Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .TXT) 📗
До «Крилами», яка наближалась до міста, донеслись ніжні звуки струн.
* * *
Розвіявся серпанок, оголюючи берегову лінію, і виявилось, що піднесене місто таки стоїть на землі. Там, де в прибережній смузі Фер тулились одна до одної брудні комори, височіли гори бочок і ящиків, смерділи звалища й петлювали припортові вулички, жителі Мірте облаштували біло-рожеві мармурові набережні та зелені парки, що збігали просто до води.
Шлюпка, обійшовши під-адміральський корабель, наближалась до Причальних Сходів – парадної брами міста. «Крилама» й «Пузань» залишилися в гавані, над їхніми трубами потихеньку курився дим. Смужка води між сходами й шлюпкою ставала все вужчою, все тоншою. Море дихало, підіймаючи й опускаючи човен, збираючись угору на дві сходинки – й стікаючи струменями. На воді та мармурі блищало призахідне сонце.
Звук моря, легенький подих вітру та голос струн. Розвіяр дивився, як наближаються сходи, й безгучно ворушив губами.
– Що ти говориш? – різкувато спитала Яска.
– «Ані ногою… гекса не опоганить Мірте, ані диханням, ані доторком…» – він дивно всміхнувся.
На східцях сходів стояли люди, одягнені в чорне. Усього людей десять або дванадцять. Матроси спустили весла, уповільнюючи рух. Човен спинився біля причального кільця, і на борт його ліг трап зі світлого дерева. Зустрічальники не підіймали очей.
– Ти підеш? – невпевнено спитав Лукс.
Розвіяр піднявся на трап. П’ять кроків, шостий; він ступив на Причальні Сходи.
Він стояв на березі Мірте. Ось і все.
Музика стала гучнішою. Чорні люди стояли тісною групою: пригнічені горем старі, що з останніх сил зберігали гідність. Розвіяр не одразу впізнав серед них під-адмірала: золоте волосся його тепер було геть білим.
– Ми члени Ради Гідних, – безбарвним голосом сказав високий, заввишки з Розвіяра, Золотий. – Твої вимоги виконано. Хочеш чого-небудь ще?
– Багато років тому мені відмовили в праві відвідати Мірте. – Розвіяр потягнувся, з насолодою відчуваючи, яка надійна земля під ногами. – Тепер я маю право сподіватись на гостинність: стіл, дах над головою, радість, музика. Я хочу, щоб піднесене місто стало рідним для бідного, рано осиротілого гекса.
Жоден із Гідних не міг витримати його погляду. Розвіяр знав і бачив, що робилося в їхніх душах, навіть коли вони намагалися сховати від нього обличчя.
– Можливо, я захочу поговорити з кожним із вас дружньо, довірчо – потім, коли відпочину й розважусь. Мої кораблі залишаться в гавані: постарайтесь, щоб безглузда вихватка якого-небудь зрадника не зіпсувала вам життя, Гідні. Стріляти в мене значить убивати Мірте. Намагатись мене отруїти – значить губити піднесене місто… Тепер ходімо. Я хочу поглянути, як живуть у Мірте почесні гості.
* * *
Білі вулички порту були прикрашені статуями, що зображали моряків, рибалок і воїнів, плечистих, оголених до пояса. Розвіяр ступав, дихаючи на повні груди й дивлячись у різні боки. Уздовж вулиць стояли, загорнувшись у чорне, мовчазні люди – переважно жінки та підлітки. То наближаючись, то віддаляючись, гучали струни.
– Розкажіть мені про порт, Галагаре. Будь-який патріот стільки знає історій про рідне місто, що чужинцеві й вві сні не насниться… Прикро йти цими вулицями й не чути про них путящої розповіді.
– Я не розповідач, – уривисто сказав під-адмірал. – Я вояк.
– Шкода. – Розвіяр лагідно всміхнувся. – Панове, хто розповість цікавому гекса про постання порту Мірте?
Гідні мовчали.
Розвіяр спинився. Поряд спинилися Яска, Лукс, Тарі-Колесо і півдесятка його довірених бійців.
– Ніхто не розповість? Можливо, ви погано знаєте історію рідного міста?
Чоловік, що держався осторонь від основної групи Гідних, був страшно напружений. У рукаві в нього ховався, напевно, стилет – Розвіяр побачив це в його трохи скутій позі. Ясчині ніздрі здригнулись. Випереджаючи її слова, Розвіяр поклав руку на її плече:
– «Порт побудовано з мармуру, добутого на Золотій горі, єдиного в світі родовища, яке дає такий міцний, такий красивий камінь. Сонячні вулиці його чергуються з затіненими: від Причальних Сходів до майдану перед Палацом Гідних можна пройти вздовж залитих світлом балюстрад, а можна – ховаючись від спекоти під арками з переплетених квітів і ліан. Кожна з п’яти тисяч статуй, установлених у порту, має свою легенду й призначення…»
Він роззирнувся, милуючись їхніми витягнутими зі здивування обличчями.
– Я люблю Мірте, панове Гідні, і прочитав усі книги про нього, які тільки зміг дістати… Що ж ви мовчите, панове? Ходімо далі, я розчарований вашою гостинністю. До речі: як давно востаннє на прекрасних майданах Мірте відбувалися прилюдні страти?
* * *
Чоловіки й жінки в чорному дивилися на нього з вікон, з тротуарів, з мостів. Він ішов неквапно, часто зупиняючись, і Гідні мали зупинятись теж. Він милувався грою світла на бірюзових і срібних мостах, задирав голову, щоб роздивитись у височині золоті шпилі. Мірте квітнув, і сідало сонце, і запалювались перші ліхтарі – уздовж мостів розтягались їхні перлово-білі, зеленувато-голубі, тепло-оранжеві низки.
Розвіяр вийшов на майдан перед Палацом Гідних, коли осяявся фонтан у центрі його. Фонтан зображав Мірте в мініатюрі з усіма вежами та вогнями. Блискотіла зсередини вода, підсвічена великими світляками, і струмені води перемигувались кольоровими іскрами.
– Красиво, – сказав Лукс, який з моменту висадки не мовив ні слова.
– Я втомився, – повідомив Розвіяр. – Де мої апартаменти?
* * *
Прощаючись із Гідними, він несподівано взяв за лікоть чоловіка зі стилетом. Відчув камінні, зсудомлені м’язи під рукавом оксамитової куртки.
– Ласкавий друже, осиротілий у дитинстві гекса хоче з вами поговорити просто зараз. Панове, члени Ради, ви не заперечите, якщо я затримаю ненадовго пана… як вас звати?
– Гідний Ілімар – член ради, – швидко повідомив високий Золотий, що першим заговорив на Сходах. Чоловік зі стилетом не рухався, ніби цілком перетворившись на кістку.
– Чудово. – Розвіяр кивнув Ясці. – Ходімо зі мною.
Утрьох вони ввійшли в кімнату Палацу, обставлену без показної пишноти, але з дивовижним смаком. Яска причинила високі різьблені двері. Посеред кімнати сяяв вогнями накритий стіл – Мірте традиційно славився рибними стравами. На столі височів маленький замок, цілком вилитий з льоду, підсвічений зсередини вогниками свічок; його стіни, схили дахів і вежі вивершувались молюсками, великими та малими, рожевими й білими. На крижаний шпиль над головною будівлею нанизано восьминога з ретельно викладеними щупальцями. Навколо замку тяглися сім ровів, де пузирилися сім різних соусів.
Розвіяр скинув на стіл байдужим оком, пройшовся по кімнаті, вивчаючи камін, крісла, підлогу з багатьох сортів дерева, в’язь візерунків на стелі. Яска спинилась перед столом, роздуваючи ніздрі; Гідний Ілімар стояв, не рухаючись, біля дверей, і зброя пекла йому руку.
– Я вас глибоко поважаю. – Розвіяр потягнув за шовковий повороз, і оксамитові фіранки розійшлись, відкриваючи вітражне вікно. – Тому що якби ви влягли пориву й кинулись на мене на вулиці… Я ж не дарма питав про прилюдні страти. Ви знаєте, що гекса роблять з ворогами?
Ілімар розтягнув губи:
– Я готовий померти так, як підкаже тобі твоя уява, людожере. Навряд чи ця смерть дасть тобі втіху.
– Кинь це на підлогу, – раптом наказала Яска. – Я все бачу!
Ілімар повагався. Підтягнув рукав. Упустив на підлогу не стилет, як гадав Розвіяр, а метальний ніж. Вістря ввіткнулося в дерев’яну мостину. Одного точного кидка вистачило б, подумав Розвіяр відсторонено. Там, у порту, або потім на вулицях, або на майдані.
– Чудова іграшка. – Він зупинився перед крижаним столом. – Ну що ж… Я волів би щось ситніше, але коли нічого більше нема… Принаймні я хочу випити.
