Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗

Слухаючи баронесу, пані Ставська подумала собі, що після повернення барона долі його навряд чи можна буде позаздрити.

Люди, які відвідували баронесу, також не викликали у пані Ставської довір’я. Найчастіше до неї приходили якісь потворні баби, яких господарка приймала в передпокої й півголосом розмовляла з ними про свого чоловіка.

Часом приходив Марушевич або адвокат в обшарпаній шубі. Цих панів баронеса запрошувала до їдальні, але, розмовляючи з ними, так голосно плакала й лаялась, що чути було на весь дім.

На несміливе зауваження пані Ставської, чому вона не живе з ріднею, баронеса відповіла:

— З якою це ріднею, дорога моя? Нема вже у мене нікого, а якби й був хто-небудь — то не могла б я приймати в себе таких корисливих та брутальних людей. А рідня мого чоловіка зреклася мене через те, що я не шляхетського походження, хоч це не зашкодило їм вициганити у мене тисяч з двісті карбованців. Поки я позичала їм на вічне віддання, то вони ще хитрували зі мною, а як опам’яталась та перестала позичати, вони й зовсім порвали зі мною стосунки і навіть взялися під’юджувати мого нещасного чоловіка, щоб він наклав арешт на майно. Ой, чого я тільки не натерпілась від тих людей!.. — вигукнула вона й розплакалась.

Єдина кімната (каже пані Ставська), всякій баронеса проводить цілий день, це кімната її покійної доньки. Це, мабуть, сумне і дивне приміщення, бо в ньому все залишилось непорушним від дня смерті її дитини. Там стоїть її ліжечко, на якому через кілька днів змінюється постіль, шафа з її одягом, який весь час провітрюють та витріпують в вітальні, бо цих реліквій баронеса не дозволяє виносити в двір. 6 столик з книжками й зошитом, розгорненим на тій сторінці, де нещасна дівчинка останній раз написала «Пресвята діво, поми…». І, нарешті, полиця, повна великих та маленьких ляльок, їх ліжечок та уборів.

Саме в цій кімнаті пані Ставська лагодить мережива та шовки, яких у баронеси повно. Але чи одягатиме вона їх коли-небудь — цього пані Ставська сказати не може.

Якось баронеса запитала пані Ставську, чи знайома вона з Вокульським. І хоч та відповіла, що знає його дуже мало, баронеса сказала їй таке:

— Дорога моя, ви зробите мені велику ласку й добре діло, якщо замовите тому панові про мене слово в одній дуже важливій для мене справі. Я хочу купити цей будинок і даю йому вже дев’яносто п’ять тисяч, а він через упертість (бо іншої причини нема) вимагає сто тисяч. Цей чоловік хоче мене пустити з торбами! Скажіть же йому, що він мене без ножа ріже… що бог покарає його за таку зажерливість!.. — кричала крізь плач баронеса.

Пані Ставська дуже зніяковіла й відповіла, що ні в якому разі не може говорити про це з Вокульським.

— Я його не знаю… Він був у нас лише раз… Зрештою, не годиться мені втручатися в такі справи.

— О, ви все могли б з ним зробити, — відказала баронеса. — Але якщо ви не хочете врятувати мене від смерті — що ж, воля божа… Принаймні виконайте свій християнський обов’язок і скажіть тому панові» як я добре до вас ставлюся.

Почувши це, пані Ставська встала й хотіла вийти. Але баронеса кинулась їй на шию і так благала пробачити, так лаяла себе, що добросерда пані Ставська мало не заплакала й зосталась.

Розказавши все це, пані Ставська закінчила запитанням, в якому вчувалось прохання:

— Але ж пан Вокульський не хоче продавати свого будинку?

— Чому не хоче! — роздратовано відповів я. — Продасть будинок, продасть магазин… Все продасть…

Густий рум’янець залляв обличчя пані Ставської; вона обернула стільця спинкою до лампи й тихо запитала:

— Навіщо?..

— Хіба я знаю? — відповів я, відчуваючи ту жорстоку приємність, яку дає нам можливість мучити ближніх. — Хіба я знаю? Каже, що хоче женитись…

— Ага, — озвалась пані Місевичова. — Щось подейкують про панну Ленцьку.

— Це правда? — шепнула пані Ставська. Вона раптом притиснула руку до грудей, немов їй перехопило дух, і вийшла в другу кімнату. «Добре мені діло, — подумав я. — Раз побачила його і вже вмліває…»

— Не розумію, нащо йому женитися, — звернувся я до пані Місевичової. — Він не має успіху в жінок.

— Та що ви говорите, пане Жецький! — обурилась стара. — Щоб він не мав успіху в жінок?

— Ну він же не красень…

— Він?.. Та ні, він-таки справжній красень!.. Яка постава, яка шляхетність, а які очі!.. Ви просто не знаєтесь на таких речах. А я вам прямо скажу (мені, в моїх літах, можна), що бачила на своїм віку багато красивих мужчин (Людвік також був гарний на вроду), але такого, як Вокульський, бачу вперше. Його відрізниш серед тисячі…

Дивували мене ці похвали. Бо хоч я й знаю, що він непоганий мужчина, але щоб аж настільки… А проте я не жінка!

Коли я о десятій годині вечора прощався з моїми дамами, пані Ставська була дуже бліда і скаржилась, що її болить голова. Та й віслюк же цей Стах! Така жінка закохалася в нього з першого погляду, а він, йолоп, вганяє за панною Ленцькою. Що ж воно діється на цьому світі!

Якби я був богом… Та що там балакати марно!

Щось подейкують про каналізацію в Варшаві. До нас навіть завітав князь і запрошував Стаха на нараду з цього приводу. Коли вони скінчили розмову про каналізацію, він спитав його про будинок. Я був при тому і все добре пам’ятаю.

— Чи правда (перепрошую, що питаю про такі речі), чи правда, пане Вокульський, що ви заправили з баронеси Кшешовської за свій будинок сто двадцять тисяч?

— Неправда, — відпоїв Стах. — Я хочу сто тисяч і за менше не продам.

— Баронеса якась чудна, вона істеричка, але нещасна жінка, — сказав князь. — Той будинок вона хоче купити, по-перше, через те, що в ньому вмерла її кохана донька, а по-друге, щоб врятувати залишок капіталу від свого чоловіка, який любить тринькати гроші. То, може б, ви їй трохи скинули? Це так гарно — робити добро нещасним! — закінчив князь і зітхнув.

Я лише продавець, але, правду кажучи, мене здивувала така доброчинність чужим коштом. Стах відчув це, мабуть, ще дужче, бо відповів рішуче й сухо:

— Отже, через те, що барон любить тринькати гроші, а баронесі подобається мій будинок, я мушу втратити кілька тисяч. З якої ж речі?

— Ну, не ображайтесь, шановний пане Вокульський, — промовив князь, потиснувши Стахові руку. — Всі ми живемо серед людей; вони допомагають нам досягти своїх цілей, то повинні й ми їм… чимось допомогти…

— Мені навряд чи хтось допомагає, більше перешкоджають, — відказав Стах.

Вони попрощались досить холодно, я навіть помітив, що князь був незадоволений.

Дивні люди! Мало того, що Вокульський заснував те Товариство для торгівлі з Росією і дає їм можливість наживати по п’ятнадцять процентів на їх капітал, вони ще хочуть, щоб на їх слово він подарував баронесі кілька тисяч карбованців…

Але ж баронеса — козир-баба! Куди вона тільки не ткне свого носа! До Стаха приходив навіть якийсь ксьондз і закликав ім’ям божим, щоб він продав баронесі будинок за дев’яносто п’ять тисяч. А тому що Стах відмовив, то треба сподіватись, що незабаром почуємо, який він запеклий безбожник.

А тепер настає головна подія, про яку я розкажу швидко, що й не зоглядитесь.

Якось я зайшов увечері до пані Ставської (це було того дня, коли Вільгельм знову взяв владу в свої руки після історії з Нобілінгом [126]. Того вечора ця незрівнянна жінка була в дуже доброму настрої й не могла нахвалитись баронесою.

— Уявіть собі, пане Жецький, — казала вона, — яка та пані Кшешовська, незважаючи на свої дивацтва, благородна жінка! Вона помітила, що мені нудно без Гелюні, й попросила мене завжди приводити її з собою на ті кілька годин…

— На ті шість годин за два карбованці?.. — зауважив я.

— Зовсім не шість, найбільше чотири. Гелюні там дуже цікаво… Правда, їй заборонено доторкатись до всього, зате вона може дивитись на іграшки покійної дівчинки…

— А іграшки справді гарні? — спитав я, готуючи собі певний план.

— Прекрасні! — жваво сказала пані Ставська. — Особливо одна величезна лялька з чорними косами, а коли її натиснути отут… понижче корсажа… — додала вона, червоніючи.