День, що навчив мене жити - Гунель Лоран (читать книги онлайн без сокращений .txt, .fb2) 📗
— Це заспокоює…
— Це так само діє і в плані здоров’я. Можливо, ми про це якось поговоримо. Не хочу давати тобі урок біології сьогодні!
— Усе це дуже гарно, але ми не можемо з усім погоджуватися. Індивідуалістська, спрямована на захист інтересів споживача модель, яка робить усіх нещасними, зуміла поширитись майже на всю планету, проникла навіть у куточки світу з цілком інакшою культурою. Стала цілком панівною. Мене це обурює.
— Ця модель занепаде сама собою тому, що вона панівна. Знову ж, упродовж століть історія прагне це нам продемонструвати. Наполеон зумів завоювати пів-Європи, чи не так? Однак, коли він відійшов від влади, французька територія була меншою, ніж на початку його правління… Глянь так само на Римську імперію, Священну імперію, Османську імперію, колоніальні імперії, Радянський Союз… Всі ті, чиїм покликанням було нав’язування, дезінтегровані.
Джонатан не був переконаний повністю, навіть якщо слова Марджі несли заспокоєння. Він дивився у вікно своєї кімнати. Туман поволі розсіювався. Він узяв ще гарячу чашку й ковтнув кави. Міцна, заспокійлива смакота. Поширюючись по всьому тілу, тепло розчиняло його гнів. Лагідний голос Марджі вивів Джонатана з задуми.
— Повір мені, боротьба марна, і, як казав Лао Цзи дві з половиною тисячі років тому, краще запалити свою свічечку, ніж проклинати пітьму.
— Запалити свою свічечку, — повторив Джонатан із сумнівом, блукаючи поглядом за вікном.
Місяць зник, знівельований сяянням неба, що відкрилося зі зникненням туману.
Марджі продовжувала дуже спокійним, майже простодушним тоном:
— Те, що ми ненавидимо в інших, інколи є тим, чого не приймаємо в собі.
Джонатан жваво відреагував. Попри аж надто доброзичливий підхід, Марджі не дуже церемонилася. Він готовий переглянути своє життя, але тут, чесно кажучи, він не бачить, у чому полягає його відповідальність за нещастя суспільства. Звісно, він не був абсолютно чесним при виконанні своїх професійних обов’язків, але хто з нас саме такий? І вважає, що речей, за які може собі докоряти, не так і багато. Якби всі були настільки нечесними, як він, Земля була б раєм.
Марджі нахилилася до нього і з сяючими очима, в яких проскакували бісики сміху, майже довірливо порадила:
— Шукай радше в собі божественне, ніж в інших диявола.
— Божественне в собі? Я гадав, що в глибині нас лежить гріх…
— Це, либонь, найгірша з усій можливих інтерпретація. Коли я думаю про спустошення, до яких це призвело в умах… Наслідки цього ми маємо ще й сьогодні…
— Однак Адам і Єва не послухалися, — сказав Джонатан з іронічною посмішкою…
Марджі усміхнулась йому у відповідь.
— Хочеш знати мою думку? Якщо Бог існує, то він сам захотів, щоб Єва вкусила яблуко!
— У Біблії сказано, що він їй це заборонив…
— Так, щоб до цього її спонукати! Збунтувавшись, Єва вчинила перший акт свободи у світі. Це не первісний гріх, а первісна свобода!
— Тут ти, либонь, трохи перебільшуєш…
Марджі вдавано прибрала шокованого вигляду.
— Як віруюча людина може бодай на мить уявити, що Бог був нездатним створити досконалу істоту, яка безумовно виконувала б його волю? Якби він хотів, щоб Єва підкорялася, вона підкорилася б. Справді, повір: Бог хотів, щоб людина була вільною!
З цими словами вона взяла пляшку віскі й додала кілька крапель у свою каву.
Джонатан спостерігав за нею. Вона таки справді крутий персонаж. Він заздрив її оптимізму у будь-якому випробуванні.
— Гаразд, отже, в глибині мого єства є божественне… І що ж я маю робити, щоб… його знайти?
Вона усміхнулася своєю найчарівнішою усмішкою.
— Відгадай.
— Кажи вже…
— На це запитання я вже відповіла.
— А… знову «Шукай всередині», так?
— Ти швидко вчишся.
— Але це не пояснює, що і як робити. До речі, що саме в мені є божественним?
Марджі глянула на нього сяючими, сповненими доброти очима.
— Знайти божественне означає досягнути рівня вищої свідомості.
— Отакої… Визнай, це геть неконкретно.
— Настане день, коли це здаватиметься тобі дуже зрозумілим.
— Гмм…
— І цей день значно ближчий, ніж ти собі уявляєш.
— І… що саме мені дасть досягнення такого рівня свідомості, як ти кажеш?
— Пригадуєш, коли вчора ми розмовляли про гріх, то казали, що деякі речі, давши коротке задоволення, породжують у нас велику порожнечу і врешті-решт тягнуть радше вниз.
— Так.
— Отож, тут це трохи навпаки: коли період пошуку простого задоволення минає, коли наші вчинки й слова підказані нашою свідомістю, а не продиктовані одним тільки прагненням отримати від них особисту вигоду, ми почуваємося так, наче нас підносить щось… щось більше за нас. Так трапляється і тоді, коли ми знаходимо своє покликання, в якому себе реалізуємо, навіть поза своєю роботою. Ми тоді відкриваємо, що це значно перевершує все те, що може принести ефемерне вдоволення від наших прагнень.
— Наше покликання… Ти стаєш загадковою.
Тітонька всміхнулася.
— Я схильна думати, що кожен із нас справді має свою долю, тож прикро з нею розминутися.
Джонатан раптом розсміявся.
— Ти справді віриш, що на Землі є сім мільярдів деміургів…
— Я ж не сказала, що йдеться обов’язково про якісь грандіозні покликання. Може йтися про щось зовсім непримітне, знаєш, інколи справді важливими у світі бувають речі, напозір зовсім незначні. Є тенденція, що плин історії визначають великі лідери. Насправді, це не зовсім так. Кожен своїми діями, словами, станом душі й емоціями впливає на своє оточення, і це поширюється, немов хвилі на поверхні води. Обов’язково. Ніщо не буває нейтральним. Зрештою, кожен з нас має відгук у світі. І коли ми знаходимо своє покликання, у нас з’являється роль, яку маємо грати, яка є корисною людству, живим істотам, всесвіту.
— Роль, яку маємо грати…
— Саме для цього кожен з нас має притаманні йому таланти, навіть якщо для більшості людей ці таланти зостаються схованими глибоко в них і лише чекають нагоди, щоб виринути і щоб їх плекали. До речі, розкриття талантів — це також засіб для розуміння свого покликання.
Джонатан скривився.
— Тоді в мені вони добре сховані.
Він налив собі кави.
— Більшість людей вважають себе зобов’язаними робити те, що завжди робили, навіть якщо це не сприяє їхньому розквіту. Вони забороняють собі прислухатися до своїх глибоких прагнень, бо переконані, що це нікуди їх не приведе. Тоді як насправді все зовсім навпаки. Наші глибокі прагнення, а не поверхові, навіяні суспільством бажання, є слідами, по яких ми маємо просуватися по шляху нашого покликання.
— Слідами?
— Так. Так наша душа подає нам знак через свої прагнення, щоб вивести на наш шлях. Це приглушений поклик долі…
Вона кілька разів ковтнула кави й повела далі:
— Наш шлях розкривається перед нами, коли зникають ілюзії, через які ми помилково обираємо напрямок, і коли пробуджується наша свідомість. І знаєш, що є бентежним у житті: те, що з нами стається позитивного чи негативного, в радості чи в горі, таємно служить єдиній меті: розбудити нашу свідомість, адже лише тоді ми вповні стаємо самими собою.
Джонатан глибоко вдихнув. Через прочинене вікно до нього лилося повітря, напоєне пахощами дерев, кущів і квітів у саду.
— Відкрити мої глибокі, як ти кажеш, прагнення, здається, буде непросто… Після нашої останньої розмови я багато часу міркував про те, що могло б перевершити мої бажання. Я чимало сушив собі голову. Безрезультатно.
Усмішка Марджі промінилась доброзичливістю.
— Прислухайся до свого серця, а не до голови.
Джонатан засміявся.
— Прислухайся до свого серця… Кумедно чути цей поширений і позбавлений сенсу вислів із вуст біолога.
— Знаю, інтелектуали висміюють народні вислови. І вони помиляються! Народ часом буває мудрішим за еліти, які вважають себе вищими за всіх.
— Можливо, але тут, у цьому випадку... «прислухайся до свого серця» нічого особливого не означає, визнай це.
