Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .TXT) 📗
Він налив собі та Ясці грайливого «арамеру»; відсутність слуг його не дивувала й не обурювала. Золотим нелегко прислужувати за столом гекса, і Розвіяр не бажав випробовувати їхнє терпіння даремно.
Подумавши, він плеснув чудового напою в третій келех – для Ілімара. Той не сунувся з місця – стояв, опустивши руки, дивлячись на Розвіяра з-під світлих, ніби колоскове поле, брів.
Розвіяр повільно зробив ковток. Терпкий запах зігрів піднебіння. Грайлива рідина вливалася, здається, одразу в кров.
– У Раді ви стояли за опір, Ілімаре. – Розвіяр смакував напій ковток за ковтком.
– Так. – Золотий випрямив спину.
– Але ви опинилися в меншості.
– Так.
– І підкорилися рішенню Ради, але не прийняли його.
– Так…
– І злякалися в останню мить.
Ілімар похитнувся:
– Так.
Розвіяр схилився над столом, роздивляючись морських жителів, умертвлених і ще живих, які прикрасили собою крижану скульптуру.
– А це що? Шановний Ілімаре, це устриці?
Золотий похлинувся. Йому дуже хотілося гордо змовчати.
– Це «сльози дракона». Мешкають глибоко на дні, у трюмах затонулих кораблів. Пряний смак, надзвичайно поживні…
– Дуже небезпечні в добуванні, – негучно додала Яска. – З десяти ловців до старості доживають двоє. Кожна «сльоза» коштує, як невеликий корабель…
Розвіяр наколов безвільне тільце молюска на двозубу виделку. Опустив у соус. Побачив, як смикнулось Ілімарове обличчя: «сльози дракона» слід було їсти не так.
– Дивний смак. – Жуючи, Розвіяр плеснув собі ще «арамеру». – Мені не подобається, панове, я волів би смаженого ляскуна… Гідний Ілімаре, ви знали від Галагара, що опиратися марно. І що єдиний випал закінчиться для вас повним крахом, розгромом, смертю ваших дітей. І все одно виступали за опір?
Восьминіг, що лежав на вершині крижаного замку, дивився каламутними проникливими очима.
– Якщо нема можливості жити, треба померти з гідністю, – прошепотів Золотий. – Хоч у бою, хоч на ешафоті.
– Як ці морські тварі?
Золотий закашлявся, намагаючись приховати гримасу ненависті.
– Я пообіцяв бути милосердним, – сказав Розвіяр іншим тоном, серйозно. – Ви мені не вірите?
– Вірити гекса? Я сміявся б. Якби не зірвав голос, доводячи цим боягузам… – Ілімар затнувся.
Розвіяр кивнув:
– Ви надто довго жили в золотому спокої. Були добрі й терпимі – одне до одного. Найкращі люди з усього населеного світу злітались до вас, готові до будь-якої роботи – аби їм дозволили жити тут. Правда ж?
Золотий підняв на нього налиті кров’ю очі:
– Так.
– Їли смачне м’ясо, яке вбивав за вас хтось інший… До речі, мені подадуть сьогодні м’ясо? Не ці мертві морські тіла, а справжнє пружне м’ясо?
– Чиє? – тихо спитав Ілімар.
Довгу хвилину вони дивились один одному в очі. Яска дрібними ковтками пила «арамер». Нарешті Розвіяр усміхнувся:
– Ви здаєтесь мені хороброю людиною, Ілімаре. Чому ви мене не вбили, хоча мали таку можливість?
Гідний мовчав.
– Дайте відповідь на питання. Мені важливо знати.
– Я не посмів.
– Злякались помсти? Щось іще?
– Не посмів.
– Розумію.
Розвіяр знов підійшов до вікна. У вітражі вбудовано дзеркала й лінзи – навіть тепер, уночі, гра кольору й тіні тішила око. Розвіяр розчахнув стулку й знову побачив Мірте внизу: низки вогнів біжать по мостах, високі зірки на шпилях, море ледве-ледве світиться внизу. Він бачив місто, і водночас кімнату за спиною, і бачив себе очима Золотого й очима Яски. Чітке усвідомлення того, що відбувається, і того, що неодмінно станеться дуже скоро, було схоже на спрямоване в очі гостре світло. Розвіяр прикрив би очі рукою, аби міг.
– Ідіть, Гідний Ілімаре. Час і спосіб вашої страти ми обговоримо пізніше.
* * *
Його ліжко було до міри м’яким і до міри жорстким. З розчахнутого вікна віяло морським повітрям, чистим, без запаху горілого. Поскрипували нічні комахи, дихало листя і плив над садами аромат квітів. Здавалося, приречений Мірте хоче запам’ятатися чужинцю в найяскравішому, святковому своєму образі.
Це не голод і не спрага. Це не біль і не задуха. Це все одразу й набагато гірше – бо існує ще й усвідомлення, блискуче розуміння того, що з тобою робиться.
Це починається поволі й нітрохи не лякає. Крок за кроком, від вівтаря до вівтаря; дурний хлопчисько-раб, яким був Розвіяр колись, не усвідомлював, як багато дає йому Мідний король. Він міг би забути про слова старого – але не забув. Випадковість? Темний інстинкт?
Яска теж не спала. Вона ходила по кімнаті туди й сюди, тягнучи за собою по килиму довгий барвистий плед; побачивши нічного гостя, задерла підборіддя:
– Навіщо ти прийшов?
Він підійшов до неї впритул. Від Яски пахло горілим – виразний запах, хоча вона чисто вимилась і повністю перемінила одяг.
– Чого тобі треба, Розвіяре?
– Ти й досі думаєш, краще б мені потонути? – спитав він несподівано для себе. – Ти справді так думаєш?
Він поклав долоні на її плечі. На її гострі, теплі, тремкі…
Вона відкинула його руки. Відійшла в дальній кут:
– Я не можу з тобою розмовляти тепер.
– Що зміниться потім?
– Дай мені спокій. Я хочу бути сама.
– Я хотів… Послухай, мені треба розповісти комусь.
– Іди. Я не можу тебе бачити.
– Розумію.
Він вийшов, поминувши варту біля дверей, і спинився посеред внутрішнього дворика, прикрашеного, як це заведено в Золотих, фонтаном. Легке нічне повітря стало в горлі руба. Ще зусилля… Підтягнутися, вирости, впіймати нарешті те, що вічно вислизає. Окраєць хліба зі смаглою блискучою скоринкою… Недогарок свічки… Книжка… Білка… Клинки… І далі, і далі – Іміль при смерті, і далі – Лукс, і далі – Яска, і далі – піднесене місто, і далі, і далі…
Темрява.
* * *
Другого дня з «Крилами» в місто перевезли Дарунка. Хлопчисько відчував напругу, повислу в повітрі, але дива, що стали перед його очима, примушували його забути про скутість і страх. З розпорядження Розвіяра хлопчика поселили в покоях у сусідстві з його власними, і Дарунок, широко розчахнувши вікно, милувався краєвидами майдану, порту, шпилів із дзвониками й вічно розквітлих садів.
Лукс не відступав від сина ні на крок, ходив по палацу, не знімаючи долонь з руків’їв мечів, і змусив Дарунка з ранку до ночі носити кольчугу.
Тим часом місто, переживши жах поразки й прибуття Розвіяра, повільно оговтувалось. Потроху відкривалися крамниці. На вулицях з’являлися люди, і досі вдягнені в чорне, але перейняті мирними повсякденними справами. Розвіяр вичікував; щодня він викликав для бесіди кого-не-будь із Гідних, щодня здійснював невелику вилазку – прогулянку по старовинних вулицях, відвідання ринку або майстерень. Мірте не вистачало робочих рук – ті, хто звичайно возив вугілля й добував камінь, мив посуд у харчевнях і мів вулиці, втекли з міста, і Золоті жінки, прикривши хустками сяйливе волосся, зі стриманою гідністю бралися за найчорнішу роботу. Розвіяр роздивлявся їх не криючись.
Бійці та моряки з його кораблів жадали навідати Піднесене Місто. Він посилав їм дорогі вина барилами й вишукані страви без ліку, але на берег не відпускав. Мірте потрібен був йому незайманим, мов наречена.
* * *
– Завтра я збираюся здійснити паломництво на Золоту гору. Мені не потрібні провідники, тільки надійна карта. Сьогодні я бажаю розважатись: хочу влаштувати невеликий бал для своїх… Пришліть музик.
Він сидів у Залі Ради на місці голови. Гідні були перед ним – у високих різьблених кріслах. Він бачив повернені до нього обличчя, колись смагляві, а тепер застиглі, воскові.
– І ще – мені потрібні жінки. Мені й моїм людям. Я не наполягаю, щоб це були ваші сестри й дочки, панове Гідні. Хоча, якщо іншого виходу не буде – ми приймемо цю жертву.
Стіни зали здіймалися вгору, і там, на запаморочливій висоті, мінилося, переплітаючись, тонке сонячне проміння. Зала могла вмістити тисячі людей, її стіни були прикрашені мозаїками, а вікна – вітражами. У камінних діжках росли дерева, перетворюючи дальній кінець зали на ліс, і на їхніх гілках чистили пір’я птахи, схожі на крилам у мініатюрі.
