Покров - Дашвар Люко (читаем полную версию книг бесплатно .txt) 📗

неї хотів на себе руки накласти! Хіба то можна простити?

— Ой, не жени коней! — розсердилася бабця. — Звідки

взяла, що на Аїді гріх? Щось інше причиною стало — шкірою

відчуваю.

— Ти просто не знаєш, що кажеш, бабо Нато! Нема інших

причин! Мама винувата! — вперто повторила Мар’яна.

Баба діло знала: до вечора не відходила від онуки. Змуси-

ла Мар’яну вкластися на диван, накрила ковдрою, гладила

по руці:

— Відпочинь, квітко моя. Чому вуста підковою вигнулися?

Ану, усміхнися! До ранку сил наберешся, підемо тата твого

провідати. Дай би Боже, до свідомості повернувся, побачив:

не сам, а то сил додає… Як мужчині померти, коли дитина по-

ряд? Тільки жити.

Уже сто років ніхто не пестив Мар’яну, як малу. Усміха-

лася ошелешено: чому мати до неї таку рідну бабу не пускала?!

174

З нею ж тепло і затишно, біди відступають, їй же геть усе

можна вихлюпнути без пересторог.

— А в мене біда… Така біда, — прорвало, понесло, і вже

сльози на очах. — Є дві людини. Двоє мужчин. Один… прогнав!

Від іншого сама втекла!

— А до кого серце повертає?

— До Ярка, якого покинула. Він зелений! І такий чудний!

Не бреше ніколи, всіх у свій дім впускає — і друзів, і наволоч

усяку. А другий, Хотинський, змушував мене шукати родичів

одного багатого дядька. Дороша. Той давно жив, а його нащад-

кам тепер великі гроші світять. Але я тепер думаю: Хотинський

мені правди не відкрив! Щось там інше, з тими Дорошами,

а я виконувала брудну роботу, навіть не знаючи для чого. І жін-

ка в нього інша є. І ще… він — альфонс. Знаєш, що таке

«альфонс», бабо Нато?

— Блядун? — спитала бабця.

Мар’яна би розреготалася, якби сили були, та сил бракува-

ло. Усміхнулася, кивнула.

— Дурне діло — чужих родичів шукати, — махнула бабця

сухенькою долонею. — Свої предки в спини дихають. А таєм-

ниць своїх не відкривають лише тому, що не дуже вони комусь

із нащадків і потрібні. А їм би було що розповісти… От у мене

бабця була… Олександра. Саша. Вже ніколи її історію не

узнаю. Не розпитала… Думала ще встигну.

— Це вона мені хто?

— Прапрабабця! Тільки раз у житті її й бачила. Ми саме

в Україну з Уралу повернулися, мама мене одразу до своєї

матері на Кіровоградщину повезла — онуку показати. Спершу

на цвинтар пішли дідові Толі вклонитися, бо не дочекався,

поки доньку реабілітують, помер. Потім мама з бабою Сашею

проплакали цілу ніч, а як мама заснула, баба мене до себе

поманила, витягла зі скрині клуночок. Розгорнула — а там

справжній скарб. Монети царські золоті, діаманти, серце золо-

те. «Помру, тобі, Наталочко, буде», — прошепотіла. А я їй:

«Звідки у вас золото, бабусю?» — «Від твого справжнього

175

діда, Курта, — прошепотіла. — Тільки нікому не кажи, що

правду знаєш! А сама запам’ятай на все життя: діда твого зва-

ли Курт фон Лютцофф». А я ще мала, дурна… Ні щоби розпи-

тати: що за Курт такий? Діда ж Толею звали.

— Так і не дізналася?

— Ні… І скарб пропав — спитати нема в кого. Баба Саша

і мама померли, ще коли я сиділа. У Аїди питала, каже: «Крім

швейної машинки після мами в бараку нічого цінного не ли-

шилося».

— Фон Лютцофф? — Мар’яна збудилася: сімейна історія

оживала, вабила сильніше, ніж Дорошів родовід. — Добре,

що ти прізвище запам’ятала, бабо Нато. Можна в архіві по-

шукати: що то був за один, Курт фон Лютцофф.

— Ех, квітко моя… Нам би з тобою самим не погубитися

більше! Давай… Засинай уже. Хай добре насниться.

Сон цупкою тінню — обхопив Мар’янину голову міцно, ше-

потів-навіював:

— Спи-пливи.. Розповідатиму тобі про життя… Воно є.

— І Курт був? — питає Мар’яна.

Цупка тінь тремтить, стає легкою, прозорою. Крізь неї — пе-

куче сонце, небо, та Мар’яні хочеться сховатися не від того сонця.

Жінка виє моторошно: «Війна! Ой, Божечко, люди! Війна…»

У Мар’яни перехоплює подих: що за рік нині?

— Чотирнадцятий… — шепоче тінь.

— Так і є. Чотирнадцятий розпочався, — погоджується

Мар’яна, дивується. — У чотирнадцятому розпочнеться війна?!

— Живі вирішать… Уже була… У 1914-му… Перша світова.

Уже і до Цвітної докотилася. Бачиш?

Усе бачить: онде село зелене багате — Цвітна, — дво-

рів, певно, тисячі півтори, торжище, школа, храм Божий,

гончарі мудрують, а на Чорнобаївському куті в бідному

дворі Гриця Сологуба на війну проводжають, гомонять:

дай, Грицю, німцю під хвіст, покажи їм нашу козацьку

силу: цвітнянські козаки колись «границю» від бусурманів

176

вберегли, і тепер їхні онуки не схиблять. Гриць супиться, киває… Обіймає дружину Домну, 14-річну доню Олександру.

— Сашуню в найми не віддавай! — наказує дружині.

— А як же прожити, Грицю? — плаче Домна. — Про-

падемо…

— Ну… То хоч не німцю!

Їм би ще хоч раз обійнятися, бо не знають — згине

Гриць за півроку, а звістки про те Домна з Сашунею так

ніколи і не отримають, — та з Хмарівського кута Цвіт-

ної до двору Сологубів уже Пилип Хмара верхи несеться.

— Егей, дядьку Грицю! — гукає, кінь дибки. — Біля

церкви панотець чекають благословити. І рушаймо! На

Олександрівку.

— Таточку! — Саша зривається, летить до татка.

Обіймає, хрестить. — Хай вас Господь для нас збереже,

таточку! Ми ж іще і Псалтир не весь вивчили… І ще ж

з вами на ярмарку в Чигирині не були…

— До німця не ходи, доню! — шепоче Гриць єдиній улюб-

леній дитині.

До осені Домна з Сашею так-сяк протрималися — жи-

то з орендованих шести десятин зібрали, у перелісках

біля Чорного лісу глину-огирянку для цвітнянських гон-

чарів копали, паламарів синок Толя потайки від батька

Домні з Сашею буряки з льоху тягав, бо все вони з Сашею

разом — і до церковнопарафіяльної школи, і на недільній

службі, і як ото багаті Сіденки шапіто раз до Цвітної

привезли. А як упало листя, геть зле стало: ділять ско-

рину навпіл, не знають, що завтра їстимуть. І паламар,

як на гріх, відіслав сина до Києва в семінарію.

Домна на доню глянула, заплакала…

— Збираймося на базар в Олександрівку, Сашо, — ска-

зала. — Дай Боже, хтось візьме тебе в найми до весни.

А на базарі ж в Олександрівці справжньої їжі — гори:

і кренделики, і бублики, і льодяники, і пиріжки з капустою, і ляжки свинячі запечені. Саша з мамою стали край тор-

177

жища, від голоду хитаються. Аж пан — молодий, гарно

вдягнений, блискучий, як той льодяник.

— Дівчину в найми віддаєш? — Домну питає.

— Віддаю, добрий пане…

— За свинями ходила? — пан Саші.

— Ходила, — бреше.

— А корову здоїти зможеш?

— Усе зможу!

Скривився, оглянув Сашу з голови до ніг.

— Йди до екіпажа з мідним козирком і чекай на мене.

Екіпаж за рогом біля дому купця Явтухова стоїть, —

наказав. — А я поки з матір’ю твоєю поторгуюся.

— Хоч скажіть… Кому служитиму? — спитала Саша.

— Сімейству ясновельможного Йоганна фон Лютцоф-

фа! — повідомив «льодяник» гордо.

Саша аж рученята до грудей приклала од горя.

— Мамо! Не віддавайте мене німцю! Тато ж вас про-

сили — тільки не німцю! Німці ж — вороги! Що ж ви

робите, мамо?! Тато з ними б’ється, а ви…