Твердиня - Кидрук Максим Иванович (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
27 липня друзі пройшли пішки майже двадцять кілометрів, підняв¬шися з 3360 до 3765 метрів над рівнем моря, відвідавши, крім Сакса- .йуамана, ще три «інкські» фортеці, частину з яких Левко і Семен ба¬чили на фотографіях Гуннара Іверса: К’єнко (центр поклоніння богам родючості), Пука Пукара (військовий пост, який одночасно правив за склад провіанту) і Тамбомачай (купальні для інкської знаті).
Вони поверталися назад до Куско вже у темряві.
XXVI
27 липня 201В ронц. 19:48 [UТС-5] Хостел «Samay Wasi Youth»
—АйкМітчелл, — простягнув долоню високий двадцятирічний хлоп¬чина з гострим підборіддям і відстовбурченими вухами.
—Грем Келлі. — Мулат потиснув руку. — Ти звідки?
—Броктон1, Массачусетс.
—Чикаго, — випереджаючи запитання, повідомив Грем.
; — Круто, — кивнув Айк.
У загальній залі було галасливо, і це не дозволяло розслабитись.
ІІіч видалась холодною, кусюче крижане повітря погнало народ з від¬критої тераси до кімнат відпочинку на першому поверсі хостела.
Левко, підібгавши ноги, тонув у зручному кріслі, проте почувався некомфортно. По-перше, він ущент вимотався. Тривале лазіння по руїнах, розріджена атмосфера, передозування інформацією вицідили
1 Броктон — місто у штаті Массачусетс на північному сході США, 94 тис. жителів (2010). Є батьківщиною відомого боксера важковаговика Рокі Марчіано.
всі сили. Не було снаги підняти чашку з чаєм. А по-друге... Перед Лев- ковим кріслом стояв продовгуватий стіл, що займав майже половину І зали; його обліпили вихідці з Північної Америки: канадці й американ¬ці. Які всі, вони пили чай з листя коки, ділилися враженнями, голос¬но сміялися. Серед них були Ґрем і Сатомі. Ґрем — зрозуміло, він американець, цебто «свій», а Сатомі була милою, вічно усміхненою І японкою, яку радо зустрічали в будь-якій компанії.
Левко сидів відособлено.
—Це моя дівчина, Меґан. — Айк представив Ґрему худюще плос- І когруде дівчисько із задерикуватими чорними очима, а потім по черзі показав на хлопців, що сиділи далі вздовж стола: — А це мої друзяки І Ленс та Едді. — На вигляд нікому з них не було більше двадцяти.
—Здоров, чуваки! — підняв руку мулат.
Хлопці відповіли на вітання і повитягали голови, всім своїм вигля¬дом показуючи, що чекають, коли їх новий знайомий представить су- І путницю.
—Це моя подруга Сатомі. Зі мною ще Лео. — Ґрем недбало тиць- І нув рукою за спину; потім розвернувся, намацав поглядом Яна у суміж¬ній залі і нерозбірливо доказав: — Ян і... і Сем, який уже хропе нагорі.
—Привіт, Сатомі! — гуртом привітались Ленс та Едді. Українця і чеха не удостоїли й поглядом.
—Привіт, хлопці! — з потішним акцентом відповіла японка.
Левко сидів відразу за ними, водив пальцем по прохололій чашці І
і скреготів зубами. Хлопцю кортіло підсісти, вклинитись у компанію (це виглядало б нормально у молодіжному хостелі), але він почав І комплексувати: через зовнішній вигляд, через інше почуття гумору, через слов’янський акцент і т. д. і т. п.
У сусідній кімнаті, що була продовженням загальної зали, було трохи вільніше. Кілька бекпекерів дивилися другосортний бойовик початку дев’яностих, вибравши фільм з колекції старих УНБ-відеокасет, доступ- ниху хостелі; якась дівчина, обіпершись на диван, напівлежала на підло¬зі і з навушниками у вухах читала «Мізері» Стівена Кінга (потерте видан¬ня у м’якій палітурці); неподалік двоє дівчат (також на підлозі) грали у настільну гру, яку дістали з шафи на рецепції; а з іншого боку кімнати, попід сходами, що піднімались на другий поверх, троє хлопців приклеїли¬ся до комп’ютерів з архаїчними коробкоподібними моніторами. Один з цих трьох.— Ян Фідлер — писав листи додому. Сьоми не було. Поскаржив¬шись на втому, він піднявся до спільної спальні і, мабуть, спав.
—Чим займаєшся? — поцікавився ҐремуАйка.
Левко несамохіть слухав розмову.
Айк кілька разів знизав плечима. — Та нічим. Звалив з дому, подорожую. Мій старий після школи мадумав запроторити мене до MIT1, навіть за перший курс заплатив, але воно мені... — Хлопець витиснув криву усмішку і розвів руками. — Знаєш, мені той диплом треба, як друга дірка в задниці. То я й подав¬ся світами. Вже півроку дома не був. — Ти не схотів до MIT? — Грем здивувався. Для багатьох ровес-ників Айка
MIT
був недосяжною мрією.
— Предки мають власну фармацевтичну компанію. Зараз справи недуже, особливо через тиск з боку «Пфайзера»2, але старий все од¬но впирається, не хоче продавати. Для нього то справа всього життя, шариш? — Айк сьорбнув чаю. — Але я думаю, що то лиш питання часу. Старому вже довелося продати їм кілька патентів, і’ — Патентів на що?
— На ліки. «Bextra». Чув таке?
— Це популярне знеболювальне. Словом, «Пфайзер» так чи інак-ше дотисне старого, і він продасть компанію. Грошей має вистачити до кінця життя. На біса мені вчитися?
—Розумію... — протягнув Грем. — А зараз із бабками як?
— Надсилають. — Айк самовдоволено хмикнув. — Куди вони ді-нуться? Це ж предки.
Левко заскреготів зубами сильніше.
—Щастить тобі, — зморщив лоба мулат.
—А в тебе що?
—Схожа історія. Батько працював у консалтинговій фірмі, коли шільнявся, отримав пакет акцій як бонус. Це, звісно, не власна ком¬панія, але на життя вистачає.
—Геморою менше, — вставив ремарку Айк.
—Стопудово. Коротше, мене запроторили в Королівський техно¬логічний інституту Швеції.
—А, чув про такий. То ти живеш у Стокгольмі?
1 MIT (читається «ем-ай-ті», англ. Massachusetts Institute of Technology) — Mac- еачусетський технологічний інститут, приватний університет і дослідницький центр, розташований у Кембріджі ( штат Массачусетс, США), один із найвідоміших і най¬більш престижних навчальних закладів світу. 77 випускників MIT є лауреатами Но¬белівської премії, це рекордний показник. Рік навчання в MIT коштує 57 тисяч до¬ларів, включаючи проживання.
2.Pfizer» — одна з найбільших фармацевтичних компаній світу зі штаб-квартирою в І Іью-Иорку. Мас ліцензією на випуск багатьох популярних препаратів, зокре¬ма «Ліпітор» (для зниження холестерину в крові) та «Віагра».
Ні.
—Живу. Правда, на другому курсі я кинув університет.
—I? — очікувально вигнув брову Айк.
Тепер уже Грем розвів руками.
—І грошей мені більше не дають, — зітхнув.
—За що ж ти живеш? — здивувалася Меган.
—Викладаю англійську.
Дівчина хіхікнула:
—Добре бути американцем.
—А шведки як? Класні? — нібито ховаючись від Меґан, підморг¬нув Айк.
—Я все чую! — Вона вліпила хлопцю потиличника.
Айк втиснув шию і засміявся.
—Божественні! — прицмокнув Ґрем (Едді та Ленс затикали). — Але японки кращі. — Мулат покосився на Сатомі.
Сатомі зашарілася.
—Де Нейт? — нараз стрепенувся Ленс, окинувши поглядом залу.
—Мабуть, пішов у місто, — кинув Едді. — Як завжди по пійло.
—О-о-ох, — простогнала Сатомі, — як він може пити на такій висоті?
Меґан з Айком перезирнулися.
—Ну, ми третій день у Куско, — зауважив хлопець. — Адаптува¬лись.
—І ти не знаєш Нейта, — прищурившись, доказала чорноока аме¬риканка. — Він, якщо не увіллє в себе чогось, що горить, робиться скаженим.
—1 Він завжди скажений, — пробасив з-за ЇЇ спини Ленс.
Решта відповіли одностайним реготом.
Левку шалено хотілося спати, але він не йшов, похнюплено спосте¬рігаючи, як Ґрем і Сатомі розважаються, влившись у нову компанію.
Впадало в очі, що, незважаючи на тісноту, люди за столом розділи¬лись на два гурти. До першого входили Айк і його приятелі — вісімна¬дцяти-двадцяти річ ні янґстери1, ще вчора шмаркаті тинейджери, для багатьох з яких подорож у Перу стала першим вильотом за межі Спо¬лучених Штатів. Другий складався з більш зрілих хлопців та дівчат ві¬ком від двадцяти восьми до тридцяти двох років. Ззовні значні відмін¬ності не проступали, і перші й другі були підтягнутими, засмаглими, хлопці — з відпущеними бородами. Розбіжності пробивались у де¬талях: старша група мала дорожчі, хоч і не найновіші смартфони
