Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗
— Чи не в животик… з вашого дозволу? — спитав я.
— Ага, — швидко сказала вона, — Тоді лялька водить очима й вимовляє «Мама!». Ах, яка вона кумедна! Мені самій хотілося б мати таку. Зветься вона Мімі. Коли Гелюня побачила її вперше, то склала руки й застигла, мов статуя. А коли пані Кшешовська доторкнулась до ляльки й вона почала говорити, Гелюня закричала: «Ой мамо, яка ж вона гарна, яка розумна!.. Чи можна її поцілувати в личко?..» І поцілувала її в носок лакованого черевичка.
З того часу вона й уві сні говорить про ту ляльку; як тільки прокинеться, одразу проситься до баронеси, а як прийде туди, то стане, складе рученята, як на молитву, й не може надивитись на ляльку.
— Правду кажу, — закінчила пані Ставська стишеним голосом (Гелюня бавилась у другій кімнаті), — я була б дуже щаслива, якби могла купити їй таку ляльку…
— То, напевне, дуже дорога забавка, — зауважила пані Місевичова.
— Ну що ж, мамо, нехай і дорога. Хто його знає, чи матиму я коли-небудь можливість дати їй стільки радості, скільки тепер одною цією лялькою, — відповіла пані Ставська.
— Мені здається, — сказав я, — що в нашому магазині теж є така лялька. І якщо ви зволите зайти до нас…
Я не смів запропонувати ляльку як подарунок, розуміючи, що матері буде приємно самій зробити втіху дитині.
Хоч ми говорили стиха, але Гелюня, видно, почувши, що ми говоримо про ляльку, вибігла з другої кімнати з блискучими очима. Щоб скерувати її увагу на щось інше, я спитав:
— Ну, Гелюню, тобі подобається пані баронеса?
— Так собі, — відповіла дівчинка, обпершись об моє коліно й дивлячись на матір. (Боже мій, чому я не батько цієї дитини?)
— А вона розмовляє з тобою?
— Мало. Раз тільки випитувала, чи мене дуже пестить пан Вокульський.
— Так… І що ж ти їй відповіла?
— Я сказала, що не знаю, який це пан Вокульський.
А тоді пані баронеса каже… Ой, як ваш годинник голосно цокає. Ану покажіть…
Я вийняв годинника й дав його Гелюні.
— Що ж сказала пані баронеса? — нагадав я.
— Пані баронеса сказала: «Як же ти не знаєш пана Вокульського? Це ж той, що ходить до вас з отим роз… роз… розтупником Жецьким». Ха-ха-ха! Ви — тупник? Покажіть мені годинника всередині…
Я глянув на пані Ставську. Вона була така вражена, що навіть забула зробити Гелюні зауваження.
Після чаю з сухими булочками (служниця сказала, що сьогодні не можна було дістати масла) я попрощався з достойними дамами, поклявшись в душі, що на місці Стаха не відпродав би баронесі дому менш як за сто двадцять тисяч карбованців.
Тим часом стара відьма, вичерпавши всі протекції та злякавшись, аби Вокульський не підвищив ціни або не продав будинку комусь іншому, кінець кінцем наважилась купити його за сто тисяч карбованців.
Кажуть, що вона казилась кілька днів, побила служницю, вилаяла свого адвоката в нотаріальній конторі, але все-таки підписала купчу.
Кілька днів після продажу нашого дому було все тихо.
Тобто тихо в тому розумінні, що ми нічого вже не чули про баронесу, зате до нас почали приходити з претензіями її пожильці.
Першим прийшов швець з четвертого поверху в задньому флігелі плакати, що нова господарка підвищила йому плату за квартиру на тридцять карбованців на рік. А коли я за півгодини насилу втовкмачив йому, що це вже нас не обходить, він утер сльози, скривився і попрощався зі мною такими словами:
— Видно, пан Вокульський бога не боїться, коли продав будинок такій ненажері!..
Ви чули що-небудь подібне?
На другий день з’являється господарка «паризької» пральні. Одягнена в оксамитний салоп, в рухах багато гідності, а в виразі обличчя ще більше рішучості. Вона сідає в магазині в крісло, оглядає все так, немов хоче купити пару японських ваз, а потім починає:
— Ну, спасибі вам, пане Жецький!.. Гарно ви зі мною обійшлися, нічого сказати… Купили будинок в липні, а продали в грудні, швидко діло зробили, нікого не попередивши…
Вона червоніє, мало не лусне, і править своєї далі:
— Сьогодні та шльондра присилає до мене якогось здоровила і наказує звільнити приміщення. Не знаю навіть, що їй приверзлося, бо я ж, здається, за приміщення плачу акуратно… А вона, ота лахудра, ще й наговорює на моє завєдєніє та каже, що мої дівчата бігають до студентів, але ж бреше, як пес… Вона собі думає, що я серед зими шукатиму нове приміщення… що я виїду з дому, до якого звикли мої клієнти. Але ж я можу на цьому втратити кілька тисяч карбованців, а хто мені їх поверне?..
Мені робилось то холодно, то жарко, поки я вислухував ці пащекування, виголошувані сильним контральто при гостях. Я ледве умовив її піти до мене на квартиру і там упросив, щоб вона подала на нас в суд про відшкодування втрат в зв’язку із зміною квартири.
Через кілька годин після неї — шасть! — влітає студент, той бородань, що з принципу не платить за квартиру.
— Ага, пане уповноважений, — каже, — як поживаєте?
Чи це правда, що та відьма Кшешовська купила у вас будинок?
— Правда, — кажу я, а сам думаю: «Ну, цей уже мені дасть духу».
— Погане діло, — каже бородань, клацаючи пальцями. — Такий хороший був господар той Вокульський, — Стах не бачив від них ані гроша за квартиру, — і на тобі: продав будинок… Значить, Кшешовська може нас витурити з халупи?
— Гм… Гм… — відповів я.
— І витурить, — додав він, зітхнувши. — До нас уже приходив якийсь гевал і казав нам забиратися геть. Але без суду вони дулю з’їдять, а якщо зачеплять нас, то ми вчинимо їм веремію на весь будинок! Бувайте здорові. «Ну, — думаю, — хоч цей до нас не має претензії. Але, здається, вони таки справді готові вчинити баронесі веремію…»
Нарешті другого дня прибігає Вірський.
— Ви знаєте, колего, — каже він схвильовано, — ця баба звільнила мене зі служби і каже, щоб я до нового року вибрався з квартири.
— Вокульський, — відповідаю йому, — вже подумав про вас: ви дістанете посаду при Спілці для торгівлі з Росією.
Таким чином, вислухуючи одних, заспокоюючи других, потішаючи третіх, я витримав головну атаку. Я зрозумів також, що баронеса розправляється з мешканцями, як Тамерлан у завойованій країні, і відчував інстинктивний неспокій за прекрасну й доброчесну пані Гелену.
Якось у другій половині грудня дивлюсь — відчиняються двері, й заходить до нас пані Ставська, гарна, як ніколи (вона завжди гарна — чи весела, чи сумна). Дивиться на мене своїми чарівними очима й тихо каже:
— Чи можете ви, пане Жецький, показати мені ту ляльку?
Лялька (і навіть три однакових) давно вже була відкладена, але я так збентежився, що не відразу міг її знайти.
Смішний той Клейн з своїми підморгуваннями, він ще може подумати, що я закоханий в пані Ставську.
Нарешті я витягаю коробку, в якій аж три ляльки: брюнетка, блондинка і шатенка, У кожної справжнє волосся, кожна, коли її натиснути в животик, щось пищить: на думку пані Ставської — «мама», на думку Клейна — «папа», а на мою думку — «гу-гу».
— Чудова! — каже пані Ставська. — Але вона, мабуть, дуже дорога?
— Знаєте, — кажу я їй, — цей товар вибракуваний, тому можемо продати дешево. Зараз я спитаю хазяїна…
Стах сидів за шафами і працював, а коли я сказав йому, що прийшла пані Ставська, він зрадів, облишив роботу і вийшов у магазин. Я навіть помітив, що він якось пильно дивиться на пані Ставську, наче вона йому дуже сподобалась. Ну, нарешті… слава тобі господи!
Говорили ми, говорили і таки запевнили пані Гелену, що ляльку, як товар вибракуваний, на який не знаходиться покупця, можемо продати за три карбованці — будьяку з трьох.
— Я візьму оцю, — сказала пані Гелена, беручи шатенку, — вона точнісінько така, як у баронеси. От радітиме моя Гелюня!
Коли довелося платити, пані Ставську знову посіли сумніви: їй здавалось, що така лялька коштує карбованців з п’ятнадцять, і тільки спільними зусиллями Вокульського, Клейна і моїми пощастило переконати її, що на цих трьох карбованцях ми ще й заробляємо.
Вокульський повернувся до своєї роботи, а я запитав пані Гелену, в яких вона тепер стосунках з баронесою.
