Твердиня - Кидрук Максим Иванович (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
XX
Сьома подзвонив Янові з таксі:
— Ідеш?
У динаміку чулося натужне дихання чеха, яке зрідка затирав шум машин.
— їду.
— Де ти?
— Проминув Стадіон2. Кажи бігом, що хочеш.
— Я придумав, що треба зробити, коли приїдеш до Грема. — Во¬дій автомобіля, неначе знущаючись, їхав немислимо повільно, насо-лоджуючись кожним вивертом дороги.
-Ну?
— Якщо часу, щоб усе пояснити, буде мало, тобто якщо Лео бук- иально дихатиме тобі в спину... — І Семен коротко виклав суть задумки. Тонко вискнули велосипедні гальма.
—Ти здурів! — обурливо закричав Ян Фідлер. — Я не згоден! Це (Оочення!
—Яне, треба, — стисло аргументував росіянин.
—Йди геть, Сьомо, я на таке не підписувався! — Коли потік по- иітря, що огинав тіло підчас їзди, припинився, на лобі, шиї, спині й ру¬ках чеха рясно висипали краплі поту.
—Чувак, ніхто не дізнається, все лишиться між нами, і колись ми ґіудемо сміятися, згадуючи цю витівку. Для нас головне, щоб Лео до инльоту в Перу не здогадався про шури-мури між Ґремом і Сатомі.
—До вильоту ще чотири місяці! — не вгавав Ян. — І весь цей час усі думатимуть, що я...
L — Ну хто всі? Хто всі, Яне? — Сьома заметляв руками так, що во- ЛІі’і став підозріло коситись на нього. — Думатиме один Лео, решта Оудуть в курсі справи, в ,— А раптом Левко комусь розкаже?
1. Centralen — центральний транспортний вузол Стокгольма, в якому сходяться псі гілки метро (триповерхове підземелля), лінії pendeltag’iB, автобусні маршру¬ти і міжміські потяги.
2. Метро «Стадіон» знаходиться за три станції від «Бергшамра».
—Не розкаже, Яне, я про це подбаю! Я їду в Бергшамру на таксі, перестріну Лео по дорозі назад і поговорю з ним. Не дрейф.
—Я не знаю, чувак, це якось... дивно.
—Так ти хочеш поїхати в Перу чи ні?
—Хочу, але...
—То не гай часу. Що більше ти стоїш і мнешся, то більша ймовір¬ність, що доведеться застосовувати мій план.
—Добре, — неохоче згодився чех і закрутив педалі.
Сьома нахилився до водія машини:
—Шановний, якби я хотів помилуватися краєвидами вечірнього Стокгольма, то поїхав би на громадському транспорті...
ХХІ
8 квітня 2012 ронц. 21:30 [UTC+1]
Станція метро «Берґшамра»
Коли Левко вийшов зі станції на вулицю, заднє колесо Янового вело¬сипеда зникло за рогом найближчого будинку, а чорний «Mercedes Е class» з жовтими шашками таксі на даху і Семеном на задньому си¬дінні підкотив до станції з іншого боку. Сьома помітив українця і ве¬лів водію спинитися. Шофер, збагнувши, що вони когось вистежують, сильно занервував.
Почекавши, поки Левко віддалиться, Семен розрахувався і вийшов з машини.
В цей момент усе йшло за планом. Ян випереджав українця на ці¬лих чотири хвилини і мав достатньо часу, щоб переконати Ґрема й ви¬вести Сатомі без використання скаженої ідеї росіянина. Якби Сьома просто тюпав назирці за Левком, усе згідно з планом і скінчилося б. Але Сьомі було недостатньо просто спостерігати, він хотів контро¬лювати ситуацію, а тому, дивлячись, як віддаляється українець, діс¬тав мобілку і подзвонив Янові. Ян, подумавши, що Лео його випере¬див і поспішати нікуди не треба, потягнувся за телефоном, на миті, втратив концентрацію, наїхав на бордюр і загримів з велосипеда, ка¬пітально проїхавшись писком по асфальту.
Перевернувшись на спину, відчуваючи, як шкіру обліплює потом і як пульсує жаром подерта щока, Ян Фідлер натиснув кнопку «При¬йняти виклик»..
Сьома очікував почути що завгодно, але тільки не те, що долинуло з трубки.
—A-а... а-а... е-ех... — стогнав чех. Семенова уява мигцем вималювала картинку: Грем, почувши від Яна Семенову ідею, з розмаху валить чехові в гарбуз, не дивлячись на різницю у віці і наукові заслуги Фідлера. — Це... е... це янкі так сприйняв мою пропозицію? — кволим го¬лосом спитав Сьома.
— Ні... а-а... хай тобі! — крякав Ян. — Я впав з велосипеда.
І «Тільки не це! Краще б уже Ґрем бив морду!»
. —Дети?!
—Метрів за триста від Ґремового будинку.
— Лео за квартал від тебе!! — прокричав Семен. — Звідки ти знаєш?
—Я суну за ним. Давай, Яне, давай, підіймайся, між вами дві хви¬лини ходу, якщо Лео побачить тебе, нашій справі кінець! — Хапнув¬ши повітря, росіянин додав: — І не випускай звідти Сатомі! Він не по¬винен її бачити!
Ян Фідлер, крекчучи й подумки поливаючи росіянина добірною чеською лайкою, став на ноги. Підняв велосипед і пошкутильгав до входу в дев’ятиповерховий будинок, у якому Ґрем знімав квартиру.
Обліплений листям чорний «Porsche Cayman» глипав на нього округлими фарами.
Залишивши велосипед біля під’їзду, чех підійшов до ліфта. На циф¬ровому індикаторі праворуч від кнопки світилася цифра 9 — ліфт сто¬яв на найвищому поверсі. Чекати, поки він спуститься вниз, було ри¬зиковано, Лео міг нагрянути кожної секунди, тому Ян, зціпивши зуби, гайнув на восьмий поверх сходами.
Коли чех зупинився перед квартирою № 31, піт юшив з нього струмками, а подряпане лице пашіло жаром.
XXII
...Поки ліфт спускався з дев’ятого поверху, Левко прокручував у го¬лові варіанти того, що говоритиме Ґрему.
«Янкі, коротше, нам треба поговорити... Ні не так... — Від напру¬ження Левко зіпрів, а вилиці набухли. — Краще отак: слухай, бадді, останнім часом ти підозріло близько трешся біля моєї дівчини... але во¬ни мені не дівчина, і «бадді» казати не треба, а то він подумає, що я йо-
іо копіюю... Треба простіше, типу... Чувак, оскільки ми взяли тебе в свою компанію і вирушаємо разом у нелегку подорож... Чорт! Знову не те...»
Ліфт опустився, стулки роз’їхалися. Хлопець заскочив до кабіни.
«Біс із ним! На ходу щось вигадаю».
Перед дверима № 31 Левко затримався, збираючись із думками, а тоді, двічі легенько постукавши, зайшов досередини, Грем, як і біль¬шість його Сусідів, дверей не зачиняв.
Ґреме, це я, Лео! –
Тиша.
Як ти, янкі?
Американець знімав двокімнатну квартиру, що складалася з неве¬ликого передпокою, що плавно переходив у кухню, і однієї великої кім¬нати, котра слугувала одночасно спальнею й залою.
Зі спальні долинули підозрілі шерехи і поспішливий шепіт.
—Ґреме? — Серце у Левка підскочило. Ось чому Семен не пус¬кав його! Ґрем зараз із Сатомі, вони просто в цей момент кохаються в ліжку, забувши зачинити двері, а він... Ноги самі несли хлопця до проходу в спальню.
Діставшись хідника, Левко по-папужому верескнув і відсахнувся.
« Розтуди мою маму, — прошепотів він, відчуваючи, як до горла підкочує нудота.
На ліжку, просто супроти українця, прикриваючи наготу однією ковдрою, пліч-о-пліч сиділи Ян і Ґрем. Ґрем був лихий, аж страшно дивитися — з очей хіба що іскри не сипалися. Він виглядав так, наче щойно дізнався, що хтось проколов усі чотири шини в його «РоГБсИе». Ян був спітнілий, наче щойно зліз Із велосипедного тренажера, а на щоці виднілися чотири паралельні червоні подряпини.
Перед л іжком валявся одяг. Яна і Ґрема.
Ви... — витиснув Левко. *— Як це? — І все. Відібрало мову.
Ґрем ковтнув слину,-облизав губи і забубонів:
—Лео... Лео... чувак... ти не... це не... не те, що ти... ти не дивись... ми... ні-ні...
—О, так, млосно сказав чех, обнявши спітнілою рукою Янові плечі. І посміхнувся.
Українець відчув у горлі прогірклий присмак блювотиння. Від по¬трясіння в голові все перемішалося, і він не знав, як далі поводитися, що казати.
(У цей час Сатомі, закутавшися рушником, давилася від сміху у ван¬ній, двері до якої були зїа спиною хлопця.)
—Вибачте, зрештою пролепетав Левко і вилетів геть із квар¬тири.
На вулиці він притулився до стіни будинку, щоб осмислити поба¬чене, і зразу помітив Семена. Росіянин стояв за кілька кроків від під’їду і перелякано витріщайся на Левка.
Сьомо, що ти тут робиш?
Я поїхав за тобою. Хотів тобі сказати... розповісти все... про них...;—• Ти знав? — Українець обхопив голову руками. Ж* Як давно? і — Та недавно. Практично вчора дізнався. — Вдивляючись в об- рийчя приятеля, Сьома силкувався розібратись, про кого, чорт заби¬рай, вони зараз говорять: про Ґрема й Сатомі чи про Грема і Я на?
