Твердиня - Кидрук Максим Иванович (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗

Ґрем зажмурився і натиснув на спусковий гачок. Г-гах! Розжаре¬ний ствол обпік руку, браслет рвонуло так, що він до крові порізав зап’ястя, але куля не зрикошетила* зарившись у м’яку землю, і най¬головніше т лампочка погасла, а розламаний наручний передавач легко зісковзнув з руки.

—- Тепер ти. — Левко поманив Сатомі.

Дівчина без нарікань погодилась.

Через хвилину всі троє позбавились браслетів з локаторами.

—Значить так,,

- заговорив Левко, — план такий: я тримаю мо¬тузку, ви з Сатомі по черзі спускаєтесь на п’ятий рівень, довжини якраз вистачить, з п’ятого на четвертий є перехід, он там. — Хлопець пока¬зав східну частину південного схилу, де п’ятий та четвертий рівні спо¬лучала рампа. — 3 четвертого на третій переходів нема, але можна перебратись, просто з’їхавши по схилу, він тут не настільки крутий, щоб зламати карки. Діставшись третього рівня,

біжіть за підніжжя пі¬раміди, із західного боку є місце, де можна злізти на другий, а далі аж до самої землі є похилі переходи.

—Ти певен? — Грем недовірливо покосився у провалля.

—Абсолютно. Я бачив це коли переслідував того перуанця, який... — «якого я вбив». Неважливо. У нас немає часу на теревені. — Укра¬їнець обкрутив мотузку навколо себе.

—А ти? спитала Сатомі.

—Я спробую спуститись по стиках між стінами терас і східною гранню піраміди.

—Зможеш?

—Так. Почекаєте мене в кущах за ровом. Якщо не появлюсь про¬тягом десяти хвилин, піднімайтесь і йдіть геть без мене... Я впораюсь, просто це займе трохи більше... — хлопець недоговорив. Його пере¬рвали відчайдушні й розлючені вигуки, що линули від того місця, де стояв «Колібрі».

—Сюди! Швидше! Вони вбили Віктора! Обережно, ті шмаркачі за бараками!

«Чорт. Рудий». Він геть забув про нього. І, судячи по вигуках, Ро¬джер і Боб вийшли на терасу.

Наступної миті на очах у Левка стіна бараку почала розлітатись на шматки, і тільки потім він почув звуки пострілів: стрільці залягали бИ ля спуску в підземелля і обстрілювали їх з МІ6.

—Пригніться!

Наказ був зайвим: Ґрем і Сатомі і без нього розпластались по землі.

Опинившись на траві, українець підтягнув АКМ до себе і випустив чергу у відповідь. Нехай не розслабляються.

Левко важко дихав. Двічі він намагався підвестись, але вогонь ав-томатичної гвинтівки клав його назад. Ідеї вичерпались, хлопець не знав, що тепер робити. Вони могли спробувати спуститись обабіч пі¬раміди, але тоді стрільців ніхто не стримуватиме, вони розстріляють їх підчас спуску, як він колись розстріляв вартового-перуанця. Лежа¬ти він також не міг. Левко був певен, що на спуску лишився лише один зі стрільців, інший зараз обходить їх з іншого боку бараків.

Ґрем підповз і вклався збоку від Левка. Американець тримав у ру¬ках АКМ.

- Спускай Сатомі і лізь униз по піраміді, — сказав він.

-Вони перестріляють нас, заперечив українець, і

– Лізь. Я їх стримаю.

—Ти?

—Я вмію вести вогонь, не переживай. Протримаю їх достатньо щоб ви вбігли у хащі.

—Я не про те питав, янкі. — Левко докладав макфшум зусиль, щоб не дивитись в очі мулату. Голос його кришився, наче пересохле печиво. — Як же ти? Що буде з тобою?

Не думай про це. Бери дівчину і тікай.

Ґреме.., — Очі Левка розширились. Давай без сліз, грінго. Я її не виведу, я не відшукаю човна, я навіть довбаної річки знайти не зможу.

їх перервала нова стрімка черга зі сторони спуску до галерей. Ґрем загарчав і пальнув у відповідь.

—я...

Українець поклав руку на плече мулата. Він не знав, що казати. Він не був розчулений, але безмірно здивований — так. Шокований навіть.

—Не гай часу,— гарикнув Ґрем. І тут-таки прикусив губу, на очі полізли сльози. — Я не зможу, Лео. Якщо спушусь я, то не зможу про неї. подбати...

Сатомі чула їх. Але навіть якщо й розуміла, що говорить америка¬нець, то після смерті Семена ніяк на те не реагувала.

—Дякую, — прошепотів Левко. Мабуть, цього було недостатньо, але більше слів не знайшлося.

‘ Торкнувшися Сатомі, він став відповзати до південної крайки те¬раси, Тримаючись під захистом бараків, Левко випростався, обмотав навколо плечей мотузку і скинув її у прірву.

—Лізь униз, —запропонував дівчині. — Тільки тримайся міц¬ніше.

Японка перебувала в загальмованому трансі, але послухалась. Ко¬ли ноги зісковзнули з краю, хлопець додав:

Як спустишся, не чекай мене. Зразу біжи на схід уздовж стіни до похилого спуску на четвертий рівень. Він отам, бачиш?

Спираючись ногами на стіну, дівчина посунула вниз. Через хвили¬ну вона ступила на терасу п’ятого рівня і подивилась угору на Левка. Хлопець нахмурився і двічі підряд махнув рукою, показуючи на схід.

«Біжи, давай! Не затримуйся».

Постоявши секунд десять, японка стала просуватись по пристінку до похилої рампи.

Українець зіпхнув мотузку з тераси, закинув автомат за спину І га- зонув до піраміди.

Допомагаючи собі руками й ногами, з’їхав униз по стику між південним муром Твердині та східною гранню великої пірамі¬ди.

Його ступні торкнулись трави на п’ятому рівні у той момент, коли нагорі заджеркотіли постріли.

Хлопець втиснув голову, злякавшися, що стріляють по ньому, але за мить схаменувся. Звуки пострілів ли¬нули з верхньої тераси; сухе потріскування високотехнологічних М16 розбавляло грубе торохтіння автомата Калашникова — Ґрем вліз у перестрілку з головорізами Джейсона. Притримуючися рукою за сті¬ну, Левко попрямував до місця, де його чекала Сатомі.

Невдовзі українець і японка спустились на третій рівень і забігли за піраміду. А ще через хвилину, ігноруючи гілки, що батогами пері¬щили по руках, грудях та обличчю, продирались крізьджунглі, пряму¬ючи геть від Паїтіті...

СІХХVІІ

1 вересня 2012 року. 09:52 [UTC—5]

Хатина Тора Сандерса

...Тор заспішив на ґанок, розчувши шум човнового двигуна. Розкрив двері хатини і раптово усвідомив, що мотор затих. На піску біля при¬чалу, задерши тупого носа, покоївся гумовий човен «BRIG ВЗ10». На плоскодонці розпласталось два нерухомих тіла.

«Мертвяки?» ;— від несподіванки Тор Сандерс відступив на крок, ударившись плечем об одвірок, проте заспокоївся, розсудивши, що мотор хтось вимкнув, а значить, пасажири моторки живі. Принаймні були живими секунду тому.

Загрібаючи замученими артритом ногами пісок, він наблизився до човна. Опустився на коліна і, перехилившись через гумовий борт, пе¬ревернув одного з пасажирів. Знадобилась хвилина, щоб Сандерс^ упізнав молодого мандрівника, який зупинявся у нього в хатині кіль-] ка тижнів тому.

«Лео... здається, українець, — подумав Тор, намацуючи пульс на шиї.— Той, кому маляр прислав листа зі Швеції».

Поруч із хлопцем лежала дівчина. Її ім’я норвежець пригадати не зміг, але пам’ятав, що вона з Японії. Біля голови японки валявся за¬ляпаний кров’ю автомат АКМ, який розвіяв останні сумніви: парочка бачила те, що їм категорично не рекомендувалось до перегляду.

І хлопець, і дівчина були худі й замурзані, наче в’язні з концтабору. Потемнілу шкіру вкривали сотні слідів від комариних укусів.

Пульсуючої жилки Тор не відшукав, проте необхідністьу цьому від¬пала сама по собі від доторків зашкарублих пальців до зарослого підгорля українець очуняв.

Ґрем... — прошепотів він, — там лишився Ґрем... ми повинні витягти янкі...

Чоловік мовчки дививсь на змарніле, наче у хворого на рак на останній стадії, обличчя Левка. Він хотів сказати щось підбадьорли¬ве, але губи,заніміли. Не варто лукавити.; Ніхто не буде нікого витя¬гати.: Ці двоє мають дякувати небесам, що їм дозволили спуститися вниз по Ріоі- де- лас-П’ єдра с живими.

Та чи дозволили?

Тор Сандерс нашорошено, немов ховрах, що помітив тінь шуліки на траві, озирнувся. Потім перевів погляд назад на хлопця і дівчину, напрочуд ясно відчувши, що відтепер щось зміниться. Ці двоє запус¬тили вервечку подій, що більше їм не підвладна і яка розгортається далі сама по собі. Не підвладїйц мабуть, нікому.