Твердиня - Кидрук Максим Иванович (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
АТОМ — ПРОТОН — ЭЛЕКТРОН!!!
її завершували три знаки оклику, що мали підтверджувати важли-вість чи щось таке.
На цьому послання не закінчилися. Ледь піднявши голову, росі-янин спостеріг за три метри від себе великі, викладені з деревної ко¬ри літери. Перед тим як читати, він покосився вбік (враховуючи, що все ще лежав на боку, це було радше вниз, ніж убік), відмітивши, що з усіх трьох дерев, що ростуть у цій частині тераси, дочиста обдерто кору.
«Це ж треба, щоб так гребло», — подумав він, після чого, за-дерши голову, зиркнув на напис. Першим йшло слово АТОМ. Далі Семен міг не читати.
Що він хотів цим сказати? Адже це неспроста. Він ніколи нічого не робить просто так. Щось трапилося, поки він був піддією алкалоїдів, щось таке, що конче слід було зафіксувати і донести до того моменту, коли дурман вивітриться з голови. От тільки спробуй розбери, що йо¬му там приверзлося. «АТОМ — ПРОТОН — ЕЛЕКТРОН», — що це може бути? А раптом це результат галюцинацій і ніякого змісту в ньому немає?
Ухкання «Мі-17», що спускався на захищену з трьох сторін пло-щадку перед великою пірамідою, перервало роздуми. Сьома вигнув¬ся, щоб поглянути на вертоліт, і застогнав від скаженого болю, що прострелив крізь ногу аж до грудей. Вперше з часу пробудження він опустив підборіддя і зиркнув на ногу. Гіпс розламався у чотирьох міс¬цях. Нога стирчала під ще гострішим кутом, ніж після перелому, лит¬ка розпухнула, збільшившись удвічі, і посиніла. З-поміж уламків гіп¬су стікала в’язка кров.
Медицина — одна з галузей, в яких Семен петрав найменше, про-те йому вистачило поверхового погляду, щоб усвідомити, що при та¬ких пошкодженнях ходити рівно — так, як ходив раніше, — він ніко¬ли не зможе. Та й чи ходитиме?
Росіянин захотів перевернутись на спину, щоб вмоститись (наскіль¬ки дозволяв його стан) зручніше. Йому це вдалося, проте нижня час¬тина лівої ноги залишилась лежати так, як лежала. Вона здавалась мертвим відростком, який з’єднується зі стегном лише шкірою. Біль, який вибухнув під час перевертання, виявився таким скаженим, що свідомість превентивно відімкнулась, погасла, наче екран телевізора, чий штекер висмикнули з розетки. )
Сьома прикусив язик, на секунду відчувши, як кисло-солодка кров потекла по зубах і щоці, а тоді поринув у темряву.
СLI
Японка тихо плакала, скулившись у кутку «нори» і втупившись в од-ну точку.
Грем відкрив очі і прискіпливо вивчав заґратований світильник на кам’яній стіні, не розуміючи, де він. Якби не пхикання Сатомі, він поду¬мав би, що все ще перебуває уві сні, в якійсь печері з романів Толкієна.
Коли плач привів його до тями, мулат згадав розмову біля хатини Джейсона, вбивство перуанця на південному схилі Твердині і узвар з бруґ- мансії. Момент, коли він розбив чашку під ногами Левка, був останнім, що вдалося витягти з мозку. Далі йшла суцільна порожнеча. Спогади
не просто затерли (адже затерте має властивість раніше чи пізніше від¬новлюватись), а безповоротно вирізали, наче шматок кіноплівки.
Американець із острахом обдивився себе, але переконався, що ці¬лий. Ноги затерпнули й огидно свербіли, коли він намагався ними по¬ворушити, та це швидко мине. Боліла голова, як підчас похмілля, але з цим також можна жити. Він зітхнув з полегшенням, упевнившись, що не випустив собі кишки, як той археолог, і нічого не поламав під час безпам’ятства.
Ґрем поповзом підібрався до Сатомі й обійняв її. Дівчина відреагу- вала дивно.
—Хто це? Хто тут?! — завищала вона, вирячивши очі і відбива-ючись. — Не чіпайте мене... будь ласка.
Хлопець відпустив японку і швидко оглянув її, не помітивши видимих травм. «Певно, вона досі марить», — припустив мулат. Сатомі поверну¬ла голову на Ґрема (лице було на відстані тридцяти сантиметрів відлиця американця), але дивилася крізь нього. Погляд був не просто розфоку- сованим, він був порожнім. На щоках блищали свіжі краплини сліз.
Приглядівшись уважніше, Ґрем зрозумів, що помилився: ушко-дження таки були. Руки японки рясно покусані. Спершу вирішив, що на неї напали великі пацюки, але скоро втямив, що всі сліди від уку¬сів мають правильну форму — нагадують розміщені поряд матема¬тичні дужки. Під час інтоксикації Сатомі покусала сама себе. Най- огидніші рани, обрамлені бузково-жовтими синцями, з яких сочилася кров, вкривали передпліччя від кистей до ліктів. Окремі сліди розта¬шовувались аж на плечах. Ґрем прикинув, чи зміг би він викривити го¬лову так, щоб вкусити самого себе за передню частину плеча...
Дівчина продовжувала глухо пхинькати.
—Сатомі, це я. — Мулат удруге торкнувся її, цього разу акурат¬но провівши долонею по спині. — Це я, не бійся.
—Ти, Ґреме? — Очі округлились, але... порожнеча не зникла.
В американця тривожно засмоктало під ложечкою. Судячи з голо-су, японка давно відійшла від алкалоїдів, поза тим щось із нею було негаразд. Щось було дуже, дуже погано.
Це я. — Він поклав на стегно другу долоню.
Дівчина незграбно скинула руки, схопила мулата за голову, глибоко зануривши пальці в кучеряве волосся, після чого кинулася Ґрему на шию.
—Це ти! Ти! Як добре, що це ти! — Здавалося, слова прорвали невидиму мембрану, що стримувала сльози й квиління, і японка голос¬но розридалась. — Як... ти... м-мене... з... знайшов? — переборюючи щеняче скімлення й плач, спитала вона.
|Що значить знайшов?;» — насупив брови Грем.
—Дівчинко, заспокойся. Що б не трапилось, то був лиш сон. — Обіймаючи, хлопець відчував, як швидко колотиться її серце.
—Сон?! — верескнула Сатомі.
—Так, усе це с...
—Це не сон! Я нічого не бачу!!!
Інстинктивно, не задумуючись на тим, що робить, мулат відсторо-нився, а тоді зиркнув на лампу на стіні. Світла в «норі», було достат¬ньо. Вона не може не бачити.
—Сатомі? — нервово зірвалося з його губ.
Зазвичай зір людини — це щось на кшталт відрізка, який сполучає око з об’єктом, чиє зображення передається в мозок. Він починаєть¬ся в зіниці і закінчується, впираючись у яку-небудь характерну точку об’єкта. Грем із жахом усвідомив, що погляду японки більше не є від¬різком. її погляд став променем, що виточується з кришталика і ле¬тить в нікуди.
—Я втратила зір! — Чіпляючись у відчаї за його руки, дівчина за-ридала ще сильніше.
CLII
20 серпня 2012 року. 11:36 [UТС-5]
Паїтіті
Вискакуючи з «Мі-17», Джейсон Х’юз-Коулман накидав три основні версії того, що відбулося: 1) бунт мачігуенга з метою захопити золото і втекти, 2) витівка студентів з метою просто втекти (чомусь він був певен, що вони на таке здатні — чи не в останню чергу через те, що розумів: росіянин розумніший за нього) і 3) вторгнення або атака ззовні.
Першим, до чого він наблизився, стало тіло перуанця з ватаги Ама¬ро Кіспе. Хлопчина помер давно і встиг задубіти. Біля голови лежали засохлі рисові зернята, недожовані шматки курятини і салат. Він вихар-кував їжу вже після того, як його поранили. &Отже, все сталося вчо¬ра під час обіду.,,» Джейсон ковзнув поглядом по почорнілій вогнепаль¬ній рані на животі вартового (Род і Лу стриміли по боках, тримаючи М16 напоготові) і потюпав далі. Підходячи до Роджера (гевал тупцяв на міс-ці, втупивши погляд у землю), сивочолий сповільнив кроки.
—Якого хріна ти голий? — витиснуті крізь натягнуті губи слова зі свистом розсікали повітря. Не зовсім ті слова, якими Джейсон хотів би зустріти відданого стрільця, але інакше він не міг.
Чоловік шалено дратувався. Він боявся, але не за себе — за Паїті¬ті, боявся, що все накриється мідним тазиком якраз тоді, коли справа зрушила з мертвої точки (росіянин копнув дуже глибоко, глибше ніж Джейсон насмілювався сподіватись...), боявся, що налагоджена й ви¬школена ним структура розпадеться через... він уявлення не мав, через що. І це дратувало ще більше.
Лу і Род кидали занепокоєні погляди на товариша.
—Ти мене чуєш, Роджере? — спокійніше звернувся Джейсон. — Що тут сталося? — зважаючи на шум вертолітних лопатей, говорити доводилось голосно.
