Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно TXT) 📗
– Якого вона кольору?
– Сіра, і занавісочки сині з боків і на задньому віконці, – додала.
– Хтось іще сидів у машині?
– Спереду тільки та дівчина за кермом.
Сіра, занавісочки… Принаймні показання Чужик співпадали зі свідченням фрезерувальника Агапова, який, повертаючись вночі додому з роботи, віддалік бачив від'їжджаючу «Волгу» з фіранками.
Я відвідав решту вкладників. Лише одна з них, бабуся, теж бачила Белішвілі на вулиці з дівчиною і як вони сідали в машину. Із незнайомою не поїхав би. Отож він не відчував ніякої небезпеки.
Коли поспішав до відділу на нараду, в мене несподівано майнула думка, а потім виник цікавий, але ризикований задум.
44.
Третій день у місті посилено розшукували чорноволосу дівчину з шоферськими правами. Поки ніяких втішних наслідків. Правда, у нас мигнуло сподівання; відгукнувся міліціонер, якому зустрілася «Волга» з чорноволосою дівчиною за кермом. Він і запам'ятав номер машини, але такої не виявилось на обліку в нашій ДАІ.
Отримали відповідь на запит, де зазначалося: Турам не проходив ні по яких справах, окрім торгівлі мандаринами, які брав у своїх родичів, ще прикуповував і перепродував, звичайно, не по державній ціні. Проте на той час майже у кожному місті на ринку завжди стовбичили за рундуками кілька чорнявих молодиків у плесковатих кашкетах.
Одначе розшук і слідство не припинялися ні на хвилину. Я опитав багатьох мешканців будинку біля кінотеатру «Мир» і вертався у відділ ні з чим у кепському настрої. У фойє мене зупинив черговий.
– Товаришу капітан, там до вас відвідувач.
– Хто?
– Якийсь хлопець.
Я нікого не викликав. Відімкнув кабінет, увійшов, і ніхто не звернувся до мене. Часом не на другому поверсі чекав? Стукіт…
– Заходьте.
Невисокий, присадкуватий, русявий і давно не стрижений хлопець у синій нейлоновій куртці несміливо переминався біля порога, не знаючи куди подіти свої довгі руки. В його зелених, наче вигоріла трава, очах бився якийсь неспокій. І загалом вигляд у нього непривабливий – мов нещодавно виліз із підвалу, де провів немало часу. Він видався мені знайомим. Я напружив пам'ять.
– Давайте ближче, – запросив його і кивнув на стілець.
Хлопець нерішуче ступив.
– Я… я Зубовський, – промимрив ледь чутно.
А й справді – Зуб! На фотокартці, яку розмножили, він охайніший і повніший. Я насилу стримався, щоб не метнутися до дверей і не перекрити йому шлях до втечі.
– Звідки ви взялися? Ми ж вас шукаємо!
– Я здогадувався і сховався: жив у товариша на дачі. – На його лобі виступили краплини поту, й Зубовський витер їх рукавом.
– А чого ховалися?
– Ви ж узяли Бога, а ми з ним… ну, друзі. – Він облизав сухі губи. – Я бачив, як його завели в магазин і вже чув од людей про крадіжку. А потім… – Він замовк, засовався на стільці, встромив руку в кишеню куртки.
– Ну-ну, далі, Вадиме, – підохотив його нетерпляче.
– Ось… – Він витяг руку з кишені й розтулив кулак.
Я не повірив власним очам: на спітнілій долоні лежала золота обручка з ярликом! Оце сюрприз! Зубовський поклав її на стіл.
– Чия вона?
– Не знаю, – шморгнув носом.
– Як не знаєте? – строго запитав, бо Шалапуха й досі божився-клявся, що теж не відав, як до його власної кишені потрапила крадена обручка. – Але ж ви принесли її!
– Я, – похнюплено погодився Вадим. – Знайшов…
– У своїй кишені, – єхидно додав я.
– Ет, я ж казав собі – не повірять! – у відчаї махнув рукою.
– Стривайте, не гарячкуйте, – охолодив його. – Як усе трапилось?
– Ну, побачив Бога й міліцію, злякався, хотів закурити, а в кишені воно… Я забіг додому, взяв шамовки – і на дачу.
– А зараз додому не заходили?
– Ні, прямо до вас. Я вас запам'ятав.
Тепер починав йому вірити, оскільки Зубовський не знав про знайдену у їхньому сараї заточку. Невже остаточно стверджувалися наші припущення, що Бога і Зуба навмисне вплутали у цю справу, підступно підкинувши речові докази? А схоже.
– Де ви того ранку зустрілися з Богданом?
– Біля м'ясного павільйону.
А Шалапуха заперечував. Чому?
– До вас ніхто не підходив?
– Не пам'ятаю. Я тоді після… хотілося похмелитись…
Показав йому фото з Корча-Роптанова.
– Ви знайомі з ним?
– Ні.
– Де ви були з Богданом увечері, коли обікрали магазин?
– В парку. Ми добряче залимонили й заснули на лавці за естрадою. Прокинулися вночі.
– Слухайте, Вадиме, а чого ви прийшли до нас? – свідомо задав наївне запитання.
– Як чого? – витріщився на мене. – Та ж не винен! Чого мені ховатися, як вовкові?!
Зубовський щиро обурився моєму нерозумінню. Мені хотілося йому вірити. Але якої він заспіває, коли дізнається про заточку? Я подзвонив Махову, сказав чекати «гостей». Ото незабаром здивується Гліб! Зібрав папери й поклав у сейф. За мною стурбовано стежив Зубовський. Віддав йому обручку.
– Сховайте і ходімо.
– Куди? В кепезе? – підупало запитав тремтячим голосом.
– Не беріть дурного в голову, – заспокоїв його. – В прокуратуру до слідчого. І ви ж не винні.
Вадим поплівся за мною. Признатись, я потерпав, коли б на вулиці мій свідок не дременув. Однак Зубовський з приреченим виглядом старечо човгав поруч. На нього, занехаяного, у пом'ятому одязі, озиралися перехожі. Але хлопець не бачив тих поглядів, звісивши скуйовджену голову на груди. А все ж він молодчина – наважився об'явитись. Справжній учасник крадіжки, навіть щоб збити нас із пантелику, не прийшов би: надто великий ризик. Я досі не зустрічав охочих сісти на лаву підсудних. І Зуб на такого не схожий.
45.
Я відчинив двері до кабінету Махова. Вадим загаявся – забракло рішучості переступити поріг.
– Давай, давай сміливіше, – бадьоро сказав йому.
Зубовський щось буркнув – чи привітався, чи просто вирвався з його горла якийсь звук – і спинився посеред кімнати. Махов з цікавістю дивився на нього, постукуючи пальцями по столі.
– Це – Зубовський, – мовив я, стримуючи усміх.
– Зубовський?! – Гліб теж, як і я нещодавно, здивовано звів брови. – Знайшли, голубчика.
– Ні, сам прийшов до нас, – заперечив.
– Сам? – Слідчий недовірливо зміряв хлопця з ніг до голови. – Це вже добре. І з чим прийшов?
Вадим глянув на мене, ніби питав дозволу на відповідь, і я кивнув головою. Він поклав перед Маховим обручку.
– І у вас? – несамохіть вихопилось у слідчого.
Я нахилився до Гліба й прошепотів:
– Додому він не заходив.
– Ну, Вадиме, розкажіть усе по порядку, – запропонував йому Махов, старанно приховуючи радісні нотки в голосі.
Зубовський майже дослівно розповів йому те, що й мені. Слідчий промовисто зиркав на мене. Я його розумів: Гліб думав про непевний слід, який нам підсунули злочинці. Тепер треба конче переконатись у правильності нашого припущення. Махов видобув заточку з целофанової торбинки. Вадим з інтересом дивився на неї.
– Впізнаєте? – запитав слідчий.
– Вперше бачу, – звів брови Зубовський. – Поржавіла…
– Це кров, – сказав Гліб. – Експертиза довела, що нею поранено людину в сараї біля пограбованого магазину. А знайшли її… – зробив паузу. Зубовський очікувально дивився на Махова, і він продовжив: – Знайшли у вашому хліві. Ось який факт.
– У… у мене? – Хлопець зблід. – В хліві? – З острахом втупився у заточку, вражено прошепотів: – Хто ж її підкинув? Щоб на мене… ніби я…
– Не вірите? – Слідчий подав йому аркуш: – Прочитайте. Постанова про вилучення, поняті…
Зубовський хапливо пробіг очима, відкинувся на спинку стільця й скреготнув зубами.
– Ух, гади… Таке діло почепити мені… Хто?
– Коли б не швендяли базаром, не почепили б, – зауважив я.
Махов вручив йому листки паперу й ручку.
– Напишіть про все і нічого не забудьте, – сказав. – В кінці коридора тридцять перша кімната. Там ніхто не заважатиме.
– А потім? – витяглось лице у хлопця.
