Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн без сокращений .TXT) 📗
— Чекайте тут, — звеліла охоронцям Сестра.
Зедд, отямившись, ледве не впав, коли Сестра пірнула в намет. Еді закричала від болю: тримаючий її солдат вивернув їй руку, щоб зупинити.
Зедд гойдався на ногах. Йому було цікаво, чи втратить він свідомість. Перед його очима розгойдувався весь цей кошмарний табір.
Поглянувши на одну з полонених дівчаток по дорозі, він завмер, приголомшений, думаючи, що впізнав її. Стражник в шкірі і кольчузі, зі зброєю на поясі, був схожий на когось, кого Зедд знав. Старий відкинув спогади, побачивши Сестру, що йшла мимо стоячих неподалік наметів. Вона теж була схожа на когось знайомого. Зедд подивився на солдатів, що йшли у своїх справах. Еліта, яка охороняла імператорську частину табору, виглядала точно так само, як той чоловік, лице якого, як він думав, було йому знайоме.
Зедд серйозно злякався. Він остаточно переконався в тому, що втрачає розум, адже він просто не міг бачити в цьому таборі людей, яких, як думав, хвилину назад зустрів.
Розум був єдиним, що у нього ще залишалося. Він не хотів стати одним з бурмочучих нісенітниці старих, що сидять біля краю дороги.
Зедд знав, що люди іноді стають неадекватними — сходять з розуму, — коли стають занадто старі або надмірно перенапружується. Він знав людей, які надірвалися від непосильної розумової праці, які через це зійшли з розуму і бачили те, чого насправді не було. Старий чарівник вирішив, що саме це і відбувається зараз з ним. У нього були видіння тих людей з його минулого, яких тут не могло бути. Це була вірна ознака божевілля — бачити, як оживає твоє минуле, думати, що ти знову з тими, кого любив дуже давно.
Мозок був найціннішим з того, що залишилося у нього. Тепер він втратив і його. Зедд втрачав розум.
50
Ніколас почув настирливий стук позаду, в іншому місці.
Деяке занепокоєння в місці, де чекало його тіло.
Не звернувши на це уваги, він продовжував оглядати вулиці та будинки вздовж них. Сонце тільки що зайшло. Люди, насторожені люди проходили мимо. Кольори. Звуки. Діяльність.
Брудне місце, будівлі, притерті один до одного. Дивитися, дивитися.
Він знову почув шум там, де його очікувало його ж тіло. Доволі сильний, який змушував звернути на нього увагу.
Він проігнорував цей глухий стукіт — стук, стук, стук — звідкись ззаду, так як він був зайнятий спостереженням, намагаючись зрозуміти, куди вони йшли. — Що вони хочуть? — Дивитися, дивитися, дивитися. Ніколас думав, що знає, але не був упевнений. Вдивлятися, вдивлятися. Він хотів бути впевненим. Він хотів побачити.
Йому так подобалося дивитися.
Загупало сильніше. Противний, докучливий стукіт.
Ніколас відчув своє тіло. Він перенісся туди, де воно чекало, сидячи по-турецьки на дерев'яній підлозі. Він відкрив очі, покліпав, намагаючись пристосуватися до напівтемряви в кімнаті.
Чародій встав, похитуючись, звикаючи до дивного почуття присутності у власному тілі. Він пройшовся по кімнаті, дивлячись вниз, спостерігаючи, як піднімаються ноги, з кожним кроком відчуваючи власну вагу. Він був відсутній дуже довго, день і ніч, так що відвик робити такі речі сам. Ніколас так часто перебував в інших місцях, в інших тілах, що з труднощами починав керувати власним.
Хтось тарабанив у двері і кричав, вимагаючи йому відкрити. Подібне грубе вторгнення привело чарівника в лють.
Ще непевною ходою він попрямував до дверей. Так дивно було відчувати себе знову у своєму тілі. Воно рухалося якимось загадковим способом. Ніколас повів плечима, нахилився, похитав головою туди-сюди.
Рухатися самому, використовуючи власні м'язи, відчуваючи власне дихання, бачити, чути, нюхати, сприймати світ власними почуттями швидко набридало.
Двері були зачинені на важкий засув, щоб запобігти приходу небажаних гостей, поки господар знаходиться в іншому місці. Йому зовсім не хотілося, щоб хто-небудь поживився його тілом, поки він був відсутній. Зовсім не хотілося.
Хтось далі з силою грюкав у двері, вигукуючи його ім'я і вимагаючи відкрити. Ніколас підняв важкий засув, відсунув його убік і широко відчинив товсті двері.
На порозі стояв молодий солдат. Звичайний брудний солдат. Ніхто.
Ніколас гнівно і приголомшено втупився на плебея, який насмілився піднятися по сходах до кімнати, куди, як усім відомо, входити не можна було нікому, і вдобавок ще й гупати у заборонені двері.
З кулака солдата, яким той стукав у двері, стирчала зламана закривавлена кістка.
Ніколас витягнув шию, заглядаючи через плече солдата в похмурий хол, і побачив тіла охоронців, які в неприродних позах лежали в калюжах крові.
Чародій запустив пальці у волосся, здригаючись від задоволення, яке йому доставило відчуття ковзної шовковистої м'якості. Він повів плечима, насолоджуючись цим відчуттям.
Розплющивши очі, він подивився на грубіяна з виряченими очима, якого тільки що готовий був прибити. Солдат був одягнений як всі солдати Імперського Ордена, але був екіпірований краще за всіх інших. Шкіряний обладунок закривав груди хлопця, праву руку захищала броня, а на поясі, на безлічі шкіряних ремінців, висіла найрізноманітніша зброя: від короткого меча до усіяної шипами булави і ножів. Незважаючи на грізний вигляд спорядження, солдат виглядав смертельно переляканим.
Якусь мить Ніколас спантеличено розмірковував, чи може такий жалюгідний чоловік повідомити щось достатньо цінне, щоб викупити своє життя.
— У чому справа, ти, тупий придурок?
Замість відповіді солдат підняв спочатку руку, потім кисть і нарешті вказівний палець. Його манера рухатися нагадала Ніколасу рухи маріонетки. Кінчик пальця сіпнувся в одну сторону, потім в іншу, повернувся назад, немов він намагався докірливо покачати пальцем.
— Ай? Ай? Ай, — палець знову сіпнувся з боку в бік. — Будь ввічливий. Будь вкрай ввічливий.
Солдат вирячив очі, немов не вірячи, що зміг вимовити такі зухвалі слова. Голос був занадто глибоким і старим, щоб належати такому молодому чоловіку.
В дійсності, голос звучав украй небезпечно.
— У чому справа? — Хмурячись повторив Ніколас, розглядаючи солдата. — Про що ти?
Солдат намірився пройти до кімнати, його ноги рухалися як дерев'яні ходулі. У якомусь тупому замішанні дивлячись на нього, Ніколас згадав, що, мабуть, сам виглядав схоже після довгої відсутності у власному тілі. Він відступив убік, пропускаючи відвідувача, який з тупим виразом обличчя вийшов у центр кімнати і повернувся. Кров капала з руки, якою він грюкав у двері, але хлопець, з усе ще виряченими від жаху очима, здавалося, не помічає, наскільки болюча його рана.
В голосі, однак, не було нічого схожого на страх:
— Де вони, Ніколас?
Чародій підійшов до солдата ближче і нахилив голову:
— Вони?
— Ти обіцяв їх мені, Ніколас. Мені не подобається, коли люди не тримають слова. Де вони?
— Хто? — Підняв брову чародій, нахиляючись і дивлячись на посланця в упор.
— Річард Рал і Мати-Сповідниця! — Солдат вигукнув ці слова з дикою люттю.
Ніколас відступив на кілька кроків. Тепер він усе зрозумів. Він чув, що той чоловік може робити подібні речі. Тепер він міг це бачити власним очам.
З ним говорив Імператор Джеган, сам соноходець.
— Чудово, — простягнув Ніколас. Він підійшов до солдата, який виявився зовсім не солдатом, і легенько вдарив пальцем по голові людини.
— Ви що, тут, ваша величність? — Він знову клацнув по скроні солдата. — А, ось ви де, ваша величність…
— Де вони, Ніколас? — Чародій вперше чув, щоби голос імператора звучав так грізно.
— Я сказав, що ви їх отримаєте, значить так і буде.
— Думаю, ти обманював мене, Ніколас, — прогарчав голос. — Не думаю, що вони в тебе, як ти обіцяв.
Ніколас поклацав пальцями, відходячи на декілька кроків від солдата.
— Дурниця, вони у мене на прив'язі.
— Я думаю інакше. У мене є причини вважати, що їх біля тебе взагалі немає. Мені донесли, що Мати-Сповідниця знаходиться далеко на Півночі… разом зі своєю армією.
