Покров - Дашвар Люко (читаем полную версию книг бесплатно .txt) 📗

Мар’яна всміхнулася ошелешено: із глибоких зморшок ніяк

не проростала жива бабчина доля, ніби і не було в її житті ні-

чого, крім ґрат.

— Убила суперницю? — спитала для годиться.

— Убила, — відповіла бабця так сумно і щиро, що жахи

останньої доби відступили, даючи шлях бурхливим подіям

минулого.

Мар’яна відчула — біль відступає. Торкнулася бабчиної руки.

— Розкажи…

— Я до Одеси приїхала на швачку вчитися. Можна було би

і вдома, та в Одесі — море, а я до того жодного разу моря не

бачила. От і випросила в матері грошей на квиток. Вона теж

гарно шила. У Казахстані в таборах добрі люди навчили.

— Моя прабабця була репресованою? — Мар’яна спершу

хотіла сказати «твоя мати», та язик вимовив, як треба. Уже

відчувала причетність.

Бабця Ната кивнула:

— У 1934-му загриміла на п’ятнадцять років за підтримку

жидівської змови.

— А що сталося?

— На медсестру вчилася. На комсомольських зборах під-

тримала викладача-єврея, якого арештували напередодні.

Мовляв, не може така порядна людина радянській владі шко-

дити. От і отримала свою «п’ятнашку». У Казахстані з татом

познайомилася, перед війною мене народила… Тато скоро

170

помер, а маму після таборів зі мною на поселення аж за Урал

відправили. У 1957-му реабілітували. Дозволили в Україну

повернутися, навіть кімнату в бараку на околиці Києва дали.

А в медсестри піти не дозволили — усе життя твоя прабабця

за кермом трамвая горбатилася. І шила…

— А ти ж?..

— От і я собі тоді придумала: шитиму і в морі купатимуся.

А тут Едя…

— Де ж ви з ним?..

— А тоді цехи підпільні в Одесі були. Шили кльоші модні

з імпортної тканини контрабандної. Мене туди подружка-оде-

ситка прилаштувала, а Едя хазяїну вірмену тканини постачав.

Отак і зустрілися. Я гордою дівкою була — попобігав за мною

Лорд. Спочатку вирішив, що мене ресторанами, цукерками

і закордонним шматтям, яке моряки з рейсів привозили, під-

купити можна. А потім сам признався: «Добре, що ти, Нато,

не така». І стали разом жити.

— Чого ж не одружилися?

— Тоді всі невінчаними в гріху жили. А ми — краще за всіх!

Зняли кімнатку в тітки Фіми на Пересипу, Едя мотоцикл ку-

пив — щовечора на море ганяли. Я вчилася, шила собі, в Еді

справи теж гарно йшли: якось умів він із людьми ладнати.

І мєнти до нього з повагою ставилися, і бандюки не чіпали. А за

рік почалося… Мене з училища вигнали, як дізналися, що ва-

гітна. А мені вже те училище — до фені! Робота була, Едя

поряд, потім Аїдочка народилася. То Едя її Аїдою назвав. Казав: донечка у нас особлива і ім’я у неї буде незвичайним. А потім

ота курва намалювалася…

Бабця замовкла. Закурила.

— На Пересипу від нас неподалік один міліцейський началь-

ник жив. Меламед. Усі його Мармеладом звали. А в Мармела-

да донька малася — грудаста така собі Марина. Інструкторка

комсомольська. Усе швендяла по комсомольських справах — то

будзагони очолювала, то на якісь збіговиська школярів возила, а тут — на тобі: припхалася вона додому! Перестріла нас з Едею

171

на Пересипу, коли ми рибу купували, підходить, очей з Еді не

зводить і щось як почала балабонити — про якісь комсомоль-

ські обов’язки, рознарядки… Бозна-що! І каже Еді: хіба ви і до-

сі не комсомолець? Завтра ж до райкому комсомолу зайдіть.

Будемо щось із тим робити!

— Пішов?..

— Пішов. Тоді ж — спробуй не відгукнутися на прохання

партії й комсомолу. А та курва йому прямим текстом: «Хочу

з тобою бути! Усе для тебе зроблю! Хочеш, усі підпільні цехи

тобі платитимуть?» Я татові свисну, і вже завтра тебе гроши-

ма засиплють. Едя миром хотів відмазатися: та був би я без

дружини і доньки, каже, я б залюбки, а так, мадам, вибачте…

Дверима грюкнув. Того вечора вдома ми востаннє… сміялися.

Уже назавтра згорів підпільний цех, де я підробляла, хазяїн

вірмен очі відводив та Едю звинувачував. Бандюки наїжачили-

ся, міліція почала щовечора в нашу кімнатку стукати, а за тиж-

день та курва комсомольська мене з Аїдою біля моря перестрі-

ла. Підійшла, гидливо так мене роздивилася. Каже: «Погано,

Нато? А буде так зле, що гірше і не буває! Краще не стій у ме-

не на шляху. Віддай мені Едю, а я тобі дам десять тисяч карбо-

ванців. Купиш “волгу”, сядеш за кермо, дитинку поряд покла-

деш і дременеш так далеко, щоби ніхто тебе знайти не зміг!

А не погодишся — землю жертимеш, а Едя однаково мій буде,

бо ти такого мужчини не гідна. Мені він пара!»

— А ти ж що?! — у Мар’яни перехопило дух. Дивилася на

бабцю зачудовано.

— Добре, кажу, неси свої гроші. Едя завтра зранку піде в порт, бо італійське судно має зайти, тільки я з малою вдома буду.

Бабця знову замовкла.

— Треба було все Еді розповісти, — розхвилювалася

Мар’яна.

— І що би він зробив?

— Не знаю. Втекли би кудись.

— Едя вже на гачку висів. Якби втік, його одразу ж оголо-

сили б у розшук за підпал цеху.

172

— А ти ж на що сподівалася? Нащо погодилася в тої ком-

сомолки гроші взяти?

— Не вірила… Що прийде, що гроші принесе. А вона при-

йшла. Кинула на стіл пакунок із грошима, усміхнулася, діс-

тала папірець із сумки, покрутила перед моїм носом. «Знаєш,

Нато, що це? — каже. — Тут номери всіх купюр, які я тобі

даю, переписані. Як думаєш, що зникнеш ненадовго, а потім

повернешся і на мої грошики з Едею жируватимеш, то — дзу-

ськи! Тільки спробуй з’явитися в нашому з Едею житті хоч

раз — одразу ж за ґрати загримиш! За крадіжку десяти тисяч

карбованців!» Отут мені очі кров’ю і залило. Ухопила ножа та

в ті груди…

Бабця захитала головою: а що було робити?.. А?.. Едю

продати?..

— Жах який… — прошепотіла Мар’яна. Схлипнула. Бабцю

обійняла. — Скільки ти відсиділа?..

— Двадцять п’ять років. Розстріляти хотіли, бо Мармелад

на всю Одесу кричав: сам хрест у мою могилу вкопає. Та з’я-

сувалося, що грошики ті з комсомольської каси зникли. Я тіль-

ки потім курвин розрахунок зрозуміла: гроші-то державні. От

я їх беру в неї, їду геть, а за день моя фотка вже на всіх стовпах

Радянського Союзу: небезпечна злодюжка, крала державні

гроші. Однаково посадили би. Не потрібна я їй була на свобо-

ді. Знала: Едя мене не покине.

— А з Едею що сталося?

— Утік до Тбілісі, бо його у співучасники мені записали.

Там переховувався, потім через своїх друзів відшукав у Києві

Аїду: її моя мама до себе забрала. Щомісяця малій гроші пе-

реказував, аж поки не помер. Матері моїй велів, щоби казала

Аїді: від мами Нати гроші…

— Ви з Едею більше не бачилися?

Бабця зітхнула сумно: ні…

— Турбувався про мене, як і про Аїду, все життя. Передачі

через людей передавав, записки… До мене додому сходимо —

покажу. І фотографію діда твого покажу — лорд…

173

— У тебе є де жити?

— Усе Едя… У Сухумі хатинку для мене купив перед смертю,

а я потім на Київ її поміняла.

— А звільнилася коли?

— У 86-му…

— Я у 86-му народилася!

— Знаю, квітко моя, — усміхнулася бабця. — Тільки Ме-

ламед, сука, ще не згнив на той час. І доби на волі не пробула.

Підкинули наркоту і знову закрили. Меламед сказав: хоч зем-

ля лусне, а ти до смерті сидітимеш. Я простежу. — Перехрес-

тилася: — Помер, слава тобі Господи, у 98-му…

Тихо стало. Мар’яна поклала долоню на суху бабчину руку.

— А мама знає, чому ти півжиття по в’язницях?

— Ні, ні, — захитала головою бабця. Поклала суху долоню

поверх Мар’яниної.

— От і ти матір не суди, не гонорися: «Бачити її не хочу».

Що ти знаєш про неї?

— Головне знаю, — насупилася Мар’яна. — Тато через