День, що навчив мене жити - Гунель Лоран (читать книги онлайн без сокращений .txt, .fb2) 📗
— Це — наші політики!
Марджі розсміялася.
— А інші шари? — поцікавився Джонатан.
— Лімбічний мозок, завдяки якому ми відчуваємо емоції як свої, так і інших, і який дає нам змогу розвивати свої властивості спілкування. Він виник з появою перших ссавців, вони мали дбати про своїх малят, які були нездатними вижити без відданості дорослих. І, нарешті, неокортекс, осідок того, що можна назвати ментальним: логічне мислення, здатність концептуалізувати тощо.
— Розумію…
— У житті було б ідеально знайти рівновагу між цими трьома мозками, щоб урешті-решт комфортно почуватись як у діях і емоціях, так і в абстрактному мисленні.
— Значить, у твого другого чоловіка був добре розвинений неокортекс…
— Можна так сказати. Але інтелект не зводиться до ментального. Він спирається на врівноважене використання трьох шарів мозку. В нього ж у даному випадку були проблеми в емоційному плані. Він мало знав себе і погано розумів інших. І належав до людей, які ніколи не прислухаються до свого серця і своїх прагнень, і не розумів власних емоцій. Моїх — тим паче…
— Чи ви підтримуєте контакт після розлучення?
— Я дізналася, що під кінець його уразив Альцгеймер. Вершина для того, хто мав неабияку голову…
— Бідолаха.
— Він дуже швидко забув, що в нього ця хвороба.
Марджі ковтнула чаю.
— Мій третій чоловік теж дуже вирізнявся. Він шукав щастя у своєму статусі. Найбільша з ілюзій, цілком певно… Спочатку його особистість мене захоплювала, і вона цього вимагала. Потім настав момент, коли я збагнула, що він ганяється за всім, що може позолотити його герб і надати вагомості. Починаючи від титулів і завершуючи елегантним вбранням з урахуванням марки автомобіля, облаштуванням нашого дому та доречних слів, які він вводив у розмови. Навіть люди, з якими він спілкувався, були прискіпливо відібрані з тим, щоб підкреслити його значення. Ніщо не йшло від його серця, все було продиктоване потребою визнання. Він, гадаю, сам приходить від себе в трепет, не почуваючись, однак, щасливим: завжди мало бути більше, ніби він ніколи не досягав рівня образу, до якого так прагнув. Він, очевидно, відчував потребу себе підбадьорити, компенсувати брак поваги до себе, який так уміло приховував… Коли я захотіла змінити професію і стати біологом, він зробив усе, щоб цього не допустити: адже мати дружину-археолога — це клас. Дружина-біолог — щось зовсім пересічне.
Джонатан не стримав сміху.
— Він помер, розчавлений колесами авто, — відстороненим тоном повідомила Марджі.
— Який жах!
— Ні! Навпаки!
— Як ти можеш так казати?
— Це був «Ролс Ройс», після вечірки в замку, на якій багато випили. Омріяна смерть для нього! Тільки уяви, якби десь на околиці його збив моторолер…
— Марджі…
— Його заповіт було виконано до йоти: грандіозний похорон у присутності всієї місцевої еліти, оркестр і хори, які виконували «Реквієм» Моцарта, і поховання, грандіозніше за могилу Рональда Рейгана. Всі були дуже вражені. Окрім мене. Якщо порівняти з Тутанхамоном, він був дрібним гравцем, розумієш…
~ 10 ~
Чоловік глибоко вдихнув і кілька разів по черзі подивився то на м’яч для гольфа, то на напрямок. Коротко пересмикнув плечима, піднявши їх угору й злегка прокрутивши назад. Майкл ледве втримався від сміху. Щоразу, коли Джон Дейл готувався ударити по м’ячу, у нього проявлявся нервовий тик. Чогось смішнішого годі й придумати.
Приглушений удар, м’яч злетів високо-високо, описав велику криву, впав й одразу завмер на поверхні.
— Непогано, — зі схвальною усмішкою сказав Майкл. — Гарна свічка.
Обидва чоловіки пішли далі. Ранковий туман розсіявся під сяйливим сонцем, яке заливало поле для гольфа Золотоворітського парку. Приємно пахло свіжоскошеною травою. Океан на видноколі здавався неспокійним. Уздовж берега на хвилях купчилася піна.
— Як ваші домовленості з партнерами?
— Просуваються, — відповів Майкл. — Я вірю в успіх.
— Ви так кажете впродовж трьох місяців, але посутніх змін не помітно.
— Я попереджав, що на це потрібен час. Для них наша контора наче дитя. Позбутися плоду своєї утроби не так і легко..
— З тим, що я кладу на стіл, вони зможуть зробити скільки завгодно дітей.
— Це не так актуально…
Джон Дейл зупинився й глянув на Майкла.
— А якщо я порозмовляю з ними сам?
— У жодному разі! Треба знати, як до них підійти. Я з ними практикую вже п’ять років….
— То чому все так затягнулося? Гадаю, з тим, що я пропоную, їх можна легко переконати.
— Там, де є прив’язаність, не все вирішують гроші. Вони ніколи не продадуть комусь ззовні. Це має пройти через мене. Я б’ю їх вище пояса, і на це потрібен час. Без нічого не матимеш нічого.
На обличчі Джона Дейла відбився сумнів.
— Покладіться на мене, — додав Майкл. — Справа на доброму шляху.
Вони рухалися в напрямку гріна. Вдалині на поверхні океану більшало вітрильників, які запевно хотіли скористатися вітром. Хвилі, вочевидь, їм заважали.
Майкл глибоко вдихнув. Він знав, що не зможе отак довго томити Джона. Прагнучи виграти на всіх фронтах, він ризикує втратити все. Втім… не може ж він вдовольнитися прибутком від продажу тільки своїх акцій, залишити таку саму суму партнерам, вони ж бо нічого не зробили, навіть у перемовинах участі не брали. Але це, між іншим, на краще. Вони так мало заробляють, що здатні продати акцію за 400—500 доларів, тоді як Джон готовий викласти дві тисячі.
«… на цій величезній молочній фермі, Дане, бачимо сотні корів, які стоять рядами одна біля одної. Там так мало місця, що їм ніяк повернутися. Вже не кажучи про те, чи можуть вони лягти, щоб поспати. Найбільше вражає те, що на них помітні наслідки перебування в тісному приміщенні. У це ледве можна повірити, але уявіть, що в них відростають копита, адже вони ними не користуються. Копита обертаються на величезні нігті, які закручуються і ростуть угору. Власне кажучи, це потворно, і знаєте, Дане, дивлячись на них, не можна не думати, що після завершення свого життя молочних корів вони з полегшенням вирушать на бійню, щоб знайти кінець у наших тарілках».
«Дякуємо, Тіффані, нашій спеціальній кореспондентці на фермі поблизу Денвера в штаті Колорадо. Далі про довкілля: на прямому зв’язку з нами знову Джеремі Стенсон з Дога у Катарі. Джеремі, представники ста дев’яноста країн зібралися для обговорення кліматичного потепління. Чи під кінець ухвалили спільну резолюцію?»
«Добридень, Дане. Речник щойно вийшов після прес-конференції. Делегати кожної країни запротоколювали звіти експертів тут, у Дога. Майже всі науковці зійшлися на двох схожих висновках: у найліпшому разі вони передбачають потепління мінімум 4 °С під кінець століття. Нам, міським мешканцям, любителям тепла, цифра 4 °С, дорогий Дане, може здаватись незначною, але науковці французької делегації нагадали, що в минулому був час, коли температура земної кулі була на 4 °С нижчою за нинішню. І уявіть собі, Дане, що йдеться про льодовикову еру… Так, ви добре мене почули, по суті, у масштабі планети 4°С є величезною цифрою; науковці передбачили, що під кінець століття ці додаткові 4 °С призведуть до тотального танення альпійських льодовиків у Європі, це означає, що в долинах Рони, на великій французькій долині, не залишиться ні краплини води, внаслідок чого Прованс стане пустелею. Здається, що цей образ вразив уми, однак, Дане, наразі конгрес, робота якого добігає кінця, не ухвалив жодного рішення. Керівники держав просто вирішили зібратися через два роки у Парижі для обговорення ймовірних заходів і…»
Джонатан вимкнув радіо і знову вмостився в ротанговому кріслі перед відчиненим вікном своєї кімнати на другому поверсі. Він дивився на океан і глибоко дихав. Шукай всередині, сказала Марджі. Він зітхнув. Не так і легко знайти щастя в глибині самого себе, коли у світі все йде шкереберть. Важко абстрагуватися від того, де все так недоладно.
