Месник - Кононенко Олексій (читаем книги .txt) 📗

– ?…

– За послугу.

– Яку?

Мішич поманив Семена пальцем, і коли той нахилився, розбірливо прошепотів:

– В офісі у твого хазяїна сейф, а в ньому документи. Знімеш копії. Ти мені копії документів – я тобі прощаю борг і розходимося, як у морі… Сам знаєш.

– Та мені ж… мене ж…

– Це твої проблеми! Так або ні?

– Я… не знаю…

– Ну, бувай здоровий, незнайко. Завтра – десять відсотків капне, і так – щодня, а потім – на цибулю.

Семен дуже добре знав, що таке «цибуля». Серед зниклих безвісти був відсоток тих, кого можна було позначати окремою графою – боржники. Боржників казино, картярських, бізнесових та інших продавали корейцям, які жили досить пристойною колонією в передмісті і вирощували цибулю. За кожного боржника корейці платили дві тисячі доларів, садили «раба» на голку і змушували працювати. Навіть не охороняли, за дозою приходили всі. «Відпрацьований» матеріал поповнював популяції бомжів і наркоманів «нижчого гатунку». Семен сам двічі відвозив боржників…

– Мішич… Я зроблю… У вихідні… Спробую…

– Семене, ніяких спробую. У тебе є два дні, шукати не буду, сам принесеш.

Бородатий плечистий Мішич акуратно зачинив дверцята і, не озираючись, натиснув на газ.

Семен тріпнув косою, якою так пишався, і попхався в більярдну. «На чергування заступати увечері. Вночі відчиню сейф, зніму копії і віддам Мішичу. Пуста справа! Хто взнає? А борг буде списаний!»

Тепер уже Сашко покликав Бергамота на зустріч. І не просто запросив через посередників, сам подзвонив на мобільний і сказав декілька фраз, які не дозволили Бергамоту відмовитися.

Бергамот, як і Сашко, прийшов без охорони. Ну, не зовсім без охорони, гобліни обох сторін залишилися в машинах обмінювалися недружніми поглядами.

– Вітаю!

– Давно не бачилися…

– Ти не ображайся. Тебе попросили з мене бабки взяти, і ти відразу наїхав. Подзвонив би, сказав, розібралися б, поділилися.

– Ти б поділився! Аякже!

– Бергамот… Хто старе згадає… Ти ж бачиш, що ті, хто там, нагорі, хочуть, щоб ми дружили.

– Їм невигідно, якщо ми будемо в розбраті. Та й нам, Сашок, це не вигідно, краще домовлятися і ділитися по-чесному.

– Я – за!

Підняли чарки з коньяком, пригубили, закурили.

Устим Федорович Фроменький на прізвисько Бергамот у колишні часи від профспілок був куратором театру, філармонії, письменників, одним словом, культури і мистецтва. Але це кураторство виявлялося не в тому, що бюджетні гроші розподілялися нужденним, а в тому, що вони надходили в набагато більшій кількості тим, хто добре «відносився» до Устима Федоровича. Фроменький любив, щоб його гарно приймали, щоб стіл накривали. Любив сауну. А ще дуже любив молоденьких актрис і поетес. Але актрис любив більше, тому в театрі бував частіше. Іноді їздив з театром на гастролі. Директор театру, Ісай Фітор, у минулому ніякий актор, перебував з Фроменьким у великій дружбі. Тому що був відмінним жополизом і завжди тримав у шафці гарний коньяк.

Якось вони вдвох вижрали цього самого коньяку в кабінеті директора не одну пляшку. Був ще ранок, свято, 2 січня тисяча якогось радянського року. І народилася в мудрих головах чудова ідея: а чому б Фроменькому не зіграти на сцені? Прямо зараз і головну роль. А головною на той момент була роль Діда Мороза. Переляканий артист, якому залишалося два місяці до пенсії, швиденько роздягнувся. Кому ж хочеться перед пенсією роботу втрачати? Фроменький виперся на сцену, благо, зручний ціпок допомагав утримувати рівновагу.

Снігуронька, Котигорошко, зайчики, білочки і злий Кригобур чекали від Діда Мороза репліку. Дід Мороз покрив їх поглядом переможця, гикнув і гордою ходою вийшов на авансцену.

– З Новим роком, товариші! – бадьорим голосом звернувся до зали, яка була набита школяриками. – З новими комуністичними перемогами!..

Хлопчик Бася, який грав головного зайця, спробував було направити спектакль у потрібне русло. Він потягнув Діда Мороза за кожух і видав репліку:

– Дід Мороз, Дід Мороз, ти подарунки нам приніс?

– Не заважай!.. Заєць! Відчепись!.. – огризнувся Дід Мороз-Фроменький.

Але хлопчик не здавався, не відпускав.

– Іди нафіг, заєць! – смикнув полу Дід Мороз, вирвався і… звалився з превеликим гуркотом в оркестрову яму.

Дітям у залі закінчення спектаклю дуже сподобалося Більшість із присутніх поздоровили в той день батьків із Новим роком останньою реплікою Діда Мороза. Фроменький нічого не пошкодив, не зламав, тільки забився, тому що був п’янючий, а п’яним, дурням і закоханим, як відомо, везе.

Наступного дня його викликали в обком комуністично партії, вставили по перше число за поведінку п’яних артистів і наказали вжити заходів. Директор театру одержав догану яку друзі обмили того ж вечора. А актора, який грав Діда Мороза, але не в спектаклі, що прогримів на все місто, вигнали з роботи. Правда, потім тихцем поновили і через два місяці провели на пенсію.

Прізвисько Бергамот теж приклеїлося до Фроменького в театрі. Якось привезли директору Фітору із столиці чай з бергамотом. Він пригощав свого дружка Устима Федоровича. Тому саме була необхідність відновити організм. Головний режисер театру в цей час за вказівкою директора зібрав акторський склад на передгастрольні збори. Послав молодого актора, щоб той запросив директора. Хлопець чемно постукав і повідомив, що трупа в зборі.

– Зараз, ми чай доп’ємо, з бергамотом, – хвалькувато відгукнувся директор.

Повернувшись, актор у присутності всієї трупи доповів главрежу:

– Там у директора начальство, Бергамот якийсь, чай допивають, зараз будуть.

Коли директор із Фроменьким слідом з’явилися перед очі акторської публіки, сміх зупинити було неможливо.

– От він який, Бергамот, виявляється… – глибокодумно прорік герой-коханець Веня Биток. І сміх вибухнув з новою силою.

З того часу і приклеїлося до Устима Федоровича прізвисько Бергамот. Ображався спочатку, а зробити нічого не міг. Приліпилося прізвисько, звик, відгукуватися став, як на ім’я…

– Ти даєш меру? – дивлячись в очі, запитав Жабов.

– З кожної точки, кожен місяць. І меру, і… – подивився вгору.

– Ну, і?…

– Що?

– Бергамот, це мені дзвонив твій хлопець. У середу ввечері він зустрічається з мером.

Бергамот підняв чарку з коньяком, подивився крізь неї на порожній зал, поставив.

– Усе ясно. Виходить, у середу мера накриють. І ти в цій грі…

– А я тобі про що!

– А мені що, Санечка?! Святе місце порожнім не буває. Прийде новий, може, навіть більше платити доведеться… Хлопець на заправці в мене гарний, шкода, забрудниться.

– Не плачся, тобі ж компенсують.

– Це тільки і радує… Виходить, далі в одній упряжці. Добре, не люблю воєнних дій.

– Тут ще, Устиме, – назвав співрозмовника по імені Жабов, – до тебе прохання.

– Ну?…

– Є в мене в охороні дівка, азіатка, ти бачив…

Бергамот кивнув головою на тонкій шиї, як кулькою, усміхнувся.

– Подарувати хочеш?

– Та як сказати… Вона серйозне доручення виконує. Виконає і… треба, щоб забула.

– Прибрати? Шкода, симпатична лялька.

– Ну, там як вирішиш, але просили, щоб виконавців свідків…

– До неї ще причеп?

– Ні! Свідків не буде. Я подзвоню, коли… І ще одне, вже між нами, особисте. Пам’ятаєш мого бика, крутого, ну, того що в ресторані?

– А цього я безкоштовно покладу! Хоч проси, хоч не проси! Не сьогодні, так завтра!

Бергамот засовався, згадуючи, як ним в’їхали в дзеркало.

– Бергамоте, він твій, але не сьогодні і не завтра. Нехай закінчить роботу одну…

– У тебе, мля, всі на роботі. Дівка ця, потім бик… Роботи багато в тебе, Сашок, може, людей дати? – іронізував Бергамот.

– А що? Дай! Я їх приставлю до Модеста, от і буде під твоїм наглядом.

– Як ти сказав?

– Звуть його так.

– Ну, мля, ім’ячко!

– Давай, за удачу!

– Якби ця дівка, удача, спала зі мною щоночі, я б усіх послав до чортової матері!.. Якщо вже ми в одній упряжці, Саня, так послухай. Там мої бійці одного твого фраєра підловили. Заборгував він. Сьогодні вночі сейф твій потрошити буде. Папери… Мені тепер це не потрібно, хоча не завадило б, га?