Право жити - Лоцманенко Юрий Викторович (книги без сокращений .TXT) 📗

Юрій Лоцманенко

ПРАВО ЖИТИ

БІЛИЙ, БІЛИЙ КАШТАНОВИЙ ЦВІТ

Сорокін щільно причинив за собою двері. Його вродливе обличчя було втомлене й неприязне, здавалося — він чимось пригнічений. Це тривало частку секунди, але я встиг зафіксувати в пам'яті незвичний стурбований його погляд; по тому Сорокін одразу натягнув буденно-бадьору маску. Підійшов впритул до панелі моїх оптичних рецепторів, привітався, намагаючись видавити безтурботну усмішку:

— Здрастуйте.

Крізь зеленкувату портьєру пробивався грайливий ранковий промінь. Електричні плафони ще не було вимкнено, і в цьому химерному освітленні довга постать Сорокіна мала якийсь неприродний вигляд. Стрункий, як завжди вишукано зодягнений, він і тепер не зрадив звички і, вітаючись, чемно схилив голову.

— Як почуваєте себе?.. — Ледь помітні зморшки збіглися в кутиках його очей.

Сорокін постояв хвилину, очікуючи відповіді, - нібито й справді я міг почувати себе якось інакше. Потім присунув стілець, сів навпроти мене, закурив. Я помітив назву сигарет — «Прима». За моєї пам'яті Сорокін курив тільки «Приму», підкреслюючи вірність уподобанню. То була одна з багатьох вигаданих ним традицій, вигаданих, звичайно, для інших. Двома пальцями він тримав горіховий мундштук, теж традиційний, і уважно стежив за сизими звивинами диму.

— Ви слухаєте мене?

Дивно — скільки часу вже збігло, а я ніяк не можу призвичаїтись до цього «ви». Я розумію, що Володька Сорокін, веселий, дотепний співрозмовник і відчайдушний шибайголова, невиправний мрійник і щасливець, найкращий мій друг Володька залишився там — далеко… й назавжди. Там, де квітне зараз бузок, де прудконогі дівчата поспішають навздогін сонцю, де живуть, кохають, працюють і сваряться люди… Там, далеко. За два кроки від цієї порожньої чистої кімнати. Так, розумію все, однак чомусь боляче чути Володьчин голос, його чуже, офіційне «ви»…

— Я слухаю — живлення надходить нормально.

Сказати б: «Ну що за розмови, я завжди тобі радий, Вовко!» — але я не мав на те права: дружні стосунки — привілея людей.

— Сьогодні вівторок, я давненько не заходив… до вас, — Сорокін говорив притишено, наче в кімнаті, крім нього, був ще хтось, а він не хотів заважати. — Є новини…

Підвівшись, він струсив цигарковий попіл у попільничку. Колись, невдовзі після мого експерименту, Сорокін приніс цю попільничку сюди і поставив на блискучий низенький столик; чуття міри зрадило його тоді, а тепер він не роздумував над тим, що, може, краще трусити попіл просто на підлогу. Адже він приходив на хвилину й знову зникав за дверима у своєму справжньому світі, а попільничка лишалася поряд зі мною.

— Присядько перейшов до нашої лабораторії. Хлопець — золоті руки. Працювати з ним легко.

Сорокін ще розповів мені про зміну тематики лабораторії, про лаборантку Марічку — норовисте дівчисько, слова їй не скажеш, учора мов на зло спалила дефіцитний кріотронний тестер. Переказав сюжет останнього італійського фільму. Помовчав.

— Може, квартиру скоро одержу.

— Вітаю.

Він здивовано зиркнув на мене, насупився. І відразу удавано бадьоро почав розповідати про нову свою «геніальну ідею», яку шеф, старий ретроград, не дозволив внести до плану досліджень лабораторії.

— Ну дарма, потягну й сам… З Присядьком — хлопець він тямущий. Звичайно, якби не загинув Борис… Що я, дурень, верзу!.. Пробачте, я мав на увазі… Ви ж…

Новини були цікаві, та я відчував — Сорокін чогось не доказує. Втім, я міг і помилятися… людині це властиво. Адже в моїй механічній будові було більше від людини, і хоч людське «я» злилося неподільно з «я» машинним, однак завжди переважало перше. Згадка про біофізика Присядька, що мав посісти моє місце в лабораторії, не вразила мене. За два роки існування я звик до парадоксів і сприймав їх майже спокійно. Я слухав Сорокіна просто уважно, не більше, і терпляче ждав, коли ж він повість ту головну новину, якої, можливо, зовсім і не було.

Час спливав непомітно. Сорокін, видно, вичерпав запас новин і поглянув на годинника. Підійшов до вимикача, погасив електрику, дбайливо розсунув портьєри.

— Каштани вже зовсім розквітли… Може, відчинити вікно?

— Як хочете.

У кімнаті заграло травневе сонце. Постать Сорокіна вже не здавалася мені такою чудною, як раніше, але в кутиках очей і досі паслася череда незнайомих зморщок. Щось непокоїло Сорокіна. «Не скаже, — майнуло в думці. — А Борисові сказав би не вагаючись». Він знову добув сигарети, але не закурив, тільки смоктав мундштука. «Ні, не скаже».

— Ну, я піду… Час приймати дослід. — Його таки щось хвилювало.

— На все добре.

Сорокін попрямував до дверей, дедалі уповільнюючи ходу, зупинився. «Скаже», — зрозумів я. Щось стисло мені мозок — мій холодний молектронний мозок, наче непрозора завіса впала на бездоганно змонтовані лінзи моїх оптичних рецепторів… «Не треба!» — рвонулася думка. Я вчасно вимкнув гучномовці.

— Розумієте, ще одна, так би мовити, новина. Таня… — непевна усмішка викривила губи Сорокіна. Він умить стер її з лиця… Ця мить тривала нескінченно. — Сьогодні ми з Танею одружуємось. Ти пробач нам… Борисе.

Уперше він назвав мене моїм колишнім ім'ям.

Йому завжди не вистачало останнього дня, години, хвилини. «Хронічний цейтнот», — скаржився Володька, явно кокетуючи, і, замість читальні, спокійнісінько простував перед сесією до більярдної («Все одно не встигну!»). Я ніколи б не зважився на таке, однак Володька вмів викручуватися з будь-якої халепи. Йому неймовірно щастило. До анналів інститутських легенд увійшов переказ про випадок, коли Сорокін позичив елегантну валізку для подорожі, перед тим як виграти у студентській святковій лотереї мрію нашого курсу — туристську путівку в Карпати; з нього жодного разу не зняли стипендії, хоч причин до того не бракувало. «Ти — знахабнілий ледацюга», — казали йому хлопці. Володька погоджувався, але завжди уточнював: «Знахабнілий талановитий ледацюга». Що ж, він мав рацію, бо справді був талановитий, не те що я — «трудяга», «зубр», за непоштивим його визначенням. Ми були зовсім різної вдачі, але на диво всім потоваришували. П'ять років спільного життя в гуртожитку — п'ять років нашої юності перейшли до полиць моєї пам'яті незмінними, і корегувати їх тепер, через кілька років і за нових обставин, я не можу. У моїх спогадах Володька Сорокін лишився добрим товаришем, якого всі щиро любили, хоч і заздрили йому. Він міг не замислюючись віддати останню копійку і останню сорочку. Втім, так само не замислюючись, міг і взяти у товариша.

Учився Сорокін дуже нерівно, хоч наука давалася йому легко. Там, де мені доводилося наполегливо працювати годинами, йому вистачало хвилин. До того ж я на відміну од свого товариша завжди вагався, навіть коли знав щось напевне. «Вайло, — глузував Володька. — Ведмідь. Тобі, Борисе, все життя продиратися крізь хащі сумнівів, бо, коли на твоєму шляху трапиться товстий стовбур, ти довго вагатимешся: як же його обійти».

Так, я був вайло і ведмідь. У нашій дружбі Сорокін грав першу скрипку. В суперечках влучні Володьчині думки щоразу перемагали мої неквапливі міркування. Проте не завжди. Дійшовши певності, що це саме так, я вже не поступався, і Сорокін складав зброю. Бувало, спалахнувши раптово, як сірник, Володька наговорить усіляких дурниць, та ж мав мужність одверто визнати, що помилився. І за це я любив його.