Твердиня - Кидрук Максим Иванович (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
«Якщо перуанець досі на Паїтіті, то він там, за пірамідою», — під¬казувала інтуїція. З того боку стіни всіх рівнів (до шостого включно) бу¬ли більш-менш похилими, а після полудня загусала найщільніша тінь.
Українець поставив АКМ на запобіжник і кинувся до піраміди. Він не став оббігати меншу і з розгону подерся на велику. Захекавшись,
видерся на найвищу площадку, обійшов з півдня руїни церемоніаль¬ної споруди (після удару блискавки впали кілька колон, обвалились рештки даху, щодо цього тримались на чесному слові) і спинився у пів- денно-східному куті. Вид відкривався чудовий. Було зовсім мало місць па колосальній південній стороні Паїтіті, які ховалися від погляду.
Перш ніж шукати сліди перуанця, Левко зиркнув ліворуч і під на-половину затуленою навісом пальмою побачив три силуети. «Янкі приєднався до них», — індиферентно відмітив він. Грем, Семен і Са¬томі також помітили його і вичікувально дивились на вершину вели¬кої піраміди. Хлопець завагався, чи не помахати їм, але прожогом позбувся несвоєчасної думки: в нинішній ситуації подібний жест ви¬глядатиме безглуздо.
Левко перевів погляд на стіну. Від сельви його відділяла добра со¬тня метрів. Він наче стояв на вершині хмарочоса і попри збуджений стан нервової системи зауважив, що вперше видерся так далеко, аж до храму на найвищій площадці піраміди.
Те, що він помітив наступної миті, примусило хлопця викинути з го¬лови все зайве, рвучко присісти і, виставивши АКМ перед собою, пе¬реставити перемикач у положення АВ, автоматичного вогню.
«Ятаки помилився щодо інфузорії-туфельки». — У голові пе-ремішались злорадство, полегшення і страх. Страх від усвідомлення невідворотності того, що йому зараз доведеться зробити.
Молодий перуанець, втиснувшись у впадину між двома мегаліта-ми п’ятого рівня, дерся нагору. Здаля він нагадував чотириногого па¬вука, що суне по стику між гранітними блоками: дві лапи на одному камені, дві лапи на іншому. Поверхня кам’яних брил була гладень¬кою, але, чіпляючись водночас усіма чотирма кінцівками, йому вда¬валось втримуватися на стіні. Автомата Калашникова з охоронцем не було.
Левко простежив напрямок підйому і припустив, що вартовий пла¬нував вилізти на терасу відразу за бараками перуанців. Можливо, хо¬тів сховатись у них. Хоча яка різниця?
Опустившись на лікті і випроставши ноги, хлопець ліг на живіт. Чорний камінь пропік холодом. Крихітні гострі уламки вп’ялись у жи¬віт. Порив вітру, який суттєво діймав на такій висоті, сипонув камін¬цями в щоку.
Нічого цього Левко не відчував.
Він розставив ноги, вперся носаками кедів у чорну поверхню бри¬ли, втулив прикладу плече і нахилив голову, відчувши щокою корпус автомата. Прищурив око. Прицілився. Ц
А що, як замість мішені стоятиме людина? Чи вистачить мужності вистрелити? Чи зможеш так само холоднокровно пустити кулю в ЛЮДИНУ?
Голос прозвучав настільки розбірливо, що Левко здригнувся. Озирнувся. То були його слова, точніше, його думки, що вироїлись у голові під час стрільбищ на військовому полігоні під Дубном чотири роки назад, проте голос належав комусь іншому.
Певна річ, за спиною нікого не було.
Досі дивлячися через плече назад, хлопець пригадував стрільбища. Одна за одною в пам’яті спливали яскраві картинки, наче карти, що відриваються на останньому раунді гри в покер. Він згадав полковни¬ка Жебрицького, який хитав головою після того, як відстрілялась пе¬редостання шістка, промах Джоніка, останню мішень, що сповзає до землі після влучання, власні морочливі думки і радість після закінчен¬ня стрільби. Проте було ще щось. Між тим моментом, коли промазав Джонік, і влучанням в останню мішень на рубежі. Щось таке, що Лев¬ко (він дуже добре відчував це) не хотів воскрешати в пам’яті.
«До дідька все! Кляті нерви...»
Крутнув голову назад, сумістивши зіницю з мушкою на скошеному стволі. Перуанець видерся на два метра вище і втиснувся плечима між мегалітами. Відпочивав.
«Я мушу... мушу... мушу... це зробити», — повторював українець у такт з ударами серця, що глухо відлунювали в голові.
Але ж він не озброєний.
«Ямушу... МУШУ...»
Все так само, як і чотири роки тому: затримуєш дихання, щока до прикладу, мушка на ціль. І тиснеш на курок.
Та-да-да! Да-да!
Автомат Калашникова — один із найнадійніших різновидів вогне¬пальної зброї за всю історію людства. Йому не страшні бруд, пил, во¬лога й екстремальні температури. В цьому його перевага над амери¬канською штурмовою гвинтівкою МІ6, яку часом заклинює від двох пилинок, що потрапили усередину порожнини ресивера. Недолік АК — у катастрофічно низькій кучності стрільби. Після двох-трьох пострілів автомат «веде» так, що наступні кулі летять куди завгодно, але тільки не в ціль.
Чотири кулі пролетіли мимо. Перша вдарилась у мегалітичний блок за метр від плеча охоронця і, бризнувши кам’яними скалками, зрико- шетила геть. Наступні три взагалі майнули повз, зарившись у терасу двома рівнями нижче. І лиш остання куля в черзі цілком випадково
(так-так, саме завдяки сумнозвісній низькій кучності пальби чергами) влучила в перуанця.
Хлопчина скрикнув. Спробував піднятися і з’їхав на терасу четвер¬того рівня. Випростався. Ліва штанина почорніла від крові нижче ко¬ліна. Куля влучила в литку і пробила ногу наскрізь, не затримавшись у м’язі. Він стояв, майже повністю перенісши вагу тіла на праву ногу, і водив очима навкруги, намагаючись визначити точку, звідки стріля¬ли. Не знаючи, де заліг стрілець, перуанець не знав, куди тікати.
Левко вдруге прихилив голову до корпусу АКМ, наміряючись по-кінчити з вартовим. На цей раз перуанець стояв рівно, не притискаю¬чись до скелі, і являв собою легку мішень. Та щойно українець зібрав¬ся потягти курок, руки заніміли, в нижній частині живота зародилось колюче почуття подиву змішане з жахом. За мить воно докотилось до горла і вийшло назовні переляканим зойком.
Левко пригадав. Він бачив перуанця за мить до вирішального по-стрілу на полігоні підДубном! ВІН БАЧИВ ЙОГО!..
Знадобилося трохи більше секунди, щоб Левко усвідомив, що це лише вибрики його свідомості. Навіть якщо йому справді за мить пе¬ред пострілом, що поклав останню мішень у липні 2008-го, привиді¬вся якийсь перуанець, він не мав жодної підстави стверджувати, що це той самий хлопчина, якому він щойно прострелив литку. Людям на¬прочуд важко пригадати обличчя тих, з ким вони стикались чотири ро¬ки тому. Ще важче через чотири роки згадати, що тобі марилось. Це нереально. Хай там що Левко бачив, він просто не здатен відновити це в пам’яті. Його мозок зіграв з ним злий жарт.
Недовга втрата концентрації дала перуанцю шанс. Він почув зойк, вмить визначив положення Левка і припустив, накульгуючи й лиша¬ючи по собі кривавий слід, під захист піраміди. Українець пальнув на¬осліп, але промахнувся. Через секунду охоронець прилип до грані і став зісковзувати на третій рівень. Зі своєї позиції Левко не міг йо¬го дістати. Де там — він навіть не бачив перуанця.
Хлопець вилаявся українською, як не лаявся з дев’ятого класу. По¬ставив автомат на запобіжник, не роздумуючи, сів на гепу і поїхав униз по східній грані. Гранітні брили, що на вигляд здавались гладко відпо-, лірованими, при прискореному ковзанні дерли Левку задницю як круп- нозернистий наждак. Дрібні камінці лізли під футболку. Отак скочу¬ючись, він краєм ока помітив, що Грем, Сьома й Сатомі квапляться назустріч, устиг замислитись, чи вони не заважатимуть, але тут-таки прогнав їх із думок. Голову, котру ще хвилину тому розкраювали сум¬ніви з приводу того, стріляти чи ні, зараз заполонило єдине вогняне
бажання: за будь-яку ціну дістатися до верхньої тераси раніше, ніж поранений перуанець спуститься з Твердині і щезне в джунглях.
CXLV
19 серпня 2012 року. 1G:32 [UTC—5]
Грунтова злітна смуга неподалік наукової станції Прогресо
Мадре-де-Діос
Ернесто Флоріо віддер згорток від скла «Cessn’n». Його власний лі¬так — такий самий, тільки новіший «Cessna 172R» — стояв поруч з по¬кинутим турбопропом, що втикався носом у зарості. За тринадцять дні в напис «READ THIS» вицвів, практично зникнувши, сам пакет підмок, а скотч у багатьох місцях відклеївся, тому пілот попервах збирався ви¬кинути його, подумавши, що це сміття, яке налипнуло на старий аеро¬план під час буревію. Перед тим як закинути згорток у кущі, він все ж роздивився прохання «ПРОЧИТАЙТЕ ЦЕ» і насупився.
