариші?
– Он тією алеєю, потім повернули праворуч, будиночок сорок третій, – доповів міліціонер.
Я попрямував алеєю, вздовж якої шикувалися невеличкі дерев'яні зелені хатки з відкритими верандами. Можливо, подумав я, саме в цей час до відділу зайшов або подзвонив Страпатий, а мене знову нема…
Поглядав на номери будинків: 15, 16, 17… Від алеї праворуч відгалужувалася друга, і в ній я угледів номер 21. Повернув. У кінці – на веранді стандартної хатки – гурт чоловіків. Оперативники і кінолог з розшуковою собакою. Двері відчинені. В кімнаті тьмяно горіла лампочка. Я привітався з колегами приміського райвідділу, зазирнув до середини будиночка. Під стіною на ліжку лежала одягнута в сірий костюм людина, взута в коричневі туфлі. Голова накрита подушкою. Медексперт тримав лежачого за зап'ястя – намацував пульс.
У кімнаті ще одне ліжко, шафа, два стільці, під вікном стіл з графином і двома склянками. Ось і всі меблі. Килимки біля ліжок зім'яті. Медексперт оглянувся. З виразу його обличчя зрозуміло – людина мертва. Мені впала в очі синюшність шкіри на кінчиках пальців. Це ж ознака… І подушка… Медексперт підняв її, і мені перехопило подих, аж неприємно замлоїло під грудьми…
На ліжку лежав… Страпатий, швець із Вінниці. Усього чекав, тільки не цього.
– Знайомий? – запитав хтось із оперативників, помітивши мій стан.
Вражено дивився на Страпатого. Як він опинився в будиночку? Коли приїхав? Що мав сказати? Хто його?..
– Викличте «швидку медичну допомогу» і сповістіть Махова, – попросив колег. – Це по нашій справі. Тут є працівники турбази? – глянув на двох незнайомих.
– Я, – озвався статурний молодик з довгими бакенбардами. – Черговий по турбазі Чаленко.
– Коли прибула ця група туристів?
– Сьогодні вранці.
– У місто не виїжджала?
– За планом – завтра.
– Його ніхто не розшукував?
– До мене не зверталися. Ось товариш, з яким вони разом… – Чаленко кивнув на другого незнайомця – огрядного, лисого чоловіка з переляканими очима. – Він і прибіг до мене, коли побачив…
– Ви теж з Вінниці? – звернувся до нього. – Ваше прізвище?
– Талика Кузьма Антонович, з Вінниці, нас тридцять два чоловіки, цілу ніч їхали, – уривчасто, захлинаючись, розповідав. – Він фронтовик, я фронтовик, довго балакали, потоваришували, разом поселились.
Я з Таликою відійшов, щоб не заважати експертам.
– Не казав Сидір Панасович, чого сюди їхав?
– Відпочити і вбити, як він висловився, коли вдасться, ще одного зайця.
– Якого зайця? – не второпав спочатку.
– Не знаю. Зайця…
Невже Страпатий мав на меті спробу розшукати Баглая з Тягуном і навмисне обрав для відпочинку наше місто?
– Так, приїхали. А далі?
– Влаштувались, поснідали і лягли спати. Стомились. Потім, перед обідом, обійшли всю турбазу, до причалу на лимані. – Талика почав уже говорити спокійніше, й переляк у його очах зник. – По обіді накупили в кіоску свіжих газет, листівок з видами міста, читали… Я почав дрімати, а Сидір крутився, зітхав, опісля кудись ходив і повернувся, довго сидів на ліжку. Я заснув… Прокинувся від музики. Сидір спав. Уже сім годин. Пора на вечерю. Я розбудив його. Він сказав: «Іди, я скоро…» Приходжу з їдальні – а він спить одягнутий, з моєю подушкою на голові.
– О котрій годині ви повернулися?
– О пів на восьму. Я до нього – мовчить, торкнувся руки – мов крига. Ну і…
Тридцять хвилин залишався Страпатий сам. І того було досить убивці. Отже, стежив за ним і вибрав підходящий момент. А часом не залишився Страпатий, щоб зустрітися з кимось наодинці? З ким же він бачився на турбазі? Напевне, з котримсь із відпочиваючих. Сторонньому тут нічого робити. Та й убивця не знав, коли приїде швець. З Вінниці за ним не слідкували.
