Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Гудкайнд Террі (полные книги .TXT) 📗
Річард кивнув з мовчазним задоволенням.
— А як ти? Я турбувався про тебе.
— Чудово, — сказала вона, не в змозі стримати посмішку вдячності від думки про те, що він хвилювався за неї. Думки про шкоду, яку вона, можливо, завдала йому, випарувалися до останньої краплі. Нічого більше не мало значення. Вона знову поряд з Річардом.
Він виглядав втомленим, ніби вони з Карою зовсім не спали під час поїздки. Мабуть, вони сильно поспішали, раз покрили таку відстань за такий короткий час і, схоже, майже не відпочивали.
І тут Ніккі зрозуміла, чому він виглядає так дивно.
З ним не було його меча.
— Річард, а де…
Кара, зробивши страшні очі, кинула на Ніккі забороняючий погляд і провела пальцем по горлу, вимагаючи, щоб та не питала ні про що.
— … Інші коні? — Швидко закінчила Ніккі, щоб заповнити зловісну тишу, яка виразно відчувалася в короткій паузі.
Річард зітхнув, очевидно, не зрозумівши, про що вона збиралася запитати. — Боюся, їм міцно дісталося в дорозі. Двоє загинули, один зашкутильгав, і нам довелося їх залишити. Ми збиралися пошукати нових по шляху. А ось цих ми вкрали в таборі Імперського Ордена в Галеї. Їх війська розквартировані по всій Серединній землі. Всю дорогу ми користувалися їх кіньми і запасами продовольства.
Кара посміхнулася хитро й задоволено, але продовжувала мовчати.
Ніккі задумалася, як він обходиться без свого меча, але раптом зрозуміла, наскільки ця думка була дурною — не меч робив Річарда тим, ким він був.
— А Звір? — Запитала Ніккі.
Річард глянув поверх плеча на Кару. — Ми зіткнулися з ним… пару раз.
Чомусь Ніккі більше стурбував його голос, ніж слова.
— Пару раз? — Перепитала вона. — Як зіткнулися? Як це було? Що трапилося?
— Ми впоралися, ось і все. Поговоримо пізніше, коли у нас буде час. — За роздратовано виразом в його очах було видно, що у нього немає настрою це обговорювати — і пережити все це ще раз. Він натягнув поводи, відволікаючи увагу коня від трави під ногами. — Зараз мені потрібно потрапити у Замок.
— А що відьма? — Запитала Ніккі, пускаючи свого коня врівень з конем Ричарда. — Що вона сказала? Ти щось довідався?
— Те, що я шукаю, давно поховано, — пригнічено пробурмотів він сам до себе. Річард втомлено потер рукою обличчя і відірвався від своїх думок, спрямувавши на неї проникливий погляд. — Слова Вогняний Ланцюг говорять тобі що-небудь? Коли Ніккі заперечливо похитала головою, він знову запитав — А як щодо Долини Небуття?
— Долина Небуття? — Ніккі трохи подумала. — Ні. А що це?
— Поняття не маю, але мені необхідно це дізнатися. Сподіваюся, Зедд зможе пролити трохи світла на все це. Поїхали. Нам потрібно поспішати.
З цими словами він пустив коня галопом. Ніккі теж довелося пришпорити Сайдина.
46
Дорога йшла вгору, з неї відкривався чудовий вид на розкинутий біля її підніжжя Ейдіндріл. Хмари в післяполудневому небі немов дрімали в нерухомому повітрі, притулившись до схилів гори. Але все це абсолютно не обходило Ніккі. Вона, звичайно, знаходила, що з дороги до Замку відкривається один із найкрасивіших видів, які їй доводилося зустрічати. Але, хоча радість від споглядання краси була для неї почуттям зовсім новим, зараз вона сприймала цю радість тільки як ще одне з тих почуттів, які пробудив у ній Річард.
Зараз вона думала тільки про його божевільну ідею, про його нав'язливе бажанні розшукати жінку по імені Келен, про яку чомусь пам'ятав лише він один. З тих пір, як вони зустрілися, він поки що про неї не згадував, можливо, щоб не повертатися до їх минулих розбіжностей. Або, можливо, не хотів зайвий раз засмучувати себе даремністю чергової спроби переконати її в існуванні цієї жінки. Але Ніккі-то знала, що її не існує. Однак, незважаючи на його мовчання, Ніккі було абсолютно ясно, що він, серйозніше, ніж будь-коли, налаштований зайнятися пошуками цієї Келен. Всі її надії, що до цього моменту їхньої зустрічі Річарду стане краще, розтанули, мов дим. І ці думки заважали насолоджуватися прекрасним видом.
Однак зараз у його погляді було щось нове. Ніккі не могла б точно сказати, що саме, як не могла припустити, що це може означати. У нього завжди був особливий погляд — гострий, пильний, немов у хижака, але тепер… Здавалося, його погляд проникає всередину неї і дивиться прямо в душу. Правда, приховувати Ніккі було нічого, тим більше від Річарда. В глибині її душі не було нічого, крім теплих почуттів до нього. Вона не хотіла нічого для себе — тільки б він був щасливий, і готова була зробити все, щоб так воно і було.
Коли вона спробувала зрозуміти, чому він змінився, її настрій зіпсувався ще більше. Хоча він і виглядав рішучим, вона завжди помічала, коли в ньому починає наростати зневіра. Якщо Ніккі чим і дорожила, то тільки світлом життя в очах Річарда. Вона не хотіла бачити, як гасне цей світ.
Спроби не відставати вимагали уваги і поки не давали Ніккі можливості розпитати його про зустріч з відьмою. З мовчання Кари вона зрозуміла — щось сталося, все пішло не так, як очікував Річард; та це Ніккі не дивувало. Навіть якби відьма захотіла і погодилася допомогти, що вона могла б зробити, якщо зникла жінка існує тільки в уяві Річарда?
Ніккі поняття не мала, що таке Вогняний Ланцюг, але по нетерпінню в його голосі, з напруженого виразу його обличчя було ясно, що він не заспокоїться, поки не дізнається все. Проживши поруч з ним досить довго, Ніккі не потребувала слів, щоб знати про його почуття. Було очевидно, що він покладав величезні надії на той Вогняний Ланцюг, що б це не означало.
І ще її схвилювало питання, що сталося з його мечем; вона ніяк не могла уявити собі причину, по якій він міг би розлучитися зі зброєю. Її неспокій посилювався ще й через те, як поспішно Кара дала їй зрозуміти недоречність запитань на цю тему, і те, що Річард теж ні словом не згадав про нього. Але ж Меч Істини не та річ, про яку можна легко забути.
Дорога, що йшла все вище в гору, змінилася — тепер її обступали прямі високі дерева; далі вона переходила в довгий кам'яний міст, що з'єднував дві сторони глибокої прірви. Ніккі здалося, що хтось величезний розрубав гору дощенту, немов бажаючи відокремити від решти гори ту частину, на якій вони перебували. Проїжджаючи по мосту, вона заглянула за парапет і побачила кам'яні краї прірви, що линули далеко вниз, і пливучі між кам'яними стінами білі хмари, схожі на шматки вати. Від виду такої глибини у неї закрутилася голова, скрутило живіт і підступила нудота.
По руху Сайдина Ніккі розуміла, наскільки він втомився. Перетинаючи міст, він лише мляво повертав вуха з боку в бік. Коні Річарда і Кари теж важко дихали і були покриті піною. Ніккі знала, як дбайливо завжди Річард ставиться до тварин, і все ж зараз він не виявляв ніякого милосердя. Очевидно, його метою була якась більш висока цінність, ніж життя коней. Вона знала, що це за цінність: життя людини. Однієї конкретної людини.
Стіни Замку Чарівників з щільно підігнаних гранітних блоків піднімалися перед ними подібно кручі. З'їжджаючи з моста слідом за Річардом, Ніккі роздивлялася складний лабіринт кріпосних стін, бастіонів, веж, з'єднаних переходами і валами. Кара замикала їх маленький загін. Замок виглядав живим, він немов спостерігав за їх прибуттям. Дорога пірнала в арку і проходила крізь довгий тунель у зовнішній стіні.
Не сповільнюючи ходу, Річард спрямував коня під підняту масивну решітку; будь вибір у неї, Ніккі наближалася б до Замку більш обережно. Магія цього місця немов голками поколювала їй шкіру. Ніколи ще їй не доводилося відчувати таку сильну магію, сконцентровану в одному місці. Відчуття було таким, наче вона стоїть одна в грозу у відкритому полі, чекаючи, як у будь-який момент у неї може вдарити блискавка.
Її вразили щити, які охороняли Вежу. Судячи з того, що вона змогла помітити, щити в Палаці Пророків були дитячими іграшками в порівнянні з цими. Ті щити в основному складалися з Магії Приросту, та й Палац був побудований зовсім для іншої мети. Тут для створення щитів в рівній мірі використовувалася і Магія Приросту, і Магія Збитку. Вони таїли в собі хоч і приховану, але смертельну загрозу, правда, знали про це тільки ті, кому належало знати про такі речі.
