Твердиня - Кидрук Максим Иванович (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
Українець відстрибнув від ґанку і взявся гарячково(й мовчки)огля- дати терасу. Семен відчув, як по спині сипонуло голками, здогадав¬шись, що видивляється його товариш.
—Лео, не дурій.
Між котеджем і пірамідами лежало кілька індіанців мачігуенга. Не-притомних, а може, й мертвих. Левко швидко пробігся по них погля¬дом: чоловіки були неозброєні. Тоді хлопець зиркнув далі і побачив ті¬ло Роджера Зорна, що витяглось уздовж основи меншої піраміди. У нього мав бути пістолет. Левко закрокував до піраміди.
—Стій! — Семен пошкутильгав слідом, але на милиці і з важен¬ним гіпсом на нозі не міг змагатись у швидкості з українцем.
Коли від Левка до найманця залишалось п’ятнадцять метрів, із-за піраміди вискочив перуанець. Левко і Семен спинились одночасно (ро-сіянин на десять кроків позаду). Хлопці з очима на півобличчя витрі- ; щались на вартового, який стискав у правій руці автомат (ствол дони¬зу, палець на гашетці), а вартовий зирив на них. Перуанець стояв рівно, і в голові Сьоми прострелила страхітлива здогадка, що це один із тих, на кого бруґмансія взагалі не подіяла, а потім він одночасно з Левком запримітив, якпотілу охоронця прокочуються судоми, аз-під широких штанин виплескується рідке лайно. Бідолаха стояв стовпом, поки його кишківник вивергав у штани все, що в ньому накопичило¬ся за останній тиждень, по тому розреготався, задер руку і відкрив во¬гонь, розмахуючи Калашниковим в усі сторони. Кулі смертоносним градом засвистіли над терасою.
Сьома метнувся під захист «Колібрі», Левко впав долілиць там, де стояв, Грем і Сатомі шарахнулись за хатину Джейсона.
Перуанець строчив, поки не розстріляв обойму. Потому ще секунд тридцять кружляв, оскаженіло смикаючи спусковий гачок, після чого вмить відключився. Гепнувся обличчям у траву і затих.
Левко не рухався. Сьома скочив на ноги і підстрибом помчав до то-вариша.
—Лео, ти поранений?
Українець мовчав.
—Твою мать, ти живий?!
Росіянин плюхнувся на коліно біля нерухомого приятеля, незграб¬но виставивши гіпс убік. Обдивився спину Левка, потім траву навко¬ло, але крові не побачив. І тільки тоді Сьома зауважив, що кулаки українця судомно стискаються і розтискаються.
Хлопець лежав, увіткнувшись носом у холодну траву, з безсилою люттю загрібаючи пригоршнями землю. Цілий і неушкоджений.
Семен відсунувся, всівшись зручніше. Він сидів так доти, поки Левко не піднявся і, не промовивши й слова, навіть не озирнувшись туди, де залишилися Ґрем із Сатомі, поплентався геть.
СХLІІІ
19 серпня 2012 року. 16:22 [UTС-5]
Паїтіті
Минуло дві години. Твердиню огорнула гнітючв безмовність. Зникло і аласливе нашарування, породжене невпинним заклопотаним снуван¬ням людисьок: учених, індіанців, охоронців. їх тіла валялись на по¬верхні без жодної ознаки життя, немов трупи, залишені на полі бою.
Надра Паїтіті заповнились чудернацькими звуками, які раніше зати-рались гамором людської діяльності: з глибини долітали протяжні сто-гони, по вентиляційних каналах гуляло тонке дзижчання, схоже на зву-чання камертона, камені порипували, немов перемовляючись між собою. Звуки були ледь чутними, але пролежавши в «норі» більше години, Левко добре їх розрізняв. Його слух загострився настільки, що він почув Семена, щойно той вступив у найвищу галерею. Через півхвилини силует росіянина вималювався у вході в «нору». Синя лам¬почка на браслеті блимала, немов флуоресцентне око глибоководної рибини.
—Ти тут? — тихо зронив Сьома в пітьму (світло було вимкнене).
Галерея підхопила запитання і покотила підземеллям, відбиваючи
від стін, наче гумовий м’ячик. «Ти тут?.. Ти тут?.. Ти тут?..» Росіянин аж підскочив з несподіванки. Раніше в коридорах відлуння не було. Зда-валося, наче відсутність людей (поправка — відсутність притомних лю-дей) пробудила зі сну привидів Паїтіті, які, повилазивши зі стін, підхо-плювали кожен звук і несли його вглиб Твердині, щоб передати комусь.
Левко не відповів.
Зрештою очі Семена призвичаїлись до півтемряви і він розрізнив українця (темнота стала сіруватою і мерехтливою, як зображення у те-левізорі при втраті сигналу). Левко лежав на матраці, заклавши руки за голову, накривши ноги ковдрою, і роздивлявся стелю. Сьома за¬йшов, відставив костур і сів на матрац навпроти.
Вони німували хвилин п’ять. Левко навіть не ворухнувся.
—Як ти? — вирішивши, що достатньо намовчався, поцікавився Сьома.
Лео зітхнув, випустивши повітря зі звуком, що нагадував стогін.
—Сатомі не зачепило? — відповів питанням на питання.
—З нею все гаразд, — запевнив Семен. — Нормальок. — Хотів додати, що Грем теж в порядку, але не відважився. І знову замовчав.
Спливло трохи часу. Левко ще раз зітхнув і промовив, не поверта¬ючи голови:
—Ти ж не просто так прийшов.
—Так, друже, — не забарився з відповіддю Сьома.
—Ну то кажи.
Сьома прокашлявся:
—Гаразд. Хай як тобі це неприємно чути, але життя триває. Наш план... хех...
—Ми обісрались, чува~к.
—Так.
-— Ми обісрались через сраного янкі.
—Так, Лео, погоджуюсь з тобою, ми обісрались. І це означає, що ми всі лишаємось на Паїтіті. Розумію, ти переймаєшся, що... ем... що робити з Гремом, як нам далі спілкуватись, і це важливо, без базару’. Та зараз я хотів би, щоб на якийсь час ти притлумив особисті образи і зазирнув на крок уперед. Хоча б на один крок.
—До чого ти хилиш? Викладай напряму. Ненавиджу твої слиняні прелюдії! — Левко дійсно терпіти не міг, попри те, що росіянин за¬вжди так робив: збирав загальновідомі факти, розкладав їх, наче кни¬ги на полиці, в алфавітному порядку, показував усім, а потім — раз! —у і підкидав власну ідею, здогадку чи висновок, після яких співрозмовник витрачав рівно одну секунду, щоб подумати про те, який Сьома голо¬вастий, і приблизно півмільйона наступних секунд на прокручування у голові різноманітних варіацій дошкульної думки: «Чорт забирай, який же я телепень!»
—Добре, не кип’ятись. У нас два питання на порядку денному. Пер¬ше: що робити з чуваком, якого ти скинув на терасу чёртвертого рівня?
—Він живий, — не то спитав, не то ствердив Левко.
—А чого б йому помирати?
І лише тоді українець помітив, що Сьома прийшов не з пустими ру¬ками. Біля милиці, впершись прикладом у кам’яну підлогу, а стволом на матрац, лежав автомат Калашникова, підібраний біля одного з не¬притомних вартових.
—Це ти мені приніс? — кивнув він на АКМ (вони достатньо про¬сиділи в потемках, щоб розрізняти жести й міміку).
Тепер настала черга Сьоми скрушно зітхати:
—Ага.
Замість того щоб спитати, для чого, Левко видав інше запитання:
—Ти не боїшся, що я...
Семен перебив його:
—У мене немає вибору. Я ніколи не стріляв з автомата. Я навіть обо-йму вийняти не здужаю. Тільки ти зможеш... — Хлопець не договорив.
—А як же чиказький бойскаут? Він не схотів? Здрейфив?
Росіянин мовчки похитав головою.
—Що ти хочеш, Сьомо? — Левко відкинув ковдру й сів. Він чу¬дово розумів, що від нього добивається Семен, але вимагав, щоб то¬вариш озвучив проблему вголос.
Сьома запустив руки в копну відрослого волосся, під яким майже повністю сховались вуха, і, фиркаючи, чи то від безсилої злоби, чи то від відчаю, скуйовдив його.
—Думаю, решта мешканців Паїтіті після пробудження слабо пам’ятатимуть події, що передували отруєнню. Навіть якщо хтось по¬мітив нашу неадекватну поведінку і згадає про це, швидше за все, спо¬гади виглядатимуть частиною марення. Але той хлопчина... що заспав на гамаку... — Семен заговорив уривчасто, спотикаючись через кож¬ні три-чотири слова, — він не споживав бруґмансії... він точно знає, що на нього напали... і також знає, хто напав.
—Ти хочеш, щоб я вбив людину?
Росіянин прикусив губу, замислився. Так наче у такого простого питання могла бути складна відповідь.
—Я не хочу, щоб ти когось убивав, Лео. Я лиш кажу, що варто¬вий знає, що цю кашу заварили ми. Коли прилетить Джейсон, перу¬анця обов’язково витягнуть, і він усе розкаже. Якщо ми хочемо збе¬регти шанс — шансдрапонути іншим разом, іншим способом, — з тим хлопчиною треба щось вирішувати.
