Покров - Дашвар Люко (читаем полную версию книг бесплатно .txt) 📗
Пан очі вирячив, почервонів.
— Ти що верзеш, селючко?! Фон Лютцоффи вже двісті
років Російській імперії служать! Ще імператриця Кате-
рина їм своїм указом тут землі подарувала! За заслуги
перед державою!
— То й що? Однаково — німці, — розгубилася Саша.
— Пішла геть! — пан замахнувся.
Домна йому в ноги: не губіть! Візьміть дівчину, бо до
весни не доживемо…
…За вечерею зі спеціально відгодованою горіхами ін-
дичкою красивий, як льодяник, управитель маєтку роз-
важав чимале сімейство фон Лютцоффів оповідками про
подорож до Олександрівки в пошуках нової наймички.
— Так і сказала: однаково — німці? — перепитала
управителя пані Амалія, дружина ясновельможного пана
Йоганна, мати одинадцятьох його дітей.
178
— Отака дурепа! — сплеснув руками «льодяник».
— Nomen est omen, — мовив ясновельможний після
тривалої паузи. — Ім’я — то визначення. Знак, доля…
А ім’я — то рід. А рід — то коріння…
— Тобто?! — розгубився управитель.
— Тобто ми — однаково німці! Де би не жили, — від-
повів ясновельможний. Глянув на одинадцятьох своїх ді-
тей — сиділи чемно, навчені порядку, дорослих не пере-
бивали, слухали уважно.
— Чи правильно я кажу, панове? — спитав малечу.
Діти закивали, заторохтіли: хіба ви можете бути
неправі, тату?!
— А наймичку взяли?! — спитав п’ятнадцятиріч-
ний Курт.
— У свинарнику скотарям помагає, — відповів упра-
витель.
…До весни 1915 року Саша зі свинарника не вийшла би,
та в переддень католицького Різдва дівка-кухарка зла-
мала руку. Пані Амалія власною персоною навідалася до
флігелька, де ночували наймити, які господарством зай-
малися і до панського дому ходу не мали, обдивилася
«контингент»…
— Ти! — вказала на Сашу. — На кухні впораєшся?
— Усе зможу!
— Як звати?
— Олександра.
— Краще — Алекс! — уточнила Амалія, веліла за со-
бою слідувати.
Ще ніколи до того дня Саша не переступала порога
панського дому. Йшла за пані Амалією до кухні, наказу-
вала собі мовчати, не дивуватися, не зойкати від захва-
ту, бо зі скотарів — дякую, Боже! — «хатньою» стала!
Дівки-покоївки наказали лахміття викинути, вимили,
дали одягу нового аж три комплекти — чорну довгу
спідницю і сіру блузу з білим фартухом на кожен день,
179
білу блузу і синю спідницю на свята, а ще фланелеву сук-
ню з глухим комірцем, щоби до церкви ходити… Мати
Божа! Та в теплі, не зі свинями на соломі! Та ще грудку
цукру можна… буде якось… обережно поцупити і згризти
за піччю, де самовари роздмухують. Хіба не щастя?! Тіль-
ки би не схибити, аби назад до свиней не відправили.
Старалася, з ніг валилася, бо хазяйка суворо спосте-
рігала за новою «хатньою»: абикого в дім фон Лютцоф-
фів не пускали. Вчителі й ті за найменший непослух ви-
літали за мить. А скромна Алекс пані Амалії до душі
припала, а коли дізналася, що дівчина грамоти навчена,
то навесні перевела Сашу в покоївки до найменшої з до-
чок — семирічної Елізи — з обов’язковою умовою: на
літо Алекс не їде додому, залишається в панському домі.
На рік, а може, й надовше.
Отоді-то вони і перетнулися вперше — Курт і Алекс.
Вишні цвіли. Алекс супроводжувала малу Елізу до купаль-
ні в саду, бо в домі фон Лютцоффів дітей загартовували
з дитинства — фізкультурою, довгими прогулянками,
плаванням. Курт саме йшов від купальні, коли мала при-
чепилася до нього: поплавай зі мною, братику. Він лиш
кинув на покоївку швидкий знічений погляд, манірно
вклонився…
— Я знаю, ви — Алекс, Елізин янгол-охоронець, — ска-
зав чемно. — А я лише один із її братів. Курт… — помов-
чав, додав серйозно. — Німець…
Алекс розгубилася.
— Однаково… — прошепотіла.
Він усміхнувся.
— Так і є! Однаково — німець… — і не пішов із малою
до купальні: у Курта саме починався урок географії. У сі-
мействі фон Лютцоффів життя плинуло за суворим роз-
кладом.
Алекс зажурилася: ніхто й ніколи до цього дня не нага-
дував їй про халепу на Олександрівському базарі, а Курт
180
сказав так просто: я — німець… Наче дорікнув. Почала
уникати юного фон Лютцоффа: краще вже не бачити
його. Та у великому домі з десятками слуг перетиналися
щодня: Алекс знічувалася, червоніла, відводила погляд,
а Курт, здавалося, намагався опанувати хвилювання, ви-
глядати дорослішим: кидав декілька чемних фраз, одразу
посилався на справи та йшов від Алекс повільно, ніби сам
собі докоряв: «Навіщо я йду, я ж не хочу…» Вона провод-
жала його схвильованим поглядом, ніби казала: «Нащо ти
йдеш, ти ж не хочеш… І я… не хочу».
Восени з’явився привід зустрічатися частіше. Пані
Амалія доручила Курту підтягнути Елізу з німецької
граматики.
— Для Алекс теж корисно вивчити німецьку, — запро-
понував Курт, і пані Амалія подумала, що це доречно.
За вікном червоніло осіннє листя, мала Еліза терпляче
виписувала в зошит вірші Гете, стомилася, запросила
перерви, побігла до сестер. Алекс і Курт стояли біля вікна.
— Я кохаю вас, Алекс, — сказав Курт несподівано
і бурхливо. — І цього вже не може змінити ніщо!
— Прошу, Курте, не треба… — Алекс глянула на Кур-
та із розпачем, швидко пішла до дверей.
— Благаю, не йдіть! Дайте мені ще лиш хвилину!
Завмерла. Серце стукотить.
— Ви знаєте, це неможливо. Ви — зі шляхетного роду,
а я… — витискувала з себе горе-слова.
— А ви — мій ідеал! Моє натхнення! Моя радість, моє
повітря…
— Прошу, досить!
— Я нічого не прошу у вас, Алекс. Лиш скажіть: чи
можу я сподіватися на взаємність?..
— Нащо ж ви мучаєте мене?! — прошепотіла відчай-
душно. — Прошу! Відпустіть! — вибігла з Елізиної кім-
нати, одного в Бога просила: тільки би пані Амалію не
181
перестріти. У матінки сімейства фон Лютцофф — гос-
тре око.
Минув рік 1915-й. Рік 1916-й добігав кінця. Олександра
лише двічі їздила до матері у Цвітну: везла гостинці
і гроші, справлялася про здоров’я і рвалася назад, до ма-
єтку фон Лютцоффів. «Роботу втратити боюся», —
казала Домні. «Курта би побачити скоріше», — думала.
Він більше ніколи не говорив із покоївкою про кохання,
та Алекс читала мовчазні палкі зізнання у світлих бла-
китних його очах.
У грудні 1916-го численне сімейство фон Лютцоффів
зібралося на різдвяні свята до Бремена, пані Амалія ви-
рішила зекономити на слугах, взявши з собою лише двох
німкень, які прослужили в маєтку півжиття. Олександрі
