Покров - Дашвар Люко (читаем полную версию книг бесплатно .txt) 📗

— Значить, вдалася оборудка? — усміхнулася Ада.

— Ясна річ! Покарав одного йолопа, до кінця своїх днів

гикатиме.

— Як покарав?

— Гроші той довбаний збирав для Майдану. На намети,

іншу лабуду. Я йому: «Домовимося, друже! Свята справа: бу-

дуть тобі намети дешеві». Те прибабахкане зраділо: «Ой, як

файно!» Віддало мені гроші без жодної розписки, без свідків.

Ну, псих! У них там ця… суцільна довіра. Я грошики взяв —

двісті тисяч на дорозі не валяються. Наступного дня кажу

йоло пу: «Вибач, зірвалося діло». Він: «А де гроші?» А я йому:

«Які гроші?..»

Ада згадала настирливість, з якою Валя щовечора пхався

на Майдан.

— Усі вони там прибабахкані, — сказала. Приклала до

грудей кольє: — Мені личить?..

— Надінь і не знімай! — Шуляк підхопився, ляснув себе

долонею по животу. — Чуєш, Адко! Я зголоднів. Гайда на

перший поверх. Я там делікатесів накупив — почнемо свят-

кувати врешті, бо вже новий рік настав, а ми ще й не випи-

ли за нього.

Чому свята такі гамірні, а горе таке безмовне? Сірий світанок

тяг на горбі перший день 2014-го. Мар’яна скрутилася в кухні

на підлозі — ані жалів, ані молитов. Тільки — щоби вже не

жити, в сенсі — зупинити серце. Підвіконня поряд. Стати, як

тато… Або ніж, мотузка? Жахи мордують серце: то, певно,

дуже боляче, а куди ще Мар’яні того болю? Вже доста! Вже

би так, щоби солодко, нечутливо… Ледь підвелася, посунула

пігулки шукати. Дві є! Тільки дві снодійні в тумбочці біля та-

тового ліжка. Тато… Не думати! Ні, ні! Думати! Дві пігулки…

Ще й ніч не спала. Вирубиться! А перед тим, як уже засинати-

ме, вляжеться біля плити на кухні, увімкне конфорки. Поки

шість квадратних метрів заповняться ядучим газом, уже не

матиме сил вимкнути плиту. Вже спатиме… А потім сусіди

166

відчують запах газу, зателефонують Аді, бо перед тим грюка-

тимуть у двері безнадійно. Мати припхається, а на кухні Мар’я-

на мертва… І хай потім до скону мордується!

Руки трусяться. Пігулки до рота. Може, одразу газ відкрити?

А раптом Мар’яна не засне, перелякається, передумає? Чека-

ти! Прислухатися до власного організму, ряднину яку знайти,

бо підлога на кухні не метена. Сюди би голубів…

Є ряднина! Вляглася. Простягнула руку до конфорок — ді-

стає? Нормально. От зараз сон почне накривати, Мар’яна

дотягнеться до плити…

Дзвінок у двері. Та пішли ви всі…

Дзвінок!

Ледь зіп’ялася на ноги — бо сон, сон… Посунула до дверей,

глянула у вічко — бабця.

— Бабо… Я вас не знаю і знати не хочу! Ідіть… Ідіть собі! —

якомога голосніше мовила в зачинені двері.

— Відчини, квітко моя, — почула. — Гроші віддам і піду.

— Які гроші?! Навіщо гроші? Може, вогню? Зачекайте…

Буде з чого прикурити! — сон уже валив. Йшла до кухні, не

зважала на настирливий дзвінок — ніяк клята бабця не зда-

валася! — завалилася на ряднину біля плити, увімкнула всі

чотири конфорки, заплющила очі. «Дзвони собі, хоч лусни… —

подумала. — Ключів у тебе нема… Двері вибити сил не стане.

Поки хтось газ унюхає, я вже…» Думка урвалася — от і сон.

Дзвінок замовк за хвилину. У темному під’їзді суха бабця

злодійкувато роззирнулася, дістала з кишені звичайну шпиль-

ку. Обмацала замок на вхідних дверях.

— Барахло… — прошепотіла, встромила шпильку в замок:

клац — і готово.

Мар’яна отямилася від холоду. Повела очима: біля розчахну-

того вікна зморщена бабця смалить і чай сьорбає.

Віджбурнула подушку: звідки взялася на підлозі?! Ледь

зіп’ялася на ноги.

167

— Ви тут… як у себе вдома, — прохрипіла старій спусто-

шено, ухопилася за газову плиту, бо коліна підгиналися. Газ…

Жива. Хто? Бабця?!

— Ви… Якого біса? Нащо? — Голова розколювалася, пе-

ред очима плигали огидні зелено-коричневі істотки.

— Годі вже «викати». Не чужі, — відказала бабця спокійно.

Мар’яні аж кров у скроні.

— Забирайтеся! Не знаю вас і знати не хочу! — затремтіла,

хитнулася.

Бабця онуку попід руки з кухні, де ще й досі газом тхнуло,

вивела. У вітальні на диван всадовила, подушки під боки.

— Ну ж бо… Повертайся, квітко моя! Жити не страшно —

бабуся поряд… Чайок гарячий зараз заварю — те, що треба.

Оговтаєшся… Бабуся не покине.

Справді?.. Мар’яна відчула: тане, стікає сніговою бабою.

Сльози бринять.

— Де ти раніше була, бабо Нато?! — вигукнула по-дитячо-

му ображено і гірко. — Тебе ж Наталею звати? Я не поплутала?

— Е, дитино… Один біс, де була. Головне, повернулася

вчасно.

— А нащо?! Нащо?! Жити не маєш де?! Приповзла, щоби

за тобою доглядали в немочі?! — Мар’яні зірвало дах. Вере-

щала, як різана, захлиналася сльозами, жбурляла подушки на

підлогу. — А нема! Нема кому за тобою доглядати! Втекла твоя

доня! Усіх покинула — мене, тебе, тата…

Згадала про тата, очі на лоба. Котра година? Медсестра ж

казала: зранку картина проясниться…

— Третя дня, — бабця читає онуччині думки. Ушивається

на кухню, повертається за мить із гарячим чаєм, подає Мар’я-

ні. — Живий мій зятьок… Була у нього зранку — грошей на

уколи назбирала, віднесла.

— Тато… одужає? — Мар’яні так страшно, що тяжкий го-

ловний біль відступає на мить, у скроні б’є жах.

— Лікарі кажуть: оклигає. Хребта тільки не полагодять, що-

би вже як новенький. Але щось там складають з уламків докупи.

168

— Піду… — Мар’яна підхоплюється. — Мені треба до тата.

Бабця хапає онуку за руку.

— Не кіпішуй! Кажу: пий гаряче, до тями приходь! Що на

нього дивитися? Без свідомості поки… І чи пустять до реанімації.

— Тим більш, треба йти. Може, гроші ще потрібні.

Бабця дістає з-за пазухи конверт.

— На підлозі валявся, як непотріб. Аїда лишила?

Мар’яні перед очі — зламаний бузковий кущ, футболка

«I love New York», матінка з кам’яним лицем: зрадниця підла…

Розридалася:

— Нащо ти її Аїдою назвала?! Щоб вона все життя себе

місяцеходом посеред тракторів вважала?!

— А ти хіба не культурна? Не знаєш? — дивується баб-

ця. — Аїдою ефіопську царівну звали. Ох, любила… За коха-

ним живою в могилу лягла. У нас у роду всі жінки такі… Як би

шляхи не крутилися, тільки коханому серце віддають, тільки

від коханих дітей народжують.

— Он воно як?! То мама тата все життя любила без пам’я-

ті?! Чому ж тягалася з коханцем своїм? Чому втекла до нього?

— Дай їй час. Повернеться…

Мар’яна відсуває чашку, дивиться на бабцю без добра, кре-

ше слова, аж іскри:

— Повернеться — вижену! Не піде — сама піду! Бачити її

не хочу! Ніколи!

— Отож… Нашої породи дівка, — сумно всміхається баб-

ця. — А ще питаєш, де мене носило. Та тут я була, уже давно

поряд… Аїда все вередувала, знати мене не хотіла, до тебе не

підпускала.

Мар’яна дивиться на сухеньку стару, ніби у вицвілих бла-

китних очах ще можна прочитати німу відповідь.

— Чому ти її малою покинула, бабо?

— Так уже вийшло. Дідусь твій… Едя… Авторитетною лю-

диною в Одесі був. Ніхто не умів так віртуозно іноземних мо-

ряків обдурити і шмотки у них за безцінь скупити, як Едя…

— Мій дід — злочинець?!

169

— Коли це фарцювальники злодіями були?! Усе по-чесно-

му: купив, зробив націнку, перепродав. Зараз хіба не так?

— Хитрий…

— А красень який! А розумник! Англійською, французькою

і з японцями балабонив, наче з ними виріс. Костюмчик, як

влитий, зачіска з фасоном, в очах таємниця — не розгадати.

Уся Одеса казала: Едя — справжній лорд. Отак і приклеїло-

ся — Лорд.

— А ти закохалася і сама злодюжкою стала?

— Та ні. Курва на мого Едю оком накинула.