Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗
— Ну, пані мої, — озвався раптом Вірський, — ходімо звідси, бо панові Жецькому треба поговорити з пані Ставською.
Гості, в яких співчуття не послабило цікавості, заявили, що й вони готові взяти участь в розмові. Але Вірський так енергійно взявся подавати їм салопи, що бідолашні дами розгубились і, перецілувавши пані Ставську, пані Miceвичову, Гелюню і пані Вірську (я думав, що вони почнуть цілувати й стільці), не тільки вийшли самі, але змусили вийти й подружжя Вірських.
— Як секрет, то секрет, — сказала найжвавіша з них, — Вам теж тут робити нічого.
Нарешті останній напад прощальних привітань, поцілунків, співчуттів, і вся компанія повалувала з кімнати, спиняючись ще двічі в дверях та на сходах для прощальних церемоній. Ах, жіноцтво, жіноцтво!.. Інколи я думаю, що бог створив Єву на те, щоб зробити Адамові нестерпним перебування в раю.
Нарешті ми залишилися в родинному колі, але невелика вітальня була так насичена кіптявою та смутком, що я сам втратив всяку енергію. Жалібним голосом попросив у пані Ставської дозволу відчинити кватирку і з мимовільним докором порадив їй хоч відтепер опускати на вікнах штори.
— Пам’ятаєте, — звернувся я до пані Місевичової, — що я давно вже звертав увагу на ті штори? Якби вони були спущені, то баронеса не змогла б прислідити, що робиться в вашій квартирі.
— Правда, але хто ж на те міг сподіватись? — відповіла пані Місевичова.
— Таке вже наше щастя, — шепнула пані Ставська.
Я сів у крісло, стиснув пальці так, що вони аж хруснули, і з спокійним розпачем почав слухати нарікання пані Місевичової про ганьбу, яка спадає на їхню родину що кілька років, про смерть, яка припиняє всі людські страждання, про нанкові панталони пана Місевича і багато подібних речей. Не минуло й години, як я вже був глибоко певний, що справа про ляльку скінчиться якимось загальним самогубством, причому я, конаючи біля ніг пані Ставської, обісмілюсь нарешті признатись їй в коханні.
Раптом коло кухонних дверей хтось сильно подзвонив.
— Околодочний! — крикнула пані Місевичова.
— Пані приймають? — пролунав голос Маріанни, такий певний, що мені одразу полегшало.
— Це Вокульський, — сказав я пані Ставській і підкрутив вуса.
На чудовому личку пані Ставської з’явився рум’янець, немов блідо-рожева пелюстка троянди на снігу. Божественна жінка!.. О, чому я не Вокульський! Отоді б…
Увійшов Стах. Пані Гелена встала йому назустріч.
— Ви не гордуєте нами? — спитала вона здавленим голосом.
Вокульський здивовано глянув їй в очі і… два рази, раз по раз… два рази, — щоб я був такий здоровий! — поцілував її в руку. А з якою ніжністю він це зробив, можна судити з того, що зовсім не було чути звичайного в таких випадках цмокання.
— Ах, ви прийшли, шляхетний пане Вогульський?..
Не погордували нещасними, вкритими ганьбою жінками? — почала не знаю котрий уже раз пані Місевичова своє нове привітання.
— Пробачте, пані, — перебив її Вокульський. — Ваше становище, безумовно, прикре, але я не бачу причини для розпачу. Через два-три тижні справа виясниться, і тоді настане час журитися, тільки не вам, а тій пришелепуватій баронесі. Як поживаєш, Гелюню? — додав він, цілуючи дівчинку.
Він говорив таким спокійним та рішучим голосом і поводився так природно, що пані Місевичова перестала ойкати, а пані Ставська глянула на мене трохи бадьоріше.
— Що ж нам робити, шляхетний пане Вокульський, ви не погордували… — почала, було, своєї пані Місевичова.
— Чекати суду, — перебив її Вокульський. — На суді довести, що баронеса бреше, потім подати на неї в суд за наклеп; і якщо її засудять у тюрьму, то нехай відсидить свій строк до останньої години. Якийсь місяць ув’язнення буде їй на користь. Я вже говорив з адвокатом, завтра він прийде до вас.
— Сам бог послав вас, пане Вокульський! — вигукнула вже зовсім натуральним голосом пані Місевичова, зриваючи з голови хустку.
— Я прийшов до вас у важливішій справі, — звернувся Стах до пані Ставської (видно, йому, цьому віслюкові, хотілося якнайшвидше з нею розпрощатися!). — Ви припинили свої уроки?
— Так.
— Ну, то припиняйте їх раз назавжди. Це тяжка й невдячна робота. Беріться краще за торговельну справу.
— Я?
— Так. Ви знаєте рахівництво?
— Я вчилася бухгалтерії… — ледве чутно промовила пані Ставська. Вона чогось так хвилювалась, що мусила сісти на стілець.
— Чудово! Вийшло так, що під мою опіку потрапив ще один магазин разом з його хазяйкою, вдовою. Тому що майже весь капітал цього підприємства належить мені, то я хотів би мати в ньому свою людину, бажано жінку, беручи до уваги те, що й хазяйка магазину жінка. Отже, чи не погодилися б ви піти на посаду касирки з оплатою… поки що сімдесят п’ять карбованців на місяць?
— Ти чуєш, Геленко? — звернулась до дочки пані Місевичова з виразом надзвичайного здивування на обличчі.
— Значить, ви довірили б мені свою касу, незважаючи на те, що мене обвинувачують… — сказала пані Ставська й розплакалась.
Проте обидві дами швидко заспокоїлись, і через півгодини ми пили чай, мирно розмовляючи і навіть сміючись.
Все це зробив Вокульський… Єдиний отакий чоловік на світі! То як же його не любити! Правда, може б, і я міг бути таким добрим, але бракує мені для цього дрібниці… півмільйона карбованців, яких не бракує коханому Стахові.
Зараз же після різдва я влаштував пані Ставську в магазині Мілерової, яка прийняла нову касирку дуже доброзичливо і з півгодини розказувала мені, який той Вокульський шляхетний, розумний та гарний; як він врятував магазин від банкрутства, а її й дітей від злиднів і як би то було добре, якби такий чоловік та оженився.
Веселенька молодичка, незважаючи на свої тридцять п’ять років! Не встигла спровадити одного чоловіка на цвинтар Повонзки, а вже готова (руку дав би відрубати) вискочити за другого, звичайно, за Вокульського. Їй-богу, не злічити, скільки тих жіночок вганяє за Вокульським (чи, може, за його тисячами?).
Пані Ставська, зі свого боку, захоплюється всім: і посадою, що дає їй плату, якої вона ніколи не мала, і новою квартирою, яку їй знайшов Вірський.
Квартирка й справді хороша: передпокій, кухня з відливом і водопроводом, три досить затишні кімнатки, а головне — садочок. Поки що в ньому стирчать три всохлі штурпаки та лежить купа цегли, але пані Ставська мріє за літо влаштувати в ньому рай. Рай, який можна накрити носовою хусткою!..
1879 рік почався перемогою англійців в Афганістані, які під проводом генерала Робертса увійшли в Кабул. Напевне, соус кабул ь тепер подорожчає!.. Але ж той Робертс хлюст! Без одної руки, а колошматить афганців, аж пір’я сиплеться… Хоч, правда, таких дикунів лупцювати не трудно; хотів би я бачити, містер Робертс, якої б ти заспівав, коли б тобі довелося мати діло з угорською піхотою!..
Після Нового року у Вокульського також була баталія з Спілкою для торгівлі з Росією. Здається мені, що після наступного засідання він розжене своїх спільників під три чорти. Що воно за дивні люди, хоч і інтелігенція: промисловці, купці, шляхта, графи! Він створив їм спілку, а вони вважають його ворогом тієї спілки і всі заслуги приписують собі. Він їм дає сім процентів прибутку за півроку, а вони ще кривляться і хотіли б знизити плату службовцям.
А ті кохані службовці, за яких Вокульський так розпинається!.. Чого тільки вони на нього не вигадують, а до того ще називають визискувачем. (NB. В нашому підприємстві найвищі оклади і премії!) А як підкопуються один під одного!
Сумно мені спостерігати, що від певного часу у нас починають прищеплюватись не знані досі звичаї: менше працювати, голосніше нарікати, а нишком копати комусь яму та розпускати плітки. Та що мені до чужих справ!..
А тепер якнайшвидше докінчу оповідання про трагедію, яка повинна була б зворушити кожне благородне серце.
Я вже навіть забув про мерзенний позов пані Кшешовської проти невинної, чистої, чудової пані Ставської, коли якось наприкінці січня над нами одразу прогриміло два громи: звістка про те, що в Ветланці спалахнула чума, та повістки мені й Вокульському з’явитись завтра в суд. У мене аж ноги затерпли, і так терпло все від п’ят до колін, потім вище — до шлунку, прямуючи, мабуть, до серця. Я вже думав, що це або чума, або параліч. Але тому, що Вокульський сприйняв виклик в суд зовсім байдуже, то й мені полегшало.
