Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .TXT) 📗
Зала була порожня, як не рахувати дванадцяти скам’янілих від горя і приниження Гідних – і Розвіяра у високому кріслі перед ними.
* * *
Він знайшов Дарунка в його кімнаті; маленький звіруїн лежав на підлозі, а перед ним височіла іграшкова вежа, і стояли рядами сотні людських фігурок із сірого металу. Фігурки зображали вояків: мечників, списарів, стрільців.
– Привіт, Даре.
Хлопчисько схопився на чотири лапи:
– Добридень… Прокляття знято, Розвіяре.
– Прокляття знято. – Він поклав долоню на маківку Дарунка й відчув, як напружився хлопчик.
– Ти мене боїшся?
– Ні… що ти, Розвіяре.
– Друзяко, я не лаятиму тебе ні за що… Чому ти боїшся мене?
Дарунок не відповів на його усмішку. Дивився вниз, на залізних солдатиків.
– Де ти був сьогодні? – спитав Розвіяр, міняючи тему.
– Тут, у палаці, у лівому крилі, є школа для хлопчиків… Для Золотих.
– Правда?
– Тепер у них нема занять. Тільки декілька вчителів і один учень, якому нема куди поїхати… Він сирота.
– Буває.
– Він дав мені пограти в солдатиків… Він ніколи не бачив звіруїнів, тільки читав про них.
– До речі: бібліотека там є?
– Величезна. Розвіяре… мені дуже подобається це місто.
– Мені теж. Я казав тобі: це найкрасивіше…
– Ти ж нічого з ним не робитимеш? З ними?
* * *
– Бібліотека складається з двох відділень. Перше – книжки, написані Золотими для Золотих… і для решти світу. Друге – варварські книжки, які, буває, містять у собі цікаві відомості, незвичні образи…
– Ви даєте учням читати варварські книжки?
Золотий стояв перед Розвіяром прямий і бундючний, і білий круглий комірець підпирав його смагляве підборіддя.
– Ми даємо учням читати ті книги, які вважаємо за потрібне… Які корисні їм і приємні.
– Ви читаєте мовою Німого Народу?
Золотий ледь помітно затнувся.
– Ні. Досі не було потреби.
– А мовою гекса?
– Гекса пишуть всесвітньою мовою, огидно покрученою.
– Згоден. – Розвіяр усміхнувся. – А ще вони пишуть свої гімни на шкірі ворогів.
Золотий судомно зітхнув. Він був блідий, дивно блідий для своєї раси – можливо, тому, що більшу частину життя провів під дахом, за письмовим столом?
– Покажіть мені варварські книжки.
– Усі?
– Усі.
Бібліотека була, як і все в Мірте, простора, зручна, без звичного павутиння й павуків Ча. Розвіяр ішов по проходу слідом за бундючним Золотим; колись, страшно давно, він ішов ось так серед книжок слідом за провідником, якому лишалося жити менш ніж три доби. Він був тоді молодий, і між жертвами Мідному королю проходили віки, тисячоліття, і не було ані неспокою, що все зростав, ані божевільної певності: усі таємниці світу відкриються зараз, треба тільки переступити через себе й зробити останнє зусилля…
– Тут, – сказав бібліотекар.
* * *
Музик було двоє – обидва дуже молоді. Напевно, брат і сестра – дівчинка років вісімнадцяти й хлопчик, її молодший брат. Вони грали злагоджено, напевно, все дитинство провели за вправами; вони грали нудно й без душі: обоє були поглинуті ненавистю.
На інструменті дівчинки було вісім струн, чотири тонкі й чотири басові. Хлопчик грав на дванадцяти струнах. Його пальці бігали по грифах, вишколені роками вправ, а в думках він убивав Розвіяра щомиті – найвитонченішими способами.
Дівчинка переживала за брата – боялася, що він себе видасть. А проте руки її не тремтіли, і лице – так вона гадала – лишалося спокійним.
Розвіяр танцював з Яскою.
У порожній залі з лискучою чорною підлогою, під акомпанемент восьми й дванадцяти струн вони повільно кружляли, обійнявшись. Лукс сидів перед накритим столом; цього разу, догоджаючи смакам Розвіяра, кухарі не стали пропонувати молюсків. Лисніла добре підсмажена скоринка на величезному кусні масного, соковитого м’яса, клубочіла пара над кільцями ковбаси, але Лукс не торкався до їжі. Він спостерігав за танцюристами, не випускаючи з рук золотого келеха.
– Вино не отруєно?
– Ні. Зате в хлопчика зброю сховано в інструменті.
– Нехай.
– Чому вони не зважуються тебе вбити? – раптом спитала Яска.
– Бояться.
– Ні… серед них є відчайдухи… є люди, схожі своєю дикістю на Лукса… Хоча б цей Ілімар. Ти це знаєш не гірше за мене…
Розвіяр промовчав. Після останньої принесеної жертви він знав і розумів більше, ніж Яска, великий маг.
– Ти став зовсім страшним, – промовила Яска, ніби сама до себе. – Навіть я не можу витримати твого погляду. Такий вигляд мала б смерть, якби прибрала людського обличчя.
– Селяни називають Смертю звичайного річкового хапуна.
– Я пам’ятаю. Ти розповідав.
Вони повільно зробили ще одне коло по залі. Розвіяр випустив руку Яски й низько їй уклонився. Музики продовжували грати, не відриваючи очей від нот на високих пюпітрах; Розвіяр прекрасно знав, що ноти їм ні до чого. Вони пам’ятали мелодію напам’ять.
– Дякую. Досить.
Хлопчисько урвав гру на півтакті. Дівчинка акуратно закінчила музичну фразу й тільки тоді опустила смичок.
– Ви добре граєте. Я слухав музикантів Німого Народу, а значить, не зовсім невіглас. А тепер скажіть: що ви знаєте про Гейла, славетного музику?
Брат і сестра ззирнулись.
– Нічого, – відповів хлопчик.
– А якщо подумати?
– Нічого, – швидко промовила дівчинка. – Крім того, що він з’їхав з глузду й помер.
– І це все?
– Усе.
Розвіяр підійшов до них ближче. Спинився перед хлопчиком:
– Хочеш убити мене?
Той відхитнувся.
– Даю тобі шанс. Спробуй.
– Розвіяре, – тихо сказала Яска за його спиною. – Навіщо ти це робиш?
– Спробуй, – підбадьорливо кивнув Розвіяр. – Адже тебе навчали користуватись не тільки смичком? Хіба ти, чистокровний Золотий, не вмієш тримати зброю?
Різким рухом хлопчисько відкинув назад довге, хвилясте золоте волосся. Зі смичка в його руці вискочило вузьке лезо. З обличчя його сестри Розвіяр зрозумів, що вона нічого не знала про братові приготування.
– Помри, проклятий гекса! – вигукнув музика.
Розвіяр не ворухнувся. Він стояв перед хлопчиком за два кроки й дивився, як труситься в його руці сталеве жало.
– Я маю загинути від твоїх страшних очей? Чи вмерти зі сміху?
– Розвіяре, – гучніше повторила Яска. – Досить!
Хлопчисько нажахано дивився йому в очі.
– Дуже давно одна людина дала мені в руки страшну зброю, – сказав Розвіяр. – Я тоді здивувався, як він не боїться. Я міг убити його набагато швидше й набагато певніше, ніж ти своєю голкою. Він сказав: «Я бачу тебе наскрізь»… Тепер я розумію, що це значить. Ти не вб’єш мене, хоробрий хлопчику, тобі це не до снаги…
Він спинився посеред зали, заклавши руки за спину, дивлячись у темне високе склепіння.
– А кому до снаги? – спитав уголос.
* * *
«Мідний король – один із темних безіменних богів. Приймає жертви не в усіх і не всякі…»
Перебираючи книжки, Розвіяр натрапив на знайому руку і мало не закричав з радості, ніби зустрів давнього друга. «Країни, де я був, їхні боги й забобони» – так називалася книга, що її написав автор «Хронік звіруїнів».
Книга зберігалась у «варварському» відділенні. Нею користувалися погано, або вона побувала в катаклізмі, а радше й те й друге: сторінки попсувались від давньої вологи, були поточені жучком, зацвілі, місцями попалені. Розвіяру захотілося переписати цю книгу – начисто, ретельно зберігаючи почерк автора та його примітки, накреслення землеписних карт, які він робив на берегах. Розвіяр знав, що цього не станеться ніколи; усе, що він міг зробити для автора чудової книги, – поновити на першій сторінці його майже затерте ім’я: «Варан».
«…випадкові, недостовірні відомості. Той, хто справді приносив жертву Мідному королю, мовчить про це й ніколи не розповість…внутрішня потреба, – рядок зникнув під плямою, – тільки можливо… спинити разом з життям. Люди, які багато років служили Мідному королю, стають невразливими для ворогів і друзів і не можуть навіть укоротити собі віку. Єдине порушення цього правила можливе, якщо під час жер…»
