Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно TXT) 📗
– Яка вона з себе?
Дівчина подумала, поколотила скалкою зелену фарбу у відрі, щоб не загусла, і сказала:
– Бідова й наче приїхала з села: чорний жакет, рясна спідниця синя, закутана у білу хустинку, лице повне, загоріле, і ніс картоплиною, як у моєї бабці Аделі.
Я уявив немолоду сільську жінку й одразу згадав шофера Валуйка, у якого ми знайшли в кабіні комір від пальта. Адже він жив у селі… Невже помилилися, повіривши, що не брав участі в крадіжці? А шофер, перечекавши, вирішив потрохи збувати… Ймовірно. Прийдеться гайнути в Терешки.
Я поспішив до Махова поділитися своїми міркуваннями й сповістити про нові відомості. Гліб зустрів мене непривітно, мабуть, уже знав од Скорича про нічну пригоду. Моє повідомлення сприйняв без ентузіазму, із скептичною посмішкою, від чого мій запал охолов.
– Навряд Валуйко обманув нас. А ось тебе слід усунути від справи. Скільки можна попереджати?
Хоч ми й друзі з Маховим, але він не прощав недбальства, невиправданого ризику. Я відвернувся до вікна. Було ніяково.
– Да, Арсене, ти не вписав ще однієї людини, – продовжив Гліб. – Забув чи?..
– Кого?
– Приймальниці замовлень з фотографії Ламбуцького.
– Але ж я їй ані слова про Личакова, – заперечив слідчому. – Розмовляв лише з «паном» Станіславом.
– А де вона тоді сиділа?
– У фойє, а ми в павільйоні за ширмою.
Недарма зацікавився нею Махов. У нього виникла підозра до огрядної, немолодої жінки в чорному сатиновому халаті. Отже, Гліб навідувався до фотоательє і бачив приймальницю. А я не звернув на неї уваги.
– Ти маєш якісь факти? – запитав його.
– Вона почала працювати замість Віри Кодоли, – промовисто сказав.
Виходило, приймальниця знайома з Личаковим. Це щось означало. Цікаво, куди й до кого приведе подальше розслідування?
– Ти розмовляв з нею?
– Ні. Між іншим, вона, Меденець Павлина Нестерівна, як тільки Личакова поклали у лікарню, розрахувалась і виїхала з міста. Повернулася через п'ять років і знову влаштувалась у фотографію, але вже приймальницею, – задоволено, натякаючи на мою промашку, сказав Гліб.
Справді, він добув непересічні дані. Але чи знадобляться вони? Чи знову намітився непевний слід?
– Куди ж вона виїздила?
– Поки не встановив. – Махов зібрав папери зі столу. – Зараз – до Шалапухи. Я про дещо домовився з його і Зубовського батьками.
Через півгодини ми зустрілись у слідчому ізоляторі з Богом. У нього був піднесений настрій. Шалапуха поглядав на нас глузливо й переможно, недбало заклавши ногу на ногу. Махов дав йому сигарету, й Бог, насолоджуючись, глибоко затягувався, кривив губи в єхидній посмішці.
– Я ж казав, га? – зухвало просторікував. – Десять днів минуло – і тю-тю, воля. Чекаю ваших вибачень, товаришечки.
– Вибачимось, а чого ж, – суворо відповів слідчий і подав йому показання Зубовського. – Ознайомтесь.
Шалапуха уважно прочитав і зневажливо чмихнув, покрутив головою.
– Сам приповз. От йолоп, – презирливо процідив.
– А вас не здивувало, що у нього теж виявилась обручка? – запитав.
– Чого ж дивуватись?! – нахабно скалив зуби. – Ми ж друзі: у нас все однакове.
– Зважте, речі крадені, – додав Махов. – Різниця немала. І останнє запитання: чому ви не призналися, що бачились з Вадимом того ранку біля м'ясного павільйону?
– Не признався, бо ви потягли б його за мною. А він, дурник, сам прийшов. Ех, Зуб… – Шалапуха поблажливо махнув рукою.
Він дозволяв собі широкі жести, вдавав із себе надзвичайно сміливого, кмітливого і далекоглядного хлопця. Одначе крізь вуличну полову прозирала його насторога і фальш, приховування чогось значного. Шалапуха в душі потішався над нами, що ми не дізналися про його таємницю.
– А тепер, Богдане, вислухайте наше прохання, – сказав Махов. – Справа надто серйозна. Треба вам і Зубовському на тиждень залишити місто. З вашими батьками я домовився. Поїдете до своєї тітки в Комарівку.
– В село? – скис Шалапуха. – Бичкам хвости крутити?
– Робота знайдеться. Інакше за вашу безпеку ми не ручаємося, – значуще мовив Гліб.
– Нам ніхто не погрожував, – почав викаблучуватись Богдан. – Тримали десять днів у камері, а зараз відправляєте на заслання.
– Не відправляємо, а. просимо поїхати на тиждень, – терпляче поправив його слідчий.
– Добре, я не злопам'ятний, – великодушно погодився.
– Тільки без коників, – застеріг його Махов. – Ми самі приїдемо за вами. Шкода, звичайно, що ви нещирі. Іноді за це розплачуються дорогою ціною.
– Пусте, мені завжди щастить, – лінькувато, зарозуміло процідив Шалапуха.
Спершу підскочили до нього додому, щоб побачився з матір'ю і взяв необхідне, а потім до Зубовського. Від нього – на Комарівку, село за сто кілометрів од міста. На задньому сидінні всю дорогу перешіптувались і сміялися недавні наші підозрювані. А я думав, що вже досить у нас фактів, різних свідчень і відомостей. Справа наче досягла вершини, тієї межі, за якою от-от розпочнеться викриття і затримання злочинців. Бракувало лише одного поштовху, події… Передчуття не обмануло мене.
48.
До Терешків я все-таки навідався, зустрівся з Валуйком, розмовляв з його товаришами. Шофер автолавки знову не викликав ніякої підозри, і серед його родичів, близьких знайомих не було пристаркуватої жінки, схожої на ту, яка продала комір Чугуновій. Ще одна невдача не завдала мені прикростей. Адже ми позбулися непевного сліду. Досвід підказував: не сьогодні-завтра вийдемо на справжніх злочинців, як би вони не хитрували і не маскувались.
Я приїхав з Терешків близько шостої вечора. У фойє відділу мене зупинив черговий.
– Товаришу капітан, вам дзвонив Страпатий.
– Страпатий? – Я замислився, та за мить згадав – швець із Вінниці, Сидір Панасович. – Коли дзвонив і що сказав?
– Десь годину тому. Сказав – іще подзвонить або зайде.
– Зайде?!
– Так точно.
Дивно. Невже приїхав? Чого? Він же не збирався до нашого міста. Мабуть, у нього щось важливе, коли зателефонував.
– Вас чекає майор Скорич, – кинув мені навздогін черговий.
Безперечно, Страпатий у місті, раз пообіцяв зайти. Де ж він спинився? У кого? В готелі? В кабінеті Скорича чулися приглушені голоси. Хто ж це у нього? Таки Страпатий забив мені памороки! Там же слідчий Махов і колега з Грузії, який прилетів після обіду. Я постукав і, не чекаючи дозволу, відчинив двері. Майор сидів за столом, а Махов і незнайомий рудоволосий молодик з римським носом і веселими карими очима – за приставним. Він, з Тбілісі.
– О, Арсен! Давно ждемо, – махнув мені рукою Скорич, запрошуючи заходити. – Познайомся: старший лейтенант Гветадзе.
Рудоволосий звівся мені назустріч, міцно потис правицю.
– Додо, – назвав своє ім'я.
Він мого зросту, трохи легкий, але під одягом вгадувалося добре натреноване тіло – згусток м'язів, ні! грама зайвої ваги. Я зустрічався зі схожими суперниками на борцівському килимі й на собі скуштував їхню силу і спритність. Мені сподобався старший лейтенант.
Передовсім я доповів про Страпатого.
– Обдзвони готелі, – наказав мені Скорич.
На жаль, в жодному Страпатий не зупинився. В кого ж він? У нього ж тут ні родичів, ні знайомих. Стривай, а Тягун і Баглай? Я виклав свої міркування присутнім.
– Діло не жде. Потім розберемося, – рішуче сказав майор.
– Це його ідея, Додо, – сказав Гліб, кивнувши на мене.
– Гарна ідея. – Гветадзе глянув мені в очі й жартома запитав: – Шкода було віддавати її, капітане?
– Шкода, кацо, хотілося самому, – признався.
– Вах! – сплеснув у долоні гість. – Але ж ти не грузин?! Вам треба грузина – і ось він! – вдарив себе кулаком у груди.
Я йому по-доброму заздрив. Завдання випало Додо не з легких. Махов розповів йому про справу, якою займалися. Обговорили деталі операції, намагаючись врахувати її непередбачені повороти. Гветадзе мав поселитися в базарному готелі на другому поверсі в двадцять третій кімнаті зі справжнім торговцем мандаринами, посвяченим у задум. Вони, не криючись, розповідають, що приїхали з Одеси, де впали в ціні фрукти, і ніяк не можуть добрати кілька тисяч карбованців до круглої суми в п'ятдесят тисяч.
