Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .TXT) 📗
Він бачив білу скатерть у червоних плямах. Порожній обідній стіл, на якому хвилю тому лежав його син при смерті. Остання жертва Мідному королю. І горе, й усвідомлення, нове усвідомлення себе й життя навколо. І море з кораблями, ніби чаша фонтана з горіховими шкаралупками в ній. І розуміння, ясне, як чистий клинок: тепер він зовсім великий.
Він ясно розумів, що собою являє, і що зробив, і що зробить іще; він бачив світ у барвах, звуках, він відчував чужі помисли, як сліпий відчуває нерівність підлоги підошвами босих ніг. Ще один крок – і він зрозуміє, дізнається достоту, що таке Мідний король, і в чому смисл кожного людського народження, і яким богам треба молитись. Що там, за обсягом людського зору, і далі, за обсягом бідної уяви, і ще далі, де зберігається, покоїться на Мідному троні сутність речей.
Сутність речей.
Розуміння пекло й робило щасливим. Розвіяр обіймав Дарунка; йому здавалося, що він обіймає Іміля, теплого й живого. «Для справжнього чоловіка єдине свято – війна»…
Його син виявився першою людиною, яку Розвіяр віддав Мідному королю. Він знав, що таке можливо, він давно знав, ще з тієї ночі, коли над ним простерлась рука володаря, і тремкий шепіт – скільки в ньому було жадоби, невтамованої пристрасті, нетерплячки! – прошелестів у темряві: «Мідний королю, Мідний королю…»
«Для справжнього чоловіка єдине свято – війна». Та що він знав, нещасний хлопчисько-пастух, що він бачив, перш ніж усупереч наказу схопити ніж і кинутись у битву?!
Ніхто з тих, хто приносив жертви, не пройшов цей шлях до кінця. Розвіяр усвідомлював це так само чітко, як бачив колись прожилки травинок; у кінці шляху – цілковита свобода й цілковите розуміння. Нікому не вдалось дістатися до Мідного трону – не було вже чим жертвувати. Вони спадали з глузду, тому що трон був поряд – руку простягни. Вони вмирали, тому що жертвувати не було чим. І Гейл, великий музикант, умер, так і не ставши досконалим.
Інша річ – Розвіяр.
Він здригнувся від цієї думки. Відчуття свободи й усемогутності, принесене жертвою, потроху тьмяніло. У душі ворухнулось перше невиразне занепокоєння.
– Ні-ні-ні, – пробурмотів він уголос. Дарунок давно вже спав на його руках – спав, здригаючись і бурмочучи вві сні.
Скільки жертв залишилось до Мідного трону? Одна? Дві? Але якщо я досягну такого розуміння… І такої влади – не над людьми, а над самою сутністю речей…
Самоомана, сказав він собі. Жахлива самоомана.
Він сидів, обіймаючи заснулого хлопчика, ніби бажаючи знайти в нім порятунок, коли прийшла Яска. Усілась навпроти, гіпнотизуючи недвижними сухими очима:
– Ти задоволений?
– Ми перемогли. Підемо на Мірте.
– Ти задоволений?
– Так. Дякую, Ваша Могутносте. Ти вмієш танцювати? Ми влаштуємо бал у Палаці Гідних.
У Яски сильно роздулись ніздрі:
– Ми з тобою станцюємо, володарю. Тільки не послизнись.
* * *
«Сита печірка» відходила все далі. Переписувач другої категорії Агль сидів на бочці з-під олії, дивлячись, як повільно ховаються в імлі страшні обриси чорного корабля. Губи його трусились, а на очі навернулися сльози вдячності долі.
* * *
Маленьке судно, з вигляду сильно переповнене, ішло на веслах, щохвилини загрожуючи зачерпнути води й перевернутись. Розвіяр знову підніс трубу до очей: так, точно, «Сита печірка» забита, наче бочка з оселедцем…
– Щури, – сказала Яска з огидою. – Хочеш, утопимо їх?
Розвіяр дивився, як безладно, метушливо пінять воду короткі товсті весла.
– Тільки накажи. – Яска дивно осміхнулась. – Досить ледь штовхнути…
За її спиною вибрався на палубу Дарунок – невпевнено, на півзігнутих лапах. Поглянув на Розвіяра – запитально й зі страхом. Відвів очі.
– Сьогодні надвечір ми будемо в Мірте, Даре. Це найкрасивіше місто на землі.
– Ага, – промимрив Дарунок, дивлячись униз. Розвіяр потішився, що палубу добре віддраяли за ці три дні.
– Не займай їх. – Розвіяр провів поглядом «Ситу печірку». – Нехай ідуть.
Острів стирчав з-під води, ніби спина дохлого чудовиська, простромленого кістяним гарпуном – маяком. Бруднувато-білою стрічкою вився прибій. На колишньому місці стояла «хатка» з великої двостулкової мушлі: шар сажі й попелу на її «даху» робив її майже невидною на чорному камінні. Теперішній господар острова, який змінив безумця Маяка, або забився в єдине на острові укриття, або зникнув, утік, потонув. Острів здавався пустинним. Розвіяр довго роздивлявся його в далекогляд.
Його майбутнє бігло перед ним, наче тінь подорожника, що з ранку йде на захід. Здавалось, ще зусилля – і, хоч вона тікає, істину можна ще буде догнати. Перед очима провертався ніби гончарний круг: окраєць хліба зі смаглою блискучою скоринкою – він пам’ятав її запах. Недогарок свічки – він пам’ятав свій страх темряви. Розірвана книжка – «Подорож на Осиний Ніс». Дерев’яна білка-скринь-ка – два пасма волосся, материне й немовляти. Клинки для парного бою – Луксів подарунок… Срібний медальйон… Хлопчик при смерті…
І місто поставало на обрії. Найпрекрасніше в світі, піднесене над морем місто.
Розділ третій
Раннього вечора вітрильне судно «Крилама» ввійшло в прибережні води порту Мірте. За флагманом, трохи відставши, йшов слідом «Пузань»; «Вухокрутка» згоріла майже дощенту: жовч двоголової змії підвела, у розпалі бою на кораблі сталась пожежа. «Вухокрутку» довелось кинути, а вцілілих людей прийняти на борт «Пузаня». Тепер усі вони, цілі й поранені, висипали на палубу; гавань була чиста, і на рейді не було видно жодного корабля.
Літаюче Місто ринуло, не сягаючи землі. Тоненький серпанок оповив порт і припортові райони, а над ними розкинулись бірюзові й рожеві арки мостів. Завмерли, вигнувшись при злеті, тонкі стіни. Ажурові будівлі вивершувалися сліпучо-білими вежами, і гострі шпилі вели, мов пальцями, по тонкому шару хмар над містом. Біля центрального причалу стояв під-адміральський корабель зі спущеним золотим прапором.
Пахло горілим. Кожний клаптик, кожна дощечка на «Криламі» просмерділися запахом ядучого диму та спалених кораблів.
– Готуватись до бою? – тихо спитав Лукс.
– Не треба.
Не дивлячись, Розвіяр відчув, як смикнулася шкура в Лукса на спині. Вершник сказав своє слово, і звіруїн не смів тривожити його своїми сумнівами; люди, подібні до Лукса, завжди судять із себе. Скажи мені, чого чекаєш від переможеного ворога, – і я скажу, хто ти…
– На їхньому місці ти б чинив опір, Луксе.
– Авжеж.
– А жінки? Діти? – Розвіяр ніби невмисне поглянув на Дарунка. Хлопчик відійшов убік, обіперся об борт і подивився на піднесене місто, мов сподіваючись притягнути його поглядом.
– Так. – Лукс понизив голос. – Я… волів би, щоб мій син помер, але не діставався ворогу живим.
– Так воюють нагори.
– Я ж не зрікався свого племені. Бувало, клани вимирали до останньої людини, воюючи. Це честь – у бою переселитись на зелену рівнину, де вічно світить сонце. Де ходить пішки мій брат, Короткий Танцюра. – Він чи то всміхнувся, чи то кашлянув.
– А якби ворог пообіцяв твоєму сину життя і свободу?
– Хто ж вірить ворогу?
Вони замовкли. Над містом висіла тиша: крім плескоту весел і шуму вітру, не було чути ні звуку. Повільно, велично «Крилама» наближалася до міста, і воно виростало вгору і вглиб, і відбиток бушприта сплівся на воді з відбитками найвищих шпилів.
– Так близько до нього я ніколи не підходив, – зізнався Розвіяр. – Він диво, правда?
Лукс не відривав від очей зорової труби. Він виглядав укріплення в порту. Він шукав схованих лучників, метальні машини, загороди при вході до гавані.
– Покличте Дарунка, – сказав Розвіяр. – Нехай подивиться на цю красу.
Яска мовчала, закинувши голову, дивлячись у призахідне небо.
– Ти певен, що це безпечно? – тихо спитав Лукс.
– Це цілком безпечно, – глибоким голосом озвалась Яска, і досі дивлячись у небо. – Слухайте.
