Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно TXT) 📗
– І часто він хворіє?
– Не знаю, капітане, – знітився Бордюжа. – Я ніколи не цікавився Чорнухою. Це нашого завгоспа парафія: чистота, свині, сторожування…
– У вас є їхня адреса?
– Зараз гляну, – він втупився у стіл, на аркуші паперу під склом. – Ага, є: вулиця Канатна, будинок 59.
Я записав у блокнот.
– До вас прохання, Василю Миколайовичу. Як тільки Чорнуха вийде на роботу, подзвоніть нам.
– Обов'язково.
На майданчику біля турбази вже чекав на мене в «уазику» Микола Бунчук. Я вирішив поговорити з сусідами Чорнухи. Сержант, як завжди, знав, де вулиця Канатна. Коли ми через кілька хвилин в'їхали до передмістя, він повернув ліворуч у нешироку, незамощену вулицю з глибокими коліями. Місцями вони засипані жужелицею, сміттям і ошматтям штукатурки.
Обабіч тяглися паркани. За ними – садки, навіть у декого вулики на городах, гаражі з ворітьми на вулицю, криниці з дашками. Облетілий цвіт густо вкривав траву на узбіччі. Микола спинився біля п'ятдесят третього номера. Я вийшов з «уазика». Навколо тиша, наче в лісі.
Паркан у Чорнухи найкращий: дощаний, зелений, у зріст людини, без жодної щілини, а зверху по зубцях протягнуто нитку колючого дроту. Хвіртка і ворота металеві. Виднівся цегляний димар і жерстяний дах, фарбований рідкісною мідянкою, мов церковний купол. Не любив Чорнуха чужих позирків у своє подвір'я – обгородився капітально.
У сусідніх будинках господарі небагато розповіли про нього: об'явився три роки тому (купив хату), ні з ким не товаришував (ніхто до них не ходив, і він ні до кого), переїхавши, відразу поставив новий паркан і викопав у дворі криницю. Жінка у нього теж відлюдькувата. Навіть прізвища не знали, тільки ім'я – Дем'ян, а її – Харитина. Десь працювали, ніби на турбазі. Звідкіля вони – невідомо. Бездітні. Іноді, лише поночі, приїздить до них якийсь молодик, сам відмикає ворота й на подвір'я заводить машину – «Москвича». Останній раз був десь зо два тижні тому (а може, й менше). Не тримали ніякої живності, навіть собаки й кота. Сьогодні вранці бачили Дем'яна – йшов по воду. Оце й усе.
Зацікавив мене молодик. Лише близькій, довіреній людині Чорнуха міг дати ключ від воріт. Я з сусідського ґанку зиркнув на його обійстя. Нікого, наче вимерли, і вікна затулені гардинами. Тепер головне – негайно дізнатися, де раніше мешкав Чорнуха. Я мерщій поїхав у відділ. Тільки переступив поріг кабінету, задзвонив телефон.
– Загайгора слухає.
– Це Щапов з дільничного пункту на ринку. Я бачився із Шалапухою-Богом. Ви його випустили?
Шалапуха у місті! Але ж ми завезли його і Зубовського в село. Таки не послухав – утік. Шукав пригод на свою голову.
– Коли бачились?
– Півгодини тому. Розмовляв з ним. Крутився він коло м'ясного павільйону.
Біля м’ясного павільйону… Чомусь, наче магнітом, тягло туди Шалапуху. Погано, що він у місті, – стривожаться злочинці. І Зубовський не сидітиме сам у тітки.
Передовсім я замовив Вінницю – Володимира Моренцова. Хотів, щоб він поцікавився, чи не збирався Страпатий у відпустку.
Зненацька мені подумалося: якщо Чорнуха – Тягун, то навіщо зголив бороду? Адже тепер прикмету – шрам на підборідді – легко помітити. Незрозуміло.
51.
Довоєнні архіви не збереглися, і тому я не дізнався, на якій вулиці жив Чорнуха до 1941 року. А з 1945 року він продав чотири власні хати й оце купив п'яту на вулиці Канатній. Характерно: всі вони знаходились на околицях у різних районах міста. Колишні сусіди добре пам'ятали бородатого Дем'яна, мозчкуватого й непривітного, як і жінка. Дивувалися з його бороди, тоді ще у порівняно молодого чоловіка.
Згадали вони і сина Чорнухи. Одначе вже сусіди за третім і четвертим будинком не бачили ніякого сина. Правда, іноді приїздив до них вечорами якийсь хлопець «Запорожцем». Ніколи не скликали гостей. Залишав по собі Чорнуха на тих подвір'ях одну пам'ятку: міцні паркани.
На здобуті відомості я згаяв багато часу і зустрівся принаймні з п'ятнадцятьма сусідами. Навіть навідався до поліклінік, але в жодній не знайшли амбулаторної картки Чорнухи. За 23 роки він не звертався до лікарів. Завидне здоров'я, його радикуліт – чистісінька, мабуть, симуляція.
До свого кабінету я потрапив після 17.00. Чекав дзвінка з Вінниці й міркував над новими фактами. З якою метою Чорнуха часто міняв адреси, тобто продавав хати? Спекулював ними? Не схоже, бо на придбання останнього будинку йому довелося докласти свого капіталу.
Щоб не встигли придивитися до нього сусіди? І наслідки були: нічого підозрілого, за їх свідченнями, за ним не водилось, і вважали бездітним. Чорнуха немов крився з сином. Навіщо? А… а… Мені аж забило дух від раптової гадки: його син – викрадений Юра! Ось яку мету переслідував Дем'ян. Він – Баглай! Я відкинувся на спинку стільця і задоволено замугикав, наче розв'язав складну задачу чи головоломку.
Баглай! А борода? Справді, для чого йому борода? Напевне, кохався у бородах. Шкода, сусіди не пам'ятали імені його сина. Доконче треба розшукати Юрія.
Зненацька пролунав довгий телефонний дзвінок. Моренцов з Вінниці.
– Чекаєш? – близько, мов сидів поруч, пролунав його голос. – У твого шевця відпустка у серпні. Йому навіть замовили путівку в Лермонтовський санаторій в Одесі. Він часто там лікувався.
– Чого ж цього разу?..
– Ніхто не розуміє. Зібрався раптово, – розповідав Моренцов. – Пояснював, що цікаво: степ, скіфські кам'яні баби, стапелі…
– Листів ніяких не отримував? Не зустрічався ні з ким незнайомим? – допитувався я.
– Не встановили, Арсене. Вважаю, він несподівано вирішив допомогти вам.
Я подякував Моренцову за інформацію. Володимир мав рацію і стверджував мій попередній здогад. Справді, зі Страпатим було б набагато легше розшукати Тягуна і Баглая. Він добре знав їх в обличчя. Тепер така можливість втрачена назавжди.
У двері постукали. Відвідувач. В таку пору!
– Заходьте.
Зубовський! Він уже вдруге здивував мене. Вадим розгублений і розкуйовджений, мов сніп на вітрі. От і йому не сиділося у Комарівці.
– Бог утік! – випалив од порога, стривожено поводячи очима.
– Як це трапилось?
– Зараз… – Він сів і перевів дух. – Викопали тітці льох, зробили чин чином, вчора поставили нам могорич за труди праведні. Славно випили, закусили. – Вадим облизав губи. – Лягли спати у хліві, на горищі, на сіні. Бог і каже, мовляв, піду завтра вранці на рибалку. Ну, ловити рибу я не люблю. Прокинувся – нема його. Поснідав сам, по господарству попорав: дав свині їсти, курям… Знову поспав. Прокинувся після полудня – нема. Я на ставок. Хлопчаки мені: «Не була його». І п'ять карбованців у мене поцупив. Удома його теж нема. Знайдіть Бога, капітане, знайдіть, – прохально мовив Зубовський.
– Хай гуляє, – вдавано байдуже відповів я. – Чого тобі переживати?
– Він щось знає, їй-бо! – подався до мене Вадим й гаряче заговорив: – Натякав мені: скоро гарно заживе, – дістане купу грошей, гайне по курортах, під пальми-кипариси, торочив околясом про крадіжку в магазині… – і злякано затнувся, зрозумівши, що сказав зайве, але відразу ж палко заперечив: – Ні, Бог не крав, не лазив туди. Клянусь! Ми ж того вечора разом!.. Вам же відомо, капітане, в парку ми…
– А ти знаєш, хто обікрав?
– Ні, навіть не здогадуюсь. – Він похнюплено опустив голову.
Де шукати Шалапуху? Щапов повідомив – крутився біля м'ясного павільйону. Навідувався до бригадира рубачів Котова? Можливо. Заваров бачив тоді вранці Зубовського, Шалапуху і Корча-Роптанова, а Котов – нікого із трійці. Підозріла сліпота.
– Давай, Вадиме, йди додому. І з хати – нікуди, – наказав йому. – За прихід – спасибі.
Як тільки за ним зачинилися двері, я подзвонив Махову. Слідчий виявився на місці.
– Глібе, Шалапуху не затримали?
– Поки ні. Зайди до мене, – попросив.
Знову завдав нам мороки Шалапуха. Я попередив чергового, де буду, й вийшов на вулицю. Навколо універмагу, як завжди, юрмилися люди. Під зеленим шатром каштанового листя ще стояла денна задуха. Вона за опівніч розсмокчеться, наповниться прохолодою з лиману і протримається майже до полудня.
