Твердиня - Кидрук Максим Иванович (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
Перуанець став обережно розгортати пакунок, але, подумавши, спинився.
—Еріко! — покликав він.
—Що, Ерні? — надійшло з-за «Cessn’n».
—Можеш підійти? Я дещо знайшов.
Тридцятидворічна, сухоребра й задерикувата американка Еріка Мі- джетт була з сезонних учених, котрі прилітали на станцію Прогресо спостерігати за птахами. Вона була не першою, кого Ернесто Флоріо возив у Мадре-де-Діос, на перших порах ставлячись до своєї місії на¬прочуд відповідально. Згодом він зрозумів, що ніякої «великої науки» в Прогресо не робиться. Сюди, отримавши чималі гранти, прилітають аспіранти, що от-от мають захищати дисертації, роблять кількадесят фотознімків на старицях і за тиждень-два вертаються назад у Штати, їм потрібен не результат, не відкриття чи реальні спостереження, а згадка про Мадре-де-Діос в науковій роботі. Це тупо, але сам факт того, що докторант побував у отакій глушині, надає ваги та серйознос¬ті «дослідженням»; молодий учений тепер може писати, що заманеть¬ся, навіть якщо він надряпає у статті, що синьо-жовті ара1 під час се¬зону парування длубаються один у одного дзьобами в задницях, ніхто не сперечатиметься, аби тільки автор особисто потинявся кілька днів у глиняних болотах довкола Прогресо і потім згадав про це разів со¬рок на сторінках дисертації.
1 Синьо-жовтий ара (лат. Ага ararauha) — птах родини папугових.
Еріка пірнула під крило літака, на якому прилетіла, і підступила до Ернесто.
—Що в тебе?
—Дивися. — Він подав їй згорток.
Жінка неспішно розгорнула пакет і видобула зіпрілий від тепла й вологи лист. Папір погано пахнув. Зі згортка вибігло кілька мурах, і Еріка струсила їх у траву.
Розгорнувши послання, вона стала читати:
Сьогодні понеділок, 6 серпня 2012 року, і ми вирушаємо вглиб лі¬сів Мадре-де-Діос на пошуки загубленого міста Паїтіті.
Нас четверо, ми маємо карту і...
Закінчивши, Еріка підняла очі на перуанця:
—Де ти це знайшов?
—Пакет приклеїли до скла на старій «Сєзбп’і».
—Що скажеш? Думаєш, правда?
Ернесто замість відповіді знизав плечима.
—Сьогодні дев’ятнадцяте серпня. — Жінка ще раз пробігла лист очима. — Розумієш, що це означає? Вони не повернулися!
«Звідти багато хто не повертається», — подумав пілот, але нічого не сказав.
—Ми маємо полетіти й знайти цих хлопців. Ти зможеш відшука¬ти вказане місце?
—А як же робота, Еріко?
—Забудь про неї! Я встигну.
Ернесто Флоріо раптово пожалкував, що не викинув згортоку кущі.
—Це буде непросто, і...
Він не знав, як пояснити безцеремонній американці, яка свято ві-рить, що гроші й перламутрова посмішка можуть вирішити все, що не варто пертися вглиб Мадре-де-Діос. Навіть на літаку. Перуанець не міг бути певним, але внутрішній голос підказував: якщо телепні, які пішли в джунглі, не повернулися, щоб забрати свою писульку, значить, їх уже немає серед живих. Ще більше насторожували вичерпні інструкції, за якими він справді міг відшукати... що б там не було в джунглях. За трид¬цять з лишком років у Пуерто-Мальдонадо в підсвідомості Ернесто від¬клалась проста істина: ті, хто нічого не знаходять у нетрищах, поверта-ються живими; є й інші, яких спускають на плотах; оскільки спускають їх у такому стані, що розповідати, де були, вони не в змозі, стверджува¬ти з певністю Ернесто не міг, але відчував, що оці інші відшукали щось
у джунглях. Відтак у голові перуанця мухою крутилась думка, що, ма буть, не варто бачити те, дорогу до чого так детально розписали автори послання.
—Ерні!
—Еріко, сьогодні пізно, і я не думаю...
—У нас є паливо?
—На Прогресо е достатньо каністр, — неохоче признався пілот,
—Значить, завтра ми полетимо шукати зниклих мандрівникіи! А дисертація почекає, може, мені нарешті випала нагода зробити щоеі. по-справжньому корисне в житті?
Ернесто кинув лютий погляд на пожмаканий листок у руках жінки і процідив:
—Як скажеш, міс...
Торкнувшись ногами трави, Левко помчав уздовж південного краю тераси. Підборіддя тримав біля правого плеча, через що ледь не на-скочив на кут крайнього бараку. Вдарившись плечем і одночасно за-примітивши ворога, хлопець спинився.
Грем, Сьома і Сатомі по одному протиснулись між огорожею гене-ратора й бараком і також завмерли. Не кліпаючи, дивились на укра-їнця. У Сатомі чи то від частого дихання, чи то від хвилювання відви-сла щелепа.
Перуанець, стікаючи кров’ю, в паніці метався по третьому рівню і шукав місце для спуску. На щастя для Левка і на превеликий жаль для охоронця, штучно висічений пристінний спуск з тераси був на шістдесят метрів східніше від великої піраміди. В усіх інших місцях другий рівень від третього відділяла десятиметрова вертикальна сті¬на. Щоб урятуватись, вартовий мусив просуватись на захід, туди, звід¬ки прийшов. Побачивши Левка, поранений закричав зі злості й від¬чаю і рвонув до піраміди.
Левко скинув АКМ до плеча, легко прицілився і смикнув спуско¬вий гачок, пустивши дві короткі черги потри постріли кожна. Він стрі¬ляв стоячи, але хвилювався менше (у нього не було часу вагатися), а тому добився кращого результату. В той момент усе вирішилось. За мікроскопічну мить до того, як перуанець добіг до південно-східного ребра піраміди, дві кулі вп’ялися йому в спину і звалили ницьма. Лев-
СХLVI
19серпня 2012 рону. 16:35 [UTС-5]
Паїтіті
ко полеплено фукнув: якби промазав, вартовий.забіг би за південну грань і став би цілковито недосяжним (щобзнову взяти його на муш¬ку, слід було дертись назад аж до руїн храму).
Ледь опустивши зброю, хлопець спостерігав за супротивником. Пе-руанець лежав на животі, по спині розповзались дві темно-червоні плями. Секунд за двадцять після влучання бідолаха заворушився: ви-ставив у сторони лікті і поповз в напрямку піраміди. Левко знову ски-нув АКМ (він не відчував ані жалю до вартового, ані відрази до себе, незважаючи на те що розстрілював беззбройну людину), переставив перемикач на режим вогню одиночними пострілами, ретельно приці-лився і став натискати на гашетку, рівняючи ствол після кожного по-стрілу. За шостою спробою він вгатив кулю акурат перуанцю у вухо.
Тиша, що встановилася після того, здавалась нестерпно гучною.
Левко опустив автомат. Повернувся до мулата, росіянина і японки.
«Ну от, — подумав хлопець, — перше питання на порядку денно¬му вирішено, Сьомо. Ти задоволений? Ви задоволені?» Думка була сі¬рою, без жодного чуттєвого відтінку.
Кілька хвилин назад (якихось кілька хвилин, а ввижається, ні¬би то було інше життя) Левко міркував, що, розправившись зі злощасним вартовим, розридається, очікував, що його знудить, думав, що з розпачу пожбурить автомат якомога далі в джунглі. Нічого подіб¬ного. Пустота. Порожнеча. Ніякого щему в грудях. Він не відчував ні¬чого. Саме відсутність різких емоційних проявів, а неусвідомлення то¬го, що вбив людину, лякала найбільше.
Ґрем, Семен і Сатомі осклілими очима витріщались на Левка. По-гляди променилися складною гамою почуттів, в якій теплилася вдяч-ність, проскакували повага і затаєний страх. Проте поза ними весь вільний простір заповнювало нереальне відчуття, що зародилось у той момент, коли Левко відкрив вогонь з вершини піраміди, і остаточно зміцніло, коли українець холоднокровно добивав перуанця одиночни¬ми пострілами, — тверде усвідомлення болючого факту, що вони біль¬ше не єдине ціле. Незважаючи на сварку між хлопцями, незважаючи на стосунки Ґрема і Сатомі, навіть попри epic fail1 ідеї драпонути на «Колібрі», до останнього моменту вони діяли спільно, були всі разом, нехай уже давно не друзями,та все ж командою, яку об’єднують спіль¬ні інтереси. Та щойно з дульного отвору АКМ вилетіла перша куля, цей зв’язок розірвався. Левко більше не був одним з гурту, адже зробив те, на що жоден з них не відважився б навіть за кричущої необхідності.
1. Епічний провал (англ.).
Короткий натиск на гашетку поставив хлопця осторонь, незрозумілим для них чином посунув його в бік тих, хто розпоряджався на Паїтіті. Вони всі це розуміли. Левко в тому числі.
