Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Гудкайнд Террі (полные книги .TXT) 📗
Річард просунув у прохід руку і побачив зовсім маленьку кімнатку з книгами. Тут колись стояв стіл, але частина стелі обрушилася на нього, залишивши тільки уламки.
Джилліан зосереджено переглядала книги, водячи пальцем по корінцях, уважно прочитуючи назви. Річарду знадобилося зробити всього п'ять кроків, щоб досягти протилежної стіни кімнати. Він зауважив металеву пластину і натиснув на неї.
Ще одні вузька двері відчинилися в темряву. Річард пригнувся і ступив у відкритий проріз, тримаючи світло на кордоні приміщень.
— Ви бажаєте подорожувати, господарю? — Пролунав гучний голос.
Він втупився на своє відображення на срібному лиці Сильфіди. Це була кімната, куди вони прибули. Дверний отвір виявився на протилежній стороні від пластини, яку вони виявили першою. Тієї, яка відкрила стелю.
Вони витратили майже всю ніч, щоб, обійшовши по колу, потрапити туди, звідки почався їхній шлях.
— Річард, — покликала Джилліан. — Подивіться-но на це.
Річард обернувся назад і майже уткнувся носом в червону шкіряну обкладинку книги, яку вона тримала.
На обкладинці було написано «Вогняний Ланцюг».
Річард був такий приголомшений, що не міг вимовити ні слова.
Задоволена Джилліан увійшла в кімнату Сильфіди, а він задкував назад, вхопившись рукою за книгу.
Він немов зі сторони бачив самого себе з книгою «Вогняний Ланцюг» в руках.
62
— Річард? — Почувся голос Ніккі.
Все ще занадто вражений, щоб усвідомити, що він знайшов Вогняний Ланцюг він підійшов до східців і глянув угору. Ніккі і Кара, освітлені променями висхідного сонця, в подиві дивилися на нього.
— Я знайшов її. Я хочу сказати, Джилліан знайшла.
— Звідки ви взялися? — Запитала Ніккі, поки Річард і Джилліан підходили ближче. — Ми тільки що заглядали сюди, і тут нікого не було.
— Джилліан? — Почувся чоловічий голос.
— Дідусь! — Джилліан стрімко пробігла по східцях і влетіла в обійми старого.
Річард піднявся слідом за нею. На верхній сходинці сиділа Ніккі.
— Що відбувається?
— Це — дідусь Джилліан, — вказала рукою Ніккі. — Він хранитель переказів цих людей, хранитель древнього знання.
— Радий познайомитися з вами, — сказав Річард, потискуючи руку старому. — У вас чудова онука. Вона тільки що дуже мені допомогла.
— Ви й самі знайшли б, просто я побачила перша, — посміхаючись сказала Джилліан.
Річард посміхнувся у відповідь і повернувся до Ніккі. — Що з солдатами Джегана?
Ніккі знизала плечима. — Нічний туман.
Джилліан пішла разом з дідом, щоб привітатися з Локі, який сидів на сусідній стіні, тому Річард говорив тільки з Ніккі і Карою.
— Туман?
— Ага. — Ніккі переплела пальці, обхопивши коліно. — На їхній табір наповз якийсь дивний туман, від якого вони всі осліпли.
— Не тільки осліпли, — з очевидним замилуванням додала Кара, — він розривав їх очі прямо в очницях. Це була кривава плутанина. Я отримала величезне задоволення.
Річард насупився і глянув на Ніккі, чекаючи пояснень.
— Вони — розвідники, — сказала вона. — Я знаю, хто вони, а вони знали хто я. Мені не хотілося, щоб вони мене впізнали. Крім того, я хотіла, щоб вони стали непотрібними для Джегана, навіть якщо залишаться в живих. З того, що сказав дідусь Джилліан, я зрозуміла — він сумнівається, що багато повернуться до Джегана, але я простежила, щоб вони дісталися до своїх коней. А вже тварини їх винесуть. Я хочу, щоб ті, хто виживе, повідомили тільки про жахливий туман, який спустився з пагорбів і засліпив їх за те, що вони вступили на заборонену землю. Такі новини повинні налякати багатьох з них.
— Згвалтування, грабежі і різанина безпорадних людей — ось коло інтересів солдатів Джегана, але їм зовсім не сподобаються події, на зразок цієї. Смерть в ім'я Творця у великій битві і нагорода в загробному житті — це одне, а невидимий ворог, що робить їх безпорадними каліками — це зовсім інше.
— Думаю, Джеган вирішить обійти цю землю стороною, щоб не дозволяти своїм людям злякатися і відмовитися від боротьби на славу Творця і Імперського Ордена. Це означає, що армії Ордена потрібно буде просунутися далі на південь, і зажадає більше часу, перш ніж вони зможуть підійти і атакувати Д'хару.
Річард глибокодумно кивнув.
— Дуже добре, Ніккі. Просто відмінно.
Вона засяяла.
— А що це там у тебе?
— Вогняний Ланцюг, — він посунувся і всівся між Ніккі і Карою. — Це — та книга. — Він завагався, перш ніж розкрити обкладинку. — На випадок, якщо там пророцтва або щось подібне, краще спочатку подивитися вам.
В її витончених рисах зявилося занепокоєння.
— Звичайно, Річард. Давай подивимося.
Річард вручив їй книгу і підвівся на ноги. Він не хотів ризикувати, дивлячись у книгу, щоб надто пізно виявити атакуючого їх Звіра. Особливо тепер, коли він був так близько до відповідей на свої питання.
Ніккі вже читала книгу. Кара заглядала їй через плече.
— Нісенітниця якась, — оголосила Кара, прочитавши декілька сторінок.
Річард не думав, що Ніккі розділяє її думку. Її обличчя, здавалося, втратило всі барви.
— Добрі духи… — шепотіла вона про себе.
Поки вона продовжувала читати, не кажучи їм нічого, Річард всівся на горбку під оливковим деревом. Стовбур дерева обвивала лоза дикого винограду. Від нічого робити, він простягнув руку до її листя.
Його рука завмерла в дюймі від темно-зеленого листя.
Холодна хвиля облила його, покривши мурашками руки.
Він впізнав цю лозу.
Фраза з Книги Зниклих Тіней, книги, яку його батько змусив його вивчити напам'ять а потім знищити, чітко спливла в його пам'яті: І коли три шкатулки Одена будуть введені в гру, виросте зміїна лоза.
— Що трапилося? — Прошепотіла Джилліан, нахилившись до нього. — Ви ніби побачили привида.
— Ти коли-небудь бачила тут таку лозу?
— Не пам'ятаю, начебто не бачила.
— Вона права, — спантеличено підтвердив її дід. — Я прожив тут усе життя. Я не пам'ятаю такої лози, вперше вона з'явилася тут років зо три, напевно, тому. Так, правильно, три роки тому. Восени. А потім вона пропала, і з тих пір її ніхто більше не зустрічав.
На лозі Річард поки шипів не помітив. Він простягнув руку і обережно відірвав молодий пагін.
— Річард, це неймовірно небезпечна книга, — сказала Ніккі. За її голосу було зрозуміло, що вона серйозно стурбована. Вона продовжувала зосереджено читати, не звертаючи уваги на їхню розмову. — Це не просто небезпечно, — говорила вона, не відриваючись від книги. — Я тільки на початку, але це… навіть не знаю, як сказати…
Річард піднявся на ноги, не зводячи очей з затиснутої в руці стовбура зміїної лози.
— Нам потрібно йти, — сказав він. — Прямо зараз.
Щось у його голосі змусило Кару і навіть Ніккі, підняти очі.
— Що це, лорд Рал? — Запитала Кара.
— Схоже, ти тільки що побачив привид твого батька, — сказала Ніккі.
— Ні, це набагато гірше, — відповів Річард, нарешті відвівши очі. — Тепер я зрозумів. Я знаю, що відбувається.
Він побіг в склеп. — Сильфідо! Нам потрібно подорожувати!
— Але, Річард, ви приїхали, допомогти мені зачарувати сни, щоб злі люди більше не приходили сюди.
— Послухай, мені потрібно поїхати. Прямо зараз.
— Лорд Рал вже зробив стільки, скільки поки що зміг, — сказав дідусь, обнявши її худенькі плечі. — Коли-небудь він повернеться.
— Звичайно, — підтвердив Річард, — якщо зможу, я обов'язково повернуся. — Спасибі, Джилліан, що допомогла мені. Ти і уявити не можеш, що ти сьогодні зробила. Попередь ваших людей, щоб уникали цієї лози.
— Річард, — сказала Ніккі. — Що з тобою трапилося?
Він ухопив Ніккі за рукав сукні, а Кару за руку.
— Ми повинні потрапити в Народний Палац. Терміново.
— Чому? Що трапилося? Що ти знайшов?
Річард показав їй обривок лози, потім скрутив і сховав рослину в кишеню і знову схопив її руку, примушуючи рухатися за собою.
