Твердиня - Кидрук Максим Иванович (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
валили його долілиць, притиснувши ногами до землі. Ґрем стискав й розтискав кулаки, вгризаючись пальцями в землю, марно намагаю*) чись повзти геть, і безперестану повторював одне й те ж: він мертвий? Сьома більше не живий?
—Чому ти мовчиш?! — Амаро оскаженів, але Левко не міг витис-< нути й слова. Тепер це не мало значення.
Зненацька пігмей підскочив до японки, схопив її за волосся і пова¬лив на траву. В лівій руці він досі тримав закривавлену кувалду (на¬балдашник волочився по землі, лишаючи по собі сірувато-багряні слі¬ди). Тіло Сатомі стрясалось від безгучних ридань, ноги загрібали по землі й тремтіли. Якоїсь миті Левку здалось, що вони дриґаються так само, як нога мертвого Семена, і він уявив японку без голови.
—Стій! — Українця прорвало.гг*- Зупинись! Його звуть Ян Фід-. лер! Він із Чехії, і він подорожував з нами! Тільки не займай її
Амаро відпустив голову дівчини і випростав спину. Маленькі груди часто надимались і опадали. Недоросток переможно щирився, став*) ши схожим на гієну.
—ХА-ХА-ХА-ХА-А!заіржав він.
Сатомі нарешті виштовхала повітря з горлянки і розпачливо закри¬чала.
Її крики швидко поглинуло рівномірне чахкання лопатей. Над піра-г мідою вигулькнув чорний «Колібрі», пролетів по дузі над місцем роз¬прави і став опускатись навпроти пірамід.
Джейсон повернувся. Майже вчасно.
Майже.
Задерши голову, Амаро посміхнувся і помахав чорним вікнам вер¬тольота. Ліва повіка смикалася, створюючи ілюзію неперервного дружнього підморгування.
Наступні півгодини врізались у мозок Левка так сильно, наче їх ви – палили паяльником.
СLХXV
24 серпня 2012 року. 11:44 [UТС- 5]
Паїтіті
Джейсон Х’юз-Коулман вискочив з «Колібрі» до того, як полози торк¬нулися тераси. Троє стрільців висипали слідом. Навіть з відстані трид¬цяти кроків Левко бачив, як сіпається лице Джейсона. Віктор Шако, вимкнувши двигун гелікоптера, висковзнув з кабіни і рвонув навпе¬рейми босу. Пілот перехопив сивочолого на середині шляху між «Ко¬лібрі» і вартовими на чолі з Амаро Кіспе; почав щось затято доводи¬ти Джейсону. Стрільці скупчились довкола, хмурячись, напружено дослухаючись до того, що говорить Віктор, і тримаючи М І 6 стволами донизу. Час від часу хтось із них косо позирав на перуанців. Сивочо- лий не реагував на пілота (невідомо, чи сприйняв він хоч слово), вче¬пившись очима в усміхненого недоростка.
Сатомі й Ґрем лежали на траві обличчями до землі. Японка при¬нишкла і не рухалась, волосся закривало обличчя, через що було не¬можливо встановити, чи притомна вона. Двоє охоронців досі притис¬кали мулата, наступивши ногами на спину. Скориставшись тим, що за ним ніхто не спостерігає^ Левко підвівся з колін. Тіло Семена (ляч¬не здригування нарешті припинилося) стікало кров’ю.
Дивлячись повз Віктора, Джейсон щось проказав — тихо, але зло¬стиво процідив крізь зуби. Відштовхнувши пілота, він упевнено по¬прямував до перуанців. Стрільці не відставали. Віктор побіг назад до вертольота. Через секунду Левко побачив, що він наздоганяє стріль¬ців, стискаючи в руках штурмову гвинтівку.
В повітрі запахло свинцем.
«Семеро проти п’ятьох, — прикинув українець. — АКМ проти М16».
Три лопаті маленького «Колібрі» зробили останній оберт і неміч¬но обвисли. На терасі запанувала тиша.
Джейсон Х’юз-Коулман спинився за два кроки від Амаро. Недорос¬ток не вирізнявся хорошим зором; Кіспе не розрізняв виразу обличчя боса, аж поки той не спинився навпроти. Його посмішка зів’яла.
Роджер, Боб і Луїс розташувалисьшироким півколом позаду Джей¬сона, так, щоб їх не зняло однією чергою з автомата. Віктор тримав¬ся за спиною сивочолого. Гвинтівка в руках пілота помітно тремтіла.
—Привіт, Амаро, сказав Джейсон.
—Привіт, Джейсоне. — Коротун спробував посміхнутися, але срібний полиск в очах чоловіка навпроти заморозив м’язи лиця.
Стрільці мали перевагу, тримаючи штурмові гвинтівки в руках, го¬тові першої ліпшої миті відкрити вогонь на ураження. У чотирьох з шес¬ти людей Амаро автомат Калашникова висів за спиною, двоє мали АКМи на руках, однак лише один вартовий утримував палець на гашетці.
—Розкажеш, що тут сталося? — лінивим, ледь не сонним голо¬сом запитав Джейсон.
—Ясне діло, босе, розкажу. — Амаро Кіспе намагався бадьори¬тися, і поки що в нього непогано виходило. Поки що він не усвідом¬лював, що наробив. — В обід після отруєння, ну, коли згорів оцей ба¬рак і ти якраз повернувся, я знайшову траві біля котеджу USB-флешку, що належала комусь зі студентиків. Знаю, це негарно, але я вирішив подивитись, що на ній. Було багато файлів, і всі підписані якимись за¬карлюками, але я...
—Ближче до суті, Амаро, — підхльоснув Джейсон.
—Е, — розгубився пігмей. — О’кей. Зараз ти усе зрозумієш, бо¬се. — Він нахилився і підняв із землі ноутбук. На щастя, лептоп не відключився після падіння. — Коротше, дивись, що я знайшов. — Амаро показав чоловіку фотографію.
Джейсон не глянув на знімок. Його очі блукали по тілу Сьоми.
—Це ти його?
Недоросток покосився на мертвого росіянина і затараторив:
—Глянь на фотокартку, Джейсоне. Малюків було п’ятеро. Розу¬мієш, що це означає? Десь є шмаркач, який знає, куди прямували на¬ші студентики, і — що вже геть погано — який знає, що вони звідті¬ля не повернулись.
—Для чого було вбивати? — Джейсон не зводив металевого по¬гляду з бездиханного тіла Семена.
Кіспе ощирився:
—Хе, Джейсоне, як ти любиш казати — вимушені заходи, я ж му¬сив дізнатись ім’я п’ятого і таки зміг його витягти. Хлопця звуть...
—Ян Фідлер, — випередив його Х’юз-Коулман.
—О, — вражено роззявив рота пігмей, втямивши, що його голов¬ний козир виявився пустушкою.
—Я знав про нього з самого початку.
—Як? — Пігмей розгублено і якось по-дитячому ображено заклі¬пав. — Звідки?
—В їхніх речах знайшли бронювання зворотного рейсу. На п’ять прізвищ. Останнє з яких було Jan Fidler. І якби ти виймав голову із задниці, Амаро, перед тим як нею думати, то здогадався б, що зараз я від-літав, щоби вирішити цю проблему.
Несподівано Левко зауважив, що від гелікоптера відділилась іще одна фігура. Хлопець здригнувся, відчуваючи, як м’якшають коліна. То був рудий. Чоловік віддалився на десять кроків від «Колібрі» і за¬стиг, дослухаючись до розмови.
—Для чого було вбивати? — повторив Джейсон.
—Джейсоне, аміґо, не розумію, через що стільки галасу. Це ж бранці, чужаки, ми все одно збирались їх...
—Таки збирались, — знову обірвав його сивочолий. — їх. — Він показав пальцем на Лео, Сатомі і Грема. — Не його. — Перевів па¬лець на тіло Семена.
Амаро набурмосився.
—А тому я повторюю своє запитання: для чого було вбивати саме його? — Джейсон говорив спокійно, але щось проривалось у голосі, якесь притлумлене шипіння, що видавало лють, яка пожирала його зсередини. Амаро відчув це і втямив, що переборщив. — Чому не ян¬кі? Чому не українця?
—Джейсоне, якщо для тебе це так важливо, я кажу «вибач», але не можу зро...
Х’юз-Коулман не слухав коротуна:
—У цього хлопця мізків більше, ніжу всіх твоїх предків, почина¬ючи, ні, не з Адама, і навіть не з мавп, Амаро, починаючи з довбаних одноклітинних організмів, разом узятих. Цей пацан за два тижні роз¬шифрував більше написів, ніж я особисто і вся моя зграя очкариків, які длубаються в носах у підземеллі, — чоловік спрямував палець під ноги, — за останні шість років... і ти його вбив, Амаро. Я хочу знати: чому?
Джейсон повільно дістав з-за пояса пістолет «Glock», підсунувся на крок і приставив ствол акурат поміж очей Амаро.
—Я- не... х-хотів... — Х’юз-Коулман надавив сильніше. — Я про¬шу, н-не роби цього...
«Тепер ти знаєш, що відчував Сьома кілька хвилин тому», — змірку¬вав Левко, проте думка вийшла безбарвною, без емоційного відтінку.
Один з вартових (той єдиний, хто тримав палець на спусковому гач¬ку) скинув автомат до плеча.
Поки стрільці Джейсона підняли штур¬мові гвинтівки і спинили будь-які посмики застережними вигуками, двоє людей Амаро встигли зняти
