Месник - Кононенко Олексій (читаем книги .txt) 📗

У четвер вранці всі газети, всі програми радіо і телебачення оповістили громадян про те, що мер одного з обласних центрів заарештований під час одержання хабара від приватного підприємця. Останній підтвердив, що це не перший випадок, що гроші в нього вимагали систематично.

Вже у п’ятницю до міста прибули депутати, керівники з деяких міст і областей – друзі мера. Але мітинги на захист «батька міста» на їхній подив були нечисленними. А що дивуватися? Холодну воду в місті давали по годинах, а гарячо взагалі не було, дороги – гірші, ніж у деяких райцентрах майже всі великі підприємства закриті. У той самий час син і дочка мера очолювали перспективні комерційні структури, а дача мера вигідно вирізнялася серед «хатинок» навіть найкрутіших бізнесменів. Про що негайно повідомили засоби масової інформації.

Тобто захищати міського голову ніхто не поспішав. Друзі мера ситуацію не виправили, покрутилися деньок, пообідали в заміському кемпінгу, порадилися, провели істеричну прес-конференцію для журналістів, утішили як могли дружину постраждалого і відбули хто куди. Мер сидів за ґратами, а в місті нічогісінько не змінилося.

Жабов викликав Лану до себе.

– Завтра прибуде наш депутат.

– У принципі, все готово.

– Дуже добре. Але він приїде і… поїде, феєрверка не буде.

– Що так? – вирвалося в Лани, хоча в душі вона зраділа.

– А от так! Але ти будеш працювати з ним і вдень, і вночі по повній програмі!

– Моя програма буде починатися вранці, а закінчуватися увечері.

– Це особисте прохання шефа! У категоричній формі!

Лана була на подив спокійною, мило усміхалася, не кричала, навіть не підвищувала голос. Вона знала, що Сашко буде шукати будь-якої можливості їй помститися, адже вона не тільки вигнала його зі своєї постелі, вона живе з Модестом і не приховує цього.

– Передай шефові особисто мою відповідь: у мої обов’язки не входить спати з об’єктом охорони.

– Грамотна…

– До речі, ти сам вписав це в контракт… Для таких послуг є проститутки… Давай закінчимо цю розмову.

– Контракт можна розірвати…

– Так, але ти боїшся це зробити, бо занадто багато знаю, щоб ти мене відпустив.

– Твоя правда, Ланаріє, розмова не туди. Із завтрашнього дня ти працюєш з депутатом. Усе.

– Можеш їхати, – замість вітання буркнув Сашко, – шеф наказав негайно зайнятися «сільськими» справами.

– Лана вже звільнилася?

– Вона приїде пізніше.

– Ні. Буде так, як домовлялися. Ми їдемо з нею удвох, усе пробиваємо, а потім з бригадою, якщо ти так хочеш, доводимо до кінця.

– Послухай…

– По-іншому не буде! – відрізав Модя. Він відчував, що на дівчину в місті чекає небезпека, Лану будь-що треба забрати.

– Ну, чумний! Бери свою азіатку!

– Бувай здоровий! За годину ми виїжджаємо.

– Візьми машину.

– Не треба.

Раніше Окунь їздив у місто на автобусі, що заходив у село з райцентру ранесенько, а повертався увечері. Вважалося – дорого. Останнім часом брав таксі, при нинішніх заробітках для нього це було майже даром. На вулиці дістав новеньку мобілку, набрав номер. У Лани така ж.

– Привіт. Я за півгодини буду, збирайся.

– Я не вдома.

– Де ти? Я за тобою заїду.

– У мене робота, Сашко доручив.

– Він відкликає всі доручення, ми їдемо в село.

– Так не буває, ти ж знаєш, що задачі мені, на жаль, ставить він, а не ти…

– Щойно ми з ним говорили.

– Нехай подзвонить, інакше потім у нас… у мене будуть проблеми.

– Чекай!

Модя повернувся в офіс. Жабов говорив по телефону, видно з шефом, очима показав, щоб почекав у приймальні. За кілька хвилин вийшов сам.

– Що ще?

Модест мовчки набрав номер на мобілці, подав Сашкові.

– Скажи їй.

– Не зрозумів.

– Скажи Лані, що ти віддаєш її у моє розпорядження на час експедиції, як ти це називаєш, що ти знімаєш з неї усі завдання на цей час… Саня, давай жити по-дорослому, або я чогось не розумію…

– Це Жабов, – сказав у трубку Сашко офіційним тоном. – Все, що треба робити, тобі розповість Окунь. Будеш у його команді, поки я не дам відбій, твою роботу перекину на інших. Кінець зв’язку.

Повернувся до однокласника.

– Задоволений?

– Ти міг це зробити сам, без мене. Не дуже якось воно все виходить, не так, як завжди між нами було, – сказав Модя, зачиняючи двері.

Сашко постояв у приймальні, потарабанив пальцями по столу, дивлячись крізь секретарку.

– Катрусю, зроби каву, міцну, – вимовив, розтягуючи слова. – Ой!.. Пробач, Бога ради! Олю! Що це я… – повернувся в кабінет.

Гидкий стан. Знав би Модест. Усередині щось тремтіло. Жабову здавалося, що все місто здогадувалося про те, що він причетний до арешту мера. Більше того, здавалося, все місто знає про те, що готувався замах на депутата. А тут ще смерть охоронця… «Ці слідчі задрали! Щодня нишпорять, уточнюють, розпитують, винюхують. Убило струмом людину. Вдома. Що можуть знати на роботі? Добре, що цього грьобаного депутата не треба… Прибрати народного обранця – не жарт. Почали б розкручувати по повній програмі. Хоча… Не все так погано. Із замом мера, поки мер сидить, а до суду справа не швидко дійде, можна домовитися. З Бергамотом спільну мову знайшли. Тепер важливо, щоб Модя спрацював. Ікони, книга, намисто – для початку відвезти шефу це. А потім… Потім зарядити на пошуки браслета. Є цей браслет чи немає? Нехай шукає. Незабаром осінь, вибори на носі, шефу буде не до цього. А почне давити, Модеста можна прибрати… Господи, прости!.. Знову справа затягнеться. Викрутитися можна…»

– Кава, – сказала над вухом секретарка.

Здригнувся. Не чув, як увійшла. Подивився підозріло. Ні думки підслухати не могла.

– Дякую, Оленько.

– Там слідчий прийшов.

– Дідько!.. Запрошуй і приготуй ще каву…

Виїхали тільки після обіду. Модя зібрався швидко, а Лана вперлася. У перукарню! Там черга, ледве розсунули, упросили Мовчазний водій «Волги» вже їздив колись з Модестом. Курить і сумлінно крутить баранку. Сиділи ззаду, Модя потискував ногу дівчини і розповідав про те, як у дитинстві ловив сусідських курей. Лана дивилася на нього і загадково усміхалася. Зупинилися край села.

– Пройдемося, – кинув Лані, розраховуючись з водієм. Не хотів, щоб сільські бачили, що він приїхав з такою кралею.

Повів Лану не по центральній вулиці, а по стежині через цвинтар.

– Завжди думала, що на цвинтарі страшно, а тут…

– Тут не страшно. Живих треба боятися, а мертвих шанувати…

– Входиш у роль начальника?

– Не заводься… Тут батько, – підвів до доглянутої могилки з низенькою білою огорожею.

Постояли. В двір увійшли через город, яким Модест поступився сусідові. Не годиться землі пустувати. Дістав з-під діжки з дощовою водою ключі, відчинив хату. На веранді було задушливо, а в кімнатах прохолодно і тихо. Лана зненацька підійшла ззаду, поцілувала в потилицю, притиснулася до спини.

– Дякую…

– Ти чого?… – обійняв, притис до себе міцно-міцно. Потім відсторонив. – Слухай мою команду! Зараз я тобі покажу територію, дам знаряддя праці, і ти приготуєш смачний обід. А я сходжу тут…

– Я з тобою.

– А обід?

– Обід потім.

– Ні. Ти чужа, ще налякаєш.

– Один – нуль, на твою користь… Показуй, де в тебе кухня.

У маленькій літній кухні у дворі все було акуратно розкладене по своїх місцях. Модест приніс із сараю балон із газом, прикрутив, з льоху дістав картоплю, консервовані огірки, яловичину в банці.

– Цибуля, петрушка, помідори – на городі, можеш брати, ми з сусідом домовлялися. Я пішов.

Не встиг Модя вийти за поріг, як відчинилася хвіртка і в двір боком протиснувся Приймак. Саме той товстий, незграбний, вічно неголений, завжди сонний, мовчазний Приймак, якого він збирався відвідати. Але як той змінювався, коли пропускав чарочку-другу! Оживав. Очі блищали, рот не закривався, ніс-картопля ворушився, викликаючи усмішку. «На ловця і звір…» – зрадів Окунь. Приймак був сином дячка з райцентру і мав, звичайно, перейняти батькову службу… Але знайшов радість у пляшці. Яка там церква – тижневі запої. Якимось дивом у перервах між запоями оженився на вдові і пішов у прийми в село. З того часу всяк називав його Приймаком, а ім’я, напевно, навіть дружина забула.