День, що навчив мене жити - Гунель Лоран (читать книги онлайн без сокращений .txt, .fb2) 📗
Він спробував викинути зі своєї свідомості погані новини. Чому суспільство так невдало еволюціонує? Його душила суміш гніву й безсилля. Треба було дослухати цей репортаж до кінця. Можливо, журналіст сказав про петицію онлайн, яку слід підписати, чи про план проведення маніфестації. Пошукає пізніше в інтернеті.
Шукай всередині. Він на якийсь час заплющив очі, намагаючись очистити свідомість. А коли розплющив, побачив геть блідий місяць на блакитному ранковому небі. Місяць… Анжела… їхні довгі літні вечори в саду до народження Клое. Вони годинами розмовляли під зорями про те, як змінити світ. Анжела… У цьому складно зізнатися, але її йому бракувало. Попри накопичену на неї злість і несправедливе розлучення, що базувалося на неналежних докорах. Що він міг зробити, якщо йому трапилася няня-німфоманка? Але Анжела нічого не хотіла слухати. Непоступлива, вірна сама собі. Як у минулому, коли докоряла за те, що надміру працює і часто нехтує сім’єю. Я для тебе нічого не значу, наважувалася заявляти вона. Не усвідомлюючи, що він робить це задля неї. Задля неї і Клое.
Джонатан підвівся й пошукав у кишені куртки гаманець. Він кілька років не дивився на фото. Проте знав, що воно тут, десь засунуте. Нарешті знайшов, воно, за іронією долі, лежало між сторінками його страхового поліса. Витягнув його пальцями й відчув, як стислося серце. У той період він фотографував Анжелу тільки на чорно-білу плівку. Правдивішу. Зворушливішу. На фото вона була в ліфчику з білого мережива. Апарат зафіксував її чарівний вираз з легкою розгніваною усмішкою, вона протестувала, не бажаючи фотографуватися, коли вона ще не вдягнена. З нахмуреними брівками й усміхненими очима на неї не можна було надивитися.
У двері постукали, і тітонька Марджі ввійшла з невеликою тацею в руках. Джонатан крадькома заховав фото в рукав.
— Доставка додому!
— Марджі, ти — неймовірна.
На таці стояв гарненький порцеляновий кавник, дві чашки і флакон віскі. Вона запевно запросила на каву й себе. Пройшла вперед, щоб поставити свою ношу на маленький столик біля вікна. Але через якийсь незграбний жест мало її не перекинула. Джонатан швидко простягнув руку, щоб допомогти втримати рівновагу. Світлина вислизнула з рукава і впала. Він квапливо її підняв і готувався переключитися на іншу річ, як тітонька дуже лагідно запитала.
— Ти досі не перегорнув сторінки, так?
Він промовчав.
Вона налила кави у чашки і посунула одну з них у бік племінника.
— Прошу, любий.
Джонатан узяв чашку. Від кави поширювалися заспокійливі пахощі.
— А якщо ти їй зізнаєшся в тому, що відчуваєш? — запропонувала вона задушевним голосом.
Джонатан злегка напружився і якийсь час сидів мовчки, перш ніж порушив мовчання.
— Марно. Ми вже багато говорили. Я зробив усе, щоб довести, що її закиди недоречні. Безуспішно.
— Я пропоную не пояснювати, просто сказати, що ти відчуваєш.
— Хіба це не те саме?
Вона зітхнула.
— Бідолашний Джонатане, попри всі роки спільного життя, ти зовсім не знаєш жінок…
Джонатан приголомшено дивився на неї.
— Жінці ні до чого твої раціональні слова, які мають прояснити якусь ситуацію. Пояснювати, весь час пояснювати… Так наче за всяку ціну треба бути правим. Ох… чоловіки нічогісінько не розуміють… Вона хоче одного: відчути, що ти її любиш, відчути, що саме її ти любиш…
— Але це не логічно, якщо…
— У подружньому житті на логіку наплювати! Йдеться про почуття, там не місце для математики!
Джонатан довго сидів мовчки. Ні, він не міг уявити, що знову розмовляє з Анжелою і знову на ту саму тему. Вона цілком здатна його послати. А йому не хочеться виставляти себе на глум. Не може бути й мови. Швидше змінимо тему.
— Я послухав обурливий репортаж по радіо. Про вирощування у комплексах. Просто скандал.
— А…
Він сів і відкинувся назад у кріслі.
— Складно віднайти внутрішній спокій, коли живеш в егоїстичному й жорстокому світі, проти якого доводиться постійно боротися.
Марджі примостилася на краєчку підвіконня, пильно глянула на племінника і перевела погляд назовні, вдалину.
— Усе правильно, — нарешті сказала вона. — Мені так само стає сумно він таких-от новин.
Розпливчасте ранкове світло оточувало її обличчя блідою, як вицвілі тони сукні, розмитістю. Її гарні зморшки гармоніювали з делікатними тріщинками на пофарбованому вікні.
— І все-таки, — продовжила вона, — чи ж обурення проти речей, на які ти не маєш впливу, не є рецептом проти депресії?
Це зауваження зачепило Джонатана, він наче у дзеркалі вгледів реальність, що спричинила тривогу.
Він мовчки дивився на тітку. Таки правда, що в подібних ситуаціях почуваєшся страшенно безпомічним, це підточувало його єство.
— Але хтось же мусить повставати проти некерованого розвитку суспільства. Не можна ж сидіти з опущеними руками й журитися з приводу того, що діється, далі продовжуючи своє нікчемне життя так, ніби нічого не трапилося.
Погляд Марджі був сповнений неймовірного співчуття.
— У 1930-х роках один протестантський теолог придумав дуже доречну молитву. Дехто каже, що він наслідував Марка Аврелія. Інші — що вона від Франциска Асизького, але це неважливо.
— І про що вона?
— «Дайте мені мужність змінити те, що можна, прийняти з душевним спокоєм речі, змінити які я не в силі, і мудрість відрізнити одне від іншого».
Якусь мить Джонатан пильно дивився на неї.
— Але я не можу залишатися бездіяльним. У житті речі мають еволюціонувати, а не регресувати.
— Авжеж, я тебе розумію, але що ти можеш вдіяти? І що ти, до речі, робиш?
Джонатан звів на неї очі.
— Я з усім цим борюся. Виступаю проти, наскільки можу. Борюся…
Він трохи помовчав і, відкинувшись у кріслі, додав:
— Інколи я себе запитую, навіщо все це, по суті…
— Можливо, ні для чого.
— Дякую, ти мене підбадьорила.
Марджі глибоко вдихнула.
— Досить часто боротьба зміцнює те, проти чого її ведуть.
Джонатан нахмурився.
— Ти можеш знайти контрприклади, — сказала вона, — але це все-таки правильно майже у всіх царинах.
— Я ніяк не розумію, чому.
Марджі знову налила кави. Такої ж гарячої, і такої ж запашної.
— Це має глибоку причину, але я волію, щоб ти з’ясував це шляхом експерименту…
— Експерименту?
— Треба буде організувати його у своїй фундації.
— Я гадав, що десять років тому ти вийшла на пенсію.
Замість відповіді на вустах Марджі заграла усмішка.
— Тим часом можу подати кілька ілюстрацій, якщо хочеш. Наприклад, у царині стосунків. Уяви: хтось висловлює якусь ідею, яка тобі видається цілковито неправильною або приголомшливою.
— Окей.
— Що буде, якщо ти виступиш проти й нападеш на його ідею? Ти його образиш і змусиш захищати висловлену точку зору, щоб його не вважали ідіотом. Це викристалізує його позицію, і він уже не зможе змінити своєї думки. У боротьбі з його ідеєю ти її тільки зміцнив…
— При такому підході…
— У ХVІІІ столітті у Франції монархія старого ладу через цензуру боролася проти філософів Просвітництва, і це тільки зміцнило рух, який призвів до революції 1789 року.
Джонатан похитав головою.
— На початку ХХ століття в Росії, — продовжувала Марджі, — царська поліція переслідувала всіх незгідних незалежно від того, соціалісти вони чи ліберали. Це тільки підживило відчай, який зрештою зіграв на користь комуністів у 1917 році.
— Я й не знав.
— Ще один значно переконливіший приклад, — мовила Марджі, підводячись, — посидь, я піду візьму цифри.
— Облиш, не варто.
— Варто, варто.
Вона вийшла і через кілька хвилин повернулася з паперами в руках.
— Ти пам’ятаєш, що у 2002 році американська адміністрація започаткувала те, що вона назвала «війною з тероризмом». Того року американський Державний департамент нарахував 198 терористичних актів у світі, в яких загинуло 725 осіб. Після десяти років невпинної широкомасштабної боротьби, на яку пішли значні кошти, американська адміністрація навела цифри за 2012 рік: 6771 терористичний акт, вбито понад 11 тисяч осіб.
