Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно TXT) 📗
– Не спить Алла, – мовила, не дивлячись на мене. – Я піду, Арсене Федоровичу.
– На добраніч, – побажав, почуваючись ніяково.
На ганку вона взялася за ручку дверей і на хвилю затрималася, мов завагалась: обернутися чи ні, а може, щось хотіла сказати… У фойє мигнула її постать у волошковій сукні. Я спинився під акацією. Сподівався побачити у вікні Ніну. Світло у ньому погасло. Невже так швидко лягла спати?.. Раптом за шибкою забіліло обличчя. Вона. Помахав їй рукою, і збоку від лиця на склі завмерла плямка – дівоча долоня.
Втретє озирнувся – у вікні біліло обличчя… Потім гуртожиток заступили дерева. Я прискорив крок, щоб встигнути на останній автобус. На душі було тривожно, і воднораз сповнювався радісним передчуттям чогось світлого й щасливого. Долинуло кукурікання. У провулку безлюдно. В жодному особняку не горіло світло. Десь позаду завуркав мотор. На слух визначив – легковик. Зрадів – може, підкине мене хоча б до трамвая.
Озирнувся і підняв руку – за кроків п'ятдесят темний силует машини з погашеними фарами. Спочатку мені здалось – вона не рухалась, коли б не наростаючий гул і машина не збільшувалась у розмірах: вже тьмяно блищали хромовані буфер, радіатор і кружальця навколо фар, за кермом розпливчасті, примарні обриси водія. Мовчазним привидом вона мчала дорогою і, поки я збагнув, що й до чого, зненацька вихнула праворуч, просто на мене – вдарила сліпучим світлом по очах.
Інстинктивно, відчувши небезпеку, я миттєво відсахнувся назад і зачепився за бордюр тротуару, покотився по ньому аж до мурованого паркану. Тої ж хвилі за півметра від мене з ревом промайнула машина, вдаривши курявою і пругким повітрям, їдким гаром бензину. Вона зіскочила з пішоходу на дорогу й понеслася далі по провулку летючим привидом. Я схопився на ноги й кинувся за нею… Дарма: машина вихопилася, спалахнувши червоними вогнями, на вулицю, зникла за рогом будинку…
«Москвич»! Все трапилося так навально, що я приголомшено стовбичив посеред шляху й нічого не тямив, не вірив у пригоду, яка сталася саме зі мною. Щоб остаточно оговтатись, спустився на лавку під парканом. Навмисний напад чи п'яний водій? Якщо перше, значить, вистежили. Махов попереджав… А я не запам'ятав ніяких прикмет машини. Чому вона не спинилась? Адже, коли б сів до салону, зі мною було б легше розправитись.
Мабуть, злочинець знав, що в мене може бути зброя. І він їхав сам, без напарника позаду. Тоді б – зашморг на шию і мені амба. Аж зморозило… Далебі, я злегковажив пересторогою Гліба.
Хто ж він із тих тридцяти восьми, з якими я зустрічався?
47.
Вранці я з провиною в голосі розповів майору Скоричу про те, що сталося. Критися не мав права. Дмитро Юхимович, вислухавши, спохмурнів і холодно запитав:
– Що ж ти робив на Фрунзе?
– Проводжав… землячку, – і відчув – у мене спалахнули вуха і шугнула кров до обличчя.
– Н-да… – Майор провів долонею по голеній голові. – І вчора ніде не запримітив когось знайомого?
– Жодного обличчя. – Я почувався перед своїм безпосереднім начальником школярем, що не вивчив урок.
– Але ж тебе вислідили, і вже вдруге, – дорікнув Скорич.
Виправдовуватись нічим. Хіба міг когось побачити? Всю увагу зосередив на Ніні. Й злочинець те врахував, навіть мій душевний стан, коли повертався від гуртожитку. Я втратив пильність.
– Уявляєш, що сталося б, якби ти сів у машину? – пронизав мене недоброзичливим поглядом майор. – Ні, досить. – Він ляснув долонею по столу й сказав жорстоко: – Доведеться тебе усунути від цієї справи.
– Дмитре Юхимовичу, то мені й на вулицю не виходити?! – аж скрикнув я. – Підозрювати кожного перехожого?
– Не прикидайся простачком, – присоромив мене Скорич. – Ти знаєш, про що мова. Пощастило з піддоном із цеглою – побережись. По-дурному загинути – не героїзм, а злочин.
Досі майор не розмовляв зі мною так. Я вперше бачив його розгніваним. Почувався гірше нікуди: хотілося провалитися крізь землю. Але найдужче зачепило за живе те, що не вдасться довести справу до кінця. А вже вріс у неї, пройнявся кожним її фактом, подією.
– Дмитре Юхимовичу, даю слово: відсьогодні вечорами сам нікуди, – гаряче запевнив його.
– Ти зробив відповідні висновки? – понуро запитав, наче не чув мого каяття.
– Зробив, – поквапливо визнав, і в мене відлягло на серці: гроза минала.
– Пам'ятаєш акт експертизи на одорологічні проби[14] одягу Белішвілі?
– Запах бензину, ніби він багато годин перебував у гаражі чи в автомобілі, – відповів я.
– О, – майор кивнув. – Втім, свою машину, на мою думку, вони старанно ховають. На вчорашній, коли б сталося зіткнення, неминуче залишилися б сліди. Не ризикнули б. Отже?.. – і виразно глянув на мене.
Вже зі свого кабінету я подзвонив черговому й спитав, чи не було заяви про крадіжку автомобіля «Москвич». Отримав інформацію: недавно надійшла від інженера Кошика Івана Сергійовича, вулиця Південна, будинок 47, квартира 13. Я ще раз переконався, як логічно мислив Скорич. Тепер ми чекали повідомлення, коли знайдеться машина інженера.
Десь через двадцять хвилин нам сповістили: розшукуваним «Москвич» стояв на вулиці Котляревського. На карті вона за два квартали від вулиці Фрунзе, де. гуртожиток Ніни. Натрапив на машину дільничний інспектор. З групою експертів ми поїхали туди. Це був «Москвич» сірого кольору із спущеним переднім колесом. На кермі жодного відбитка пальця, і взагалі в салоні ніяких слідів. Звичайні любителі покататися не вдягають гумових рукавиць!
Я залишився біля машини, дочекався інженера Кошика, поговорив з ним. Потім опитав кількох мешканців найближчих будинків. Вони не чули й не бачили, коли під'їхав «Москвич» і хто сидів у ньому. Власне, я не дуже сподівався на позитивні відповіді. Зробив те задля власного сумління.
По дорозі до відділу мені потрапив на очі гастроном номер шість, у якому колись працював Корч-Роптанов. Відтоді минуло доволі часу, але варто попитати продавщиць, може, згадають свого колишнього вантажника і хто навідувався до нього. Я завернув до гастроному. В підсобному приміщенні, заставленому ящиками, бочками, мішками й коробками, розшукав кімнату-кабінет завідуючого. За столом сиділа білява жінка з гострим лицем і щось писала, підраховувала на рахівниці. Я представився.
– Ви пам'ятаєте вантажника Роптанова?
– Геннадія? Авжеж, – відразу, на великий мій подив, відповіла. – Він працював у нас всього місяць. І тепер часто навідується. Ви знаєте, думала – пропаде хлопець, а взявся за розум: одружився, донька, робота.
– До нього ніхто не приходив з давніх товаришів?
– Не помічала. Признатись, я боялася його. Але за місяць у нас нічого не пропало, навіть пляшки пива.
Задзвонив телефон, і вона з кимось почала розмовляти про доставку продуктів. Я глянув на стіну навпроти, де на дошці оголошень висіли накази по гастроному, графіки відпусток і виходів на роботу, список групи народного контролю. Мою увагу привернуло прізвище Заварової Т.Д. Напевне, сестра рубача м'ясного павільйону. Коли завідуюча поклала трубку, я поцікавився:
– Заварова давно у вас працює?
– Чотири роки.
– Я знаю її брата.
– Брата? – здвигнула плечима. – У неї нема братів.
– А Заваров на ринку?
– То її чоловік, – посміхнулась.
Ех, коли б знаття, якби трохи довше погомоніти із завідуючою, я б дізнався про одну цікаву річ, яка, можливо, щоб копнув глибше, й привела б до злочинців.
У відділі на мене чекало повідомлення: в ательє Будинку побуту «Ювілейний» закрійниці Зацерківній замовниця принесла соболиний комір з інвентарним номером, зазначеним у списку викрадених речей із магазину. Прізвище замовниці – Чугунова Євдокія Макарівна, адреса – вулиця Щорса, 39, кв. 87, працювала маляром на якійсь будові. Ниточка виткнулась. Я сів за телефон, обдзвонив будівельні організації й таки розшукав місце її роботи.
Мерщій поїхав на житловий масив Лиманський, де Чугунова опоряджувала дитячий садок. Вона виявилася смішливою дівчиною, недавньою випускницею профтехучилища. Зодягнута в заплямований фарбами комбінезон, скидалася на дивну пістряву істоту з короткою стрижкою русявого волосся. Посміхаючись, Євдокія розповіла, як тиждень тому забрела до них пристаркувата жінка й слізно просила купити комір, і мовляв, дочка лежить у лікарні, потрібні гроші. Чугунова зібрала потрібну суму у своїх подруг і придбала, тим паче що коштував він на двадцять карбованців дешевше, ніж у магазині.
