Перше Правило Чарівника - Гудкайнд Террі (бесплатные серии книг TXT) 📗
Келен відсахнулася, боляче ударившись об стовбур дерева.
— Ні… Ша… прошу тебе… не треба, — благала вона, і очі її наповнилися сльозами. Келен кусала руки, щоб не закричати.
Ша наблизилася до неї.
— Будь ласка, Мати-сповідниця. Мені так боляче і самотньо! Я відірвана від усього, що мені дороге. Це терзає мене. Я йду. Будь ласка, скористайся своєю могутністю. Доторкнися до мене і дай мені захлинутися в агонії. Дозволь мені скуштувати солодощів любові в останню хвилину. Я віддала життя, щоб тобі допомогти. Я ніколи ні про що тебе не просила. Будь ласка, Келен.
Вогник став тьмяніти. Келен схлипувала, затискаючи собі рот лівою рукою. Нарешті вона витягнула вперед праву руку і тремтячими пальцями торкнулася Мерехтливої.
Беззвучний грім струсонув сосну, і на землю дощем посипалися сухі голки. Тьмяне срібне сяйво, що виходить від Ша, стало розгоратися і змінило колір на рожевий.
— Дякую тобі, Келен, — прошепотіла Ша слабіючим голосом. — Прощай, моя любов.
Жива іскорка світла потьмяніла і згасла.
Відчувши знайомий беззвучний грім, Річард ще трохи походив по лісі, а потім повернувся в курінь. Келен сиділа, обхопивши руками коліна, і дивилася на вогонь.
— А де Ша? — Запитав Річард.
— Вона пішла, — байдуже відповіла Келен.
Річард розуміюче кивнув, взяв її за руку і, підвівши до трав'яної підстилки, поклав спати. Він вкрив її ковдрою, а зверху накидав ще сіна, щоб не дати їй замерзнути. Потім і сам приліг поряд, з головою зарившись в сіно. Келен посунулася і міцно пригорнулася до нього спиною, немов дитина, яка шукає у батьків захисту від біди, що насувається. Річард теж відчував, як щось смертоносне невблаганно наближається до них обох.
Келен миттєво провалилася в сон. Річард мав би замерзнути, але йому чомусь було тепло. Кров болісно пульсувала в ужаленій лозою руці. Він потягнувся і поринув у роздуми про таємничий беззвучний грім і про те, що його нова знайома зможе підпорядкувати своїй волі самого Великого Чарівника. Він було злякався цієї думки, але так і не встиг додумати до кінця. Його зморив сон.
6
На наступний день, коли час вже наближалося до полудня, Річард зрозумів, що укус лози не проходить для нього безслідно: їжа викликала огиду, лихоманило. Йому то ставало нестерпно жарко, і мокрий від поту одяг прилипав до тіла, то він починав тремтіти від холоду. Річард відчував слабкість, в голові шуміло, раз у раз підкочувалися напади нудоти. Він зрозумів, що не в змозі впоратися з хворобою. Залишалося одне — просити допомоги у Зедда. Вони були вже близько, і Річард вирішив нічого не говорити Келен про свій стан. Уві сні його мучили кошмари, а чим вони були викликані — Лихоманкою або почутим напередодні, — він не знав. Найбільше його тривожили слова Ша: «Шукай відповідь або загинеш».
Сіре осіннє небо похмуро і непривітно нависало над дорогою. Сонце вже не гріло, і його тьмяне холодне світло віщувало наступ зими. Стежку, по якій рухалися Келен і Річард, тісно обступали високі дерева, які захищали їх від холодного пронизливого вітру. Дерева шуміли в височині, наповнюючи повітря ароматом смолистої ялиці, немов у святилищі. Внизу, на стежці, було тихо і безвітряно, холодний подих зими майже не відчувався. Подорожні перейшли маленький дзюркотливий струмочок біля бобрової загати і опинилися на галявині, зарослій пізніми квітами. Вся земля була встелена, як килимом, їх жовтими і блідо-блакитними пелюстками, особливо багато їх було в улоговинках. Запізнілі квіти піднімали тендітні бліді пелюстки до тьмяного осіннього сонця ніби в надії знайти хоч трохи тепла. Келен зупинилася і в задумі зірвала декілька квіток, потім знайшла шматок старої кори у вигляді ковша з поглибленням посередині і поставила туди квіти, як у вазу. Річард подумав, що Келен, напевно, вже встигла зголодніти, і пішов шукати яблуню, яка, як йому пригадувалося, росла десь поблизу від цього місця. Поки Келен займалася квітами, Річард встиг набрати в заплічний мішок трохи яблук. «Коли йдеш побачити Зедда, завжди непогано захопити з собою їжі», — подумав він.
Закінчивши збирати яблука, він притулився до дерева і став з інтересом спостерігати за Келен, гадаючи, що ж вона робить. Келен продовжувала неквапливо розставляти і поправляти квіти, часом критично оглядаючи результати роботи. Потім, мабуть, вважаючи, що приготування закінчені, пішла до загати, підняла поділ сукні, встала на коліна біля води і обережно спустила на воду деревинку, прикрашену квітами. Зробивши це, Келен села навпочіпки і склала руки на колінах, спостерігаючи, як маленький човник з квітами повільно рухається в спокійній воді загати. Посидівши так деякий час в глибокій задумі, вона обернулася і помітила Річарда, який, притулившись до стовбура дерева, з цікавістю спостерігав цю сцену. Келен встала з колін і не поспішаючи підійшла до одного.
— Я принесла підношення душам наших матерів, — пояснила вона. — Це прохання про захист і допомогу в наших пошуках Чарівника. — Келен підняла очі, і на обличчі її промайнуло занепокоєння. — Щось трапилося, Річард?
Він мовчки простягнув їй яблуко.
— Нічого. Ось, з'їж.
Келен вдарила юнака по руці і в наступну мить вчепилася йому в горло. В її зелених очах запалала нестримна лють.
— Навіщо ти це зробив?
Річард заціпенів. Він нічого не розумів, в думках панував сумбур. Щось підказувало йому: зараз краще не ворушитися. Він несміливо спробував знайти пояснення того, що відбувається:
— Ти не любиш яблука? Пробач, я пошукаю що-небудь інше.
Лють в її очах змінилася сумнівом.
— Як ти їх назвав?
— Яблука, — боячись ворухнутися, здавлено промовив Річард. — Хіба ти не знаєш, що таке яблука? Чесне слово, це дуже смачно. А ти що подумала?
Дівчина злегка послабила хватку на горлі Річарда, але не поспішала відпустити його.
— І ти їсиш ці… яблука?
Річард зберігав нерухомість.
— Так, все життя.
Гнів Келен поступився місцем збентеженню. Вона опустила руки.
— Прости, Річард, я ж не знала, що ви їх їсте. У нас в Серединних Землях будь-який червоний фрукт смертельно отруйний, і я подумала, що ти збираєшся отруїти мене.
Річард нарешті дозволив собі розслабитися і з полегшенням розреготався. Келен стримано приєдналася, але щирих веселощів в її сміху не прозвучало. Вона ще не зовсім охолола і все ще була насторожі. Тоді Річард, щоб заспокоїти її, надкусив один плід, з'їв шматочок, а потім простягнув яблуко дівчині. Вона взяла, але ще з хвилину крутила його в руках і підозріло принюхувалася, перш ніж зважилася піднести до рота.
— Ум-м, і правда, смачно, — пробурмотіла Келен, набивши повний рот. Потім в задумі доклала долоню на чоло Річарда. — Ну, так я і знала. Ти ж весь гориш!
— Знаю, але поки ми не доберемося до Зедда, зробити все одно нічого не можна. До речі, ми вже майже прийшли, тут зовсім недалеко.
І вони рушили далі по стежці, і незабаром показався присадкуватий будинок Зедда. До покритого дерном даху була притулена дошка, спеціально призначена для старої кішки господаря, яка все ще легко забиралася на дах, але зістрибувати на землю вже боялася. На вікні висіли білі мереживні фіранки, а із зовнішнього боку будинок оточували акуратно прибиті ящики з квітами. Квіти вже померкли, прибиті осінніми заморозками. Уздовж усього фасаду тягнулася відкрита літня веранда. Свіжопофарбовані блакитні двері виглядала на тлі старих, потемнілих від часу і негоди рублених стін, як латка з яскравої тканини, поставлена на старе плаття. Якщо б не двері, будиночок зовсім загубився б в навколишніх заростях.
«Причинне» крісло Зедда пустувало. «Причинним» воно називалося тому, що Зедд звик віддаватися в ньому роздумам. Зазвичай він сидів і думав до тих пір, поки не докопувався до прихованої основи якогось явища, що викликало його цікавість і займало думки нез'ясованістю і загадковістю. Одного разу він просидів в ньому, не встаючи, майже три доби в спробі знайти розумну відповідь на запитання, чому люди споконвіку невпинно сперечаються, скільки в небі зірок. Здавалося б, про що тут сперечатися? Його самого це ніколи не хвилювало. Зедд вважав саму постановку питання тривіальною і дивувався одному: вибору теми безперервних дискусій. На третій день роздумів Зедд встав і оголосив рішення. На його думку, вся справа в тому, що питання належить до числа тих, по яких будь-хто може висловити свою окрему думку, не боячись виявитися неправим. Адже вірну відповідь дізнатися неможливо і, отже, дурні можуть не побоюватися, що їх точку зору спростують і виставлять їх дурнями, якими вони, безумовно, і є, раз прагнуть продемонструвати глибину знань в даній області. Сформулювавши рішення, Зедд встав з крісла, увійшов у будинок і з почуттям виконаного обов'язку взявся за обід. Щоб відновити сили, віддані тяжкому розумовому процесу, знадобилося 3:00 самозабутнього поглинання їжі.
