Перше Правило Чарівника - Гудкайнд Террі (бесплатные серии книг TXT) 📗
Скарлет змахнула крилами, і Річард міцно вхопився за гребені на її спині. Дракониха плавно набрала висоту, прямуючи до безшумно пливучих по небу білих хмар. Її червона луската шия, пряма, як стріла, гордо витягнулася вгору. Річард невідривно дивився на друзів до тих пір, поки вони остаточно не зникли з поля зору. Ним опанував безвихідний відчай. Невже він більше ніколи не побачить, як посміхається Келен?
— Куди тепер? — Не обертаючись, запитала Скарлет.
— Треба розшукати Майкла, мого брата. Він очолює військо, десь близько тисячі чоловік. Вони повинні бути недалеко від нас, десь в Ранг-Шада. Сподіваюся, таке збіговисько народу буде легко помітити.
— Вони не зможуть зрозуміти, що ми говоримо. Напевно, закляття Дарка Рала якимось чином перейшло і на мене. Але я-то бачу все, як воно є насправді. Так, я завжди знала, що нас, червоних драконів, не так просто обдурити. Що стосується армії… Твої, з дозволу сказати, друзі вже намагалися з тобою розправитися. Ну добре, з ними ми розібралися… Послухай, Річард, я, звичайно, належу до стародавнього і шанованого роду червоних драконів, але це ще не означає, що я зможу захистити тебе від цілого війська!
— Я зобов'язаний спробувати. Не турбуйся, Скарлет, я щось придумаю. Ми з Майклом — рідні брати, і я знайду спосіб змусити його побачити правду. Він веде сюди військо для того, щоб мені допомогти. І я дійсно відчайдушно потребую його допомоги.
Тисячну армію, напевно, буде розгледіти простіше, ніж трьох одиноких подорожніх. Скарлет летіла високо, і погляду Шукача відкривалися нескінченні, безкраї простори. Дракониха плавно ковзала між величезними ватяними хмарами. Річард і не уявляв собі, які вони великі, ці хмари. А коли хмари підпливали одне до іншого і збиралися разом, Річарду починало здаватися, що він потрапив в дивну казкову країну, країну білих гір і долин. Іноді Скарлет випадково зачіпала на льоту нависаючу над нею м'яку вологу губку, і тоді її голова, шия і кінчики крил зникали в густому молочному киселі. У порівнянні з хмарами навіть грізна дракониха здавалася зовсім маленькою і беззахисною.
Вони вже кілька годин летіли в бік Ранг-Шада, а війська все не було видно. Річард цілком освоївся з новим для себе способом пересування і перестав щоразу хапатися за гребені на спині драконихи. Він мирно сперся ліктями на два таких гребеня і дозволив собі розслабитися.
Весь цей час Річард розмірковував над тим, як переконати Майкла в тому, що перед ним ніякий не Даркен Рал, а його рідний брат. Шкатулка повинна бути у Майкла. Зедд, напевно, заховав її від Рала за допомогою магії і передав під захист армії. Так що Річард просто зобов'язаний знайти спосіб показати Майклу, хто він. Як тільки шкатулка виявиться у нього в руках, він полетить зі Скарлет в її печеру. Дракониха сама говорила, що туди ніякому Даркену Ралу повік не добратися.
А потім він зі спокійною душею повернеться до Келен, щоб захистити її від людей Рала. Як знати, може бути, йому навіть вдасться умовити Скарлет перенести в печеру і Келен. Тоді він буде за неї спокійний.
Через три з половиною дні Рал загине. Після цього вони будуть в безпеці. Назавжди. Потім він повернеться в Вестланд, і з магією буде покінчено. Але і з Келен теж… І він більше ніколи не побачить її. Від цієї думки у Річарда болісно стислося серце.
День хилився до вечора. Скарлет перша помітила військо: з висоти вона бачила краще, ніж Річард. Шукач довго дивився на дорогу, перш ніж йому нарешті вдалося розгледіти велику хмару пилу. Лише після цього він побачив маршируючу колону.
— Ну і що ти надумав? У тебе є план? — Запитала дракониха, повернувши голову.
— Скажи, будь ласка, Скарлет, тобі вдасться приземлитися перед ними так, щоб нас ніхто не помітив?
Жовтий очей похмуро покосився на нього.
— Не забувай, що ти маєш справу зі справжнім червоним драконом. Я можу приземлитися і посеред війська. І якщо я побажаю, мене не помітить жоден воїн. Говори, де тебе висадити?
— Я не хочу, щоб вони мене бачили. Я повинен поговорити з братом наодинці, без свідків. Необхідно уникнути метушні. — Річард на мить задумався. — Давай-но сядемо попереду них, в декількох годинах ходу. Коли вони сюди підійдуть, буде вже досить темно, і я зможу безперешкодно пробратися до Майкла.
Скарлет розпростерла крила і плавно ковзнула до гряди пагорбів, що височіла біля дороги. Минувши пагорби, які надійно приховали їх від цікавих поглядів, дракониха знизилася, пролетіла над долиною і приземлилася на маленькій галявині, що поросла високою бурою травою. Червона луска заблищала, граючи і переливаючись в останніх променях призахідного сонця. Річард зісковзнув на землю.
— Ну і що тепер? — Поцікавилася Скарлет.
— Я хочу дочекатися темряви. Увечері вони зупиняться і розіб'ють табір. Після того як вони закінчать з вечерею, я непомітно проберуся в намет брата і поговорю з ним наодинці. Я обов'язково знайду спосіб переконати його в тому, що я — це дійсно я.
Дракониху загарчала і подивилася спочатку на небо, потім на дорогу. Її голова хитнулася з боку в бік, великий жовтий очей втупився на Річарда.
— Скоро стемніє. Я повинна повернутися до яйця і обігріти його.
— Звичайно, Скарлет Я розумію. — Річард важко зітхнув і задумався. — Повертайся за мною вранці. Я буду чекати тебе на цьому полі.
Скарлет кинула погляд на небо.
— Збираються хмари. — Вона знову опустила голову. — Я не можу літати в хмарах.
— Чому?
— Тому, що в хмарах бувають скелі. — Вона фиркнула, випустивши з ніздрів клуб диму.
— Скелі? — Річард здивовано спохмурнів.
Дракониху нетерпляче мотнула хвостом.
— Хмари все приховують. Це як густий туман, нічого не видно. Коли не бачиш, куди летиш, можна ненароком врізатися в яку-небудь скелю. Вже чого-чого, а скель в наших краях достатньо. Хоч я і належу до старовинного і шанованого роду червоних драконів, але при зіткненні зі скелею і я зламаю собі шию. Зазвичай, коли хмари висять досить високо, я спокійно літаю під ними. Якщо ж низько, я, звичайно, можу літати і над ними, але при цьому я не бачу, що діється внизу. Я не зумію відшукати тебе, Річард. Ти впевнений, що хочеш залишитися? Подумай! Що, якщо завтра буде хмарно і я не знайду тебе? Та й взагалі, хіба мало що може статися?
Річард поклав долоню на чарівний меч і відвів погляд від пагорба, що закривав дорогу.
— Якщо щось піде не так, я повернуся до своїх друзів. Я постараюся триматися основної дороги, так що ти зможеш мене побачити. — Річард насилу проковтнув. — Якщо всі мої зусилля виявляться марними, мені доведеться повернутися в Народний Палац. Будь ласка, Скарлет. Якщо я не зможу зупинити Дарка Рала, якщо у мене нічого тут не вийде, то я повинен бути в Народному Палаці через три дні, включаючи завтрашній.
— У тебе залишилось зовсім небагато часу.
— Я знаю.
— Три дні, і я нарешті розрахуюся з тобою.
— Така домовленість. — Річард посміхнувся.
Скарлет ще раз пильно поглянула на небо.
— Не подобається мені це все. Щасти тобі, Річард Сайфер! Вранці я повернуся.
Дракониху розбіглася і злетіла в повітря. Річард, задерши голову, довго дивився їй услід. Зробивши невелике прощальне коло, Скарлет, не оглядаючись, стрімко полетіла геть. Вона все зменшувалася й зменшувалася на очах, поки не перетворилася на маленьку темну крапку, яка незабаром зникла за горбами. Ця картина пробудила в ньому один спогад. Річард мимоволі здригнувся. Він зрозумів, що бачив Скарлет раніше. Це сталося в той самий день, коли він вперше зустрівся з Келен, відразу після того, як його вжалила зміїна лоза. Дракониха, зовсім як зараз, майнула тоді далеко і зникла за пагорбами. «Цікаво, — подумав Річард, — що вона робила в Вестланді?»
Прокладаючи шлях крізь високу буру траву, Річард добрався до найближчого пагорба і піднявся вгору по схилу. Звідси він міг стежити за пересуванням війська на схід. Він знайшов затишне містечко в густій траві, влаштувався зручніше і дістав з заплічного мішка в'ялене м'ясо і трохи сушених фруктів. Річард навіть знайшов там кілька яблук. В очікуванні вестландського війська на чолі з Майклом він взявся за їжу. Але хоча він і встиг зголодніти, їв без задоволення. Він думав про те, як переконати Майкла, що він — Річард.
